10.4. Діалектика розвитку суспільства.

2. Діалектика суспільного життя

Суспільство як органічна система знаходиться в постійному русі, зміні, розвитку. Розвиток - це спрямовані, незворотні, якісні зміни системи. Питання про шляхи зміни, джерелах і рушійні сили розвитку суспільства, детерминантах суспільного життя займав розуми дослідників історії в усі часи. Відповіді на ці питання були найрізноманітніші: одні бачили джерела розвитку суспільства поза його (в Бозі і божественному світі; в природних умовах), інші - в ньому самому (в матеріальному виробництві, в духовних факторах, в великих людей).

Діалектика суспільного життя включає в себе взаємодію природного і соціального, об'єктивного і суб'єктивного, суспільства і особистості, рівнів і сфер життя суспільства і інші процеси. Вона проявляється в дії прогресивного, регресивного і безнаправленного розвитку, в націленості суспільного життя на задоволення потреб та інтересів людини, соціальних спільнот. Діалектика суспільного розвитку визначається різноманітними джерелами і рушійними силами, закріплюється в формационном, історичному, соціокультурному, цивілізаційному та інших процесах. Для розуміння діалектики суспільного життя важливо розкрити джерела, рушійні сили і спрямованість історичного процесу. Зупинимося на цих питаннях докладніше.

До Нового часу пояснення виникнення і розвитку суспільства здійснювалося на релігійній основі. Французьке просвітництво в XVIII столітті, намагаючись відійти від доктрини Бога як джерела і творця світу, висуває ідеї, що отримали назву географічного детермінізму. Найвизначнішим представником цієї течії був Ш. Монтеск'є (1689-1755). Він показав залежність суспільства, суспільних явищ і людини від природних умов. Форму суспільства, державний устрій і навіть природу людини він ставив у залежність від географічного середовища. Наприклад, лінощі або працездатність він пояснював жаркими і помірними кліматичними умовами. Цими ж кліматичними умовами він пояснював деспотію на Сході і вільне суспільство на Заході. Він вважав, що від географічних умов залежить все. Навіть закони, що видаються державою, повинні брати до уваги фізичну географію країни: клімат - холодний, помірний або жаркий; розміри території, якість землі; спосіб життя - землеробський, мисливський або скотоводческий і т.д. Вважалося, що влада клімату сильніше всіх влад.

Позиції Ш. Монтеск'є поділяв російський вчений Л.І. Мечников (1838-1888). Він вважав, що основним фактором і джерелом народження цивілізації є великі річки. Хронологічно першими були річкові цивілізації, вважає Л.І. Мечников. Вони народилися на берегах великих річок - Хуан-хе і Янцзи, Тигру і Євфрату, Інду і Гангу, Нілу. Річкові цивілізації були ізольовані, відірвані один від одного. Чи не взаємодіючи, що не розвиваючись, рано чи пізно вони повинні були або загинути, або бути поглинені іншими цивілізаціями, або розвинутися в більш перспективну морську цивілізацію. Морські цивілізації, поступово охоплюючи цілий ряд народів, набувають міжнародного характеру і, все більш розширюючись, переходять на береги океану. Океанічні цивілізації еволюціонують, багатіють, швидко розвиваються як в результаті запозичень, так і морських завоювань (наприклад «Нового світу»). Природні умови, на думку Л.І. Мечникова, впливають не тільки на розширення і розвиток цивілізації, а й на можливість панування одних народів над іншими. Фізико-геогра-фіческая середу, писав він, впливає на різні народи, надаючи деяким верховенство над іншими народами (Див.: Мечников Л.І. Цивілізація і великі історичні ріки. М., 1995. С. 328-365).

Ш. Монтеск'є і Л.І. Мечников стверджували, що жаркий клімат не є умовою прогресу суспільства. Тільки помірний клімат народжує у людей стимули до праці, тому що природа нічого не дає людині тут в готовому вигляді. Саме помірний клімат є джерелом народження цивілізації, роблять висновок прихильники географічного детермінізму.

Справедливість вимагає позитивно оцінити багато положень цієї теорії. У XIX столітті К. Маркс, розкриваючи механізм впливу природного середовища на історію, звертає увагу на те, що різноманітність продуктів природи складає природну основу поділу праці. Чим багатше природа, тим різноманітніше можуть бути галузі виробництва, вище їх спеціалізація і продуктивність праці. Різноманітні природні умови стимулюють зростання суспільних потреб людини, але для здійснення необхідний певний рівень розвитку матеріального виробництва. Доводячи детерминирующую роль матеріального виробництва в суспільстві, К. Маркс, тим не менш, не заперечував і домінуючого впливу природних умов на розвиток суспільства. Як приклад він наводив факт становлення буржуазних відносин в Західній Європі, розташованої в зоні помірного клімату.

Якщо дано капіталістичне виробництво, зазначав він, то, за інших рівних умов, величина додаткового праці змінюється залежно від природних умов праці і особливо від родючості грунту. Однак звідси не випливає зворотного положення про те, що родючий грунт є найбільш придатною для зростання капіталістичного способу виробництва. Останній передбачає панування людини над природою.

Занадто марнотратна природа веде людину, як дитину, на помочах. Вона не робить його власний розвиток природною необхідністю. Чи не області тропічного клімату з його могучею рослинністю, а помірний пояс був батьківщиною капіталу. (Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е вид. Т. 23. С. 255).

Крім теорії географічного детермінізму, просвітництво XVIII століття створило модель суспільства і культури, поставивши їх у залежність від розуму. Джерело розвитку і руху суспільства вбачався в ступені вдосконалення інтелекту. Виходячи з принципу «думки правлять світом», просвітителі всі суспільні процеси пояснювали з ідей і теорій, створюваних критично мислячими особистостями. Ці особистості розробляють моделі розвитку суспільства і панують над натовпом. Позиція «героїв і натовпу» не залишилася надбанням тільки XVIII століття. Її, дещо модифікувавши, продовжив уже в XX столітті англійський історик А. Тойнбі. Він доводив, що джерелом руху суспільства (у його термінології - цивілізації) виступають природні чи соціальні виклики. Рушійною силою цивілізації є «творча меншість», очолюване великою особистістю, лідером. Організувавши навколо себе масу, творча меншість відповідає на виклик у вигляді зміни соціальних умов, і цивілізація робить крок вперед у своєму «зростанні», в прогресивному русі.

Джерелом розвитку суспільства Г. Гегель називав внутрішньо суперечливий світовий розум. Він є творцем світової історії, керує її ходом. Розум виступає і змістом світової історії. Тому всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно. Все дійсне, стверджує Гегель, розумно, а все розумне дійсно (реально).

Теорія географічного детермінізму і теорія світового розуму відстоювали позицію, коли пошук джерел розвитку суспільства здійснювався поза ним. У XIX і XX століттях з'являються теорії, що шукають джерела та рушійні сили розвитку соціальної системи в ній самій. Поштовхом для подібних висновків послужила критика філософської системи Гегеля. Хоча він вважав, що джерело соціального розвитку знаходиться поза суспільством, проте доводив, що джерело розвитку будь-якої системи - це внутрішні протиріччя.

Відомий американський соціолог П.

А. Сорокін (1889-1968) виходив з примату свідомості у суспільному житті, бачачи саме в свідомості джерело розвитку суспільства та його детерминанту. Усі реальні соціальні явища мають два аспекти: зовнішній, матеріальний (речовинно-енергетичний) і внутрішній, духовний, писав він. Духовний аспект представлений фрагментами свідомості - ідеями, образами, відчуваннями, які втілюються в життя за допомогою «матеріальних провідників» зовнішнього аспекту, тобто предметів, процесів. Як доказ Сорокін наводить приклад з двома каменями, однаковими за формою, розмірами, вагою. Але між ними існує глибоке розходження. Один - просто камінь, інший - священний символ, предмет поклоніння племені, фетиш. Чому один камінь нічого не означає, а інший - став соціально-значущим символом, знаком? Тому, відповідає П. Сорокін, що другий камінь став носієм сенсу, виявився наділеним релігійної ідей. Саме ідея, а не фізико-хімічні властивості, визначають його соціальний статус, його місце в системі соціальних явищ. При цьому для одного племені цей камінь є священною річчю, для іншого - нічого не значить. Наводячи інші аналогічні приклади, П. Сорокін робить висновок, що характер соціальних процесів і предметів визначається ідеями, цілями, задумами людей, а не речовими засобами, що втілюють цей задум. Духовне в суспільному житті цілком визначає матеріальне.

Не тільки в соціальній, а й у політичній, релігійній, науковій сферах визначальним початком також виступає свідомість, вважає Сорокін. Скажімо, релігійні ідеї визначають цілі і завдання церкви. У будь-якому соціальному явище задум, ідея завжди передують самого явища. Будуючи концепцію соціальної системи, П. Сорокін виділяє в ній два рівні організації: рівень культурних систем (сукупність взаємопов'язаних ідей) і рівень власне соціальних систем (сукупність взаємопов'язаних людей). Так як люди завжди діють на основі ідей, цілей, задумів, то культурні системи визначають соціальні. Культурні системи, на думку П. Сорокіна, пов'язані з найважливішими духовними цінностями життя людини: Істиною, Добром, Красою, Справедливістю. Від цих ідей залежать реальні підсистеми - наука, релігія, мистецтво, етика (як мораль і право). Істина, добро, краса, справедливість визначають лад громадського життя: і матеріальне виробництво, і політичні організації, і сферу побуту.

У концепції П. Сорокіна багато позитивного. Не можна заперечувати, наприклад, роль свідомості - ідей, теорії, образів - в суспільному житті, воно іманентно будь-якому суспільному процесу. Суспільство не може прожити, займаючись тільки виробництвом матеріальних благ, не займаючись виробництвом знань, ідей, духовних процесів. Але виділяти духовний фактор в якості єдиної детермінанти соціальної системи навряд чи правомірно. Перш ніж створювати ідеї, наукові теорії, писати музику, малювати і т.п. людина повинна їсти, пити, одягатися і мати дах над головою. На цей факт природної первинності задоволення матеріальних потреб людей звертав увагу К. Маркс та інші мислителі.

Виробивши матеріалістичне розуміння історії, К. Маркс і Ф. Енгельс у пошуках джерел розвитку соціальної системи виходили з реальних дійсних передумов, які можуть бути встановлені емпіричним шляхом. Такими передумовами вони називали людей - живих людських індивідів і матеріальні умови їх життя. Для життєдіяльності людей перш за все необхідні предмети, створювані матеріальним виробництвом, тобто матеріальні блага, що задовольняють вітальні, життєві потреби людей (в їжі, одязі, будинку тощо). Саме в матеріальних потребах, точніше в протиріччі між потребами та їх задоволенням, К. Маркс побачив джерело розвитку соціальної системи. Дозвіл даних протиріч є першоджерелом і першопричиною змін суспільства. Джерела розвитку містять духовне життя та інші сфери суспільства.

Будь-яка форма діяльності - від найпростіших трудових процесів до абстрактно-теоретичних видів духовного виробництва - носить свідомо-целеполагающій характер. Люди осмислюють майбутню діяльність у зв'язку зі своїми бажаннями, ідеалами і цілями, оцінюють її зміст і послідовність, прагнуть до досягнення наміченої мети. Розкриваючи внутрішню структуру діяльності, соціальна філософія в якості її основних елементів виділяє потреби, інтереси, цілі, засоби і результат.

Потреби та інтереси ще з часів античності визнавалися спонукальними силами людської діяльності. Вони об'єктивні і незалежні від свідомості людини в тому сенсі, що виникають і проявляються з необхідністю, пов'язані з підтриманням природного життєвого циклу. Але потреби й інтереси відбиваються у свідомості, спрямовують і визначають вчинки людини. Дії індивіда, так само як і діяльність соціального суб'єкта взагалі, детермінована існуванням потреб та інтересів і необхідністю їх задоволення. Людина будує собі житло чи носить одяг не тому, що він так хоче чи це красиво, а тому, що житло і одяг необхідні йому для захисту його тіла, для збереження його життя. Він - теплокровна істота. Природні потреб-ності - це властивість людської природи. Вони, і насамперед біологічні, вітальні потреби, постійно спонукають людину в процесі життєдіяльності шукати або створювати необхідні засоби існування.

Потреба - потреба в чому-небудь. Вона виражає відношення суб'єкта до необхідних умов свого існування. Інтерес - це відношення суб'єкта-носія потреби до самої потреби (задоволення чи незадоволення; ранжування потреб), а також до об'єктів, властивості і ознаки яких викликають увагу носія потреб. Потреби та інтереси невіддільні від суб'єкта-носія, вони входять в його структуру. Наявність потреб та інтересів створює у людей стан напруженості і готовності до відповідного виду діяльності або вчинку. Потреби та інтереси усвідомлюються суб'єктом, який створює ідеальний (уявний) план дій, спрямований на їх задоволення. У цьому плані він ставить мету (тобто формує ідеальний образ бажаного результату), вибирає необхідні кошти і робить дії по досягненню мети. Залежно від оптимальності вибраних засобів, від наявних у наявності об'єктивних умов і суб'єктивних факторів, мета може бути досягнута і отримано очікуваний результат або ціль не буває досягнута, а результат може бути прямо протилежний очікуваному. Але якщо результат досягнутий і потреба задоволена, то виникають інші потреби. У соціально-філософської теорії сформульовано закон узвишшя потреб. Він полягає в тому, що одна задоволена потреба викликає до життя іншу, третю. Процес повторюється, зберігаючи стійкість і внутрішню необхідність, суттєвість. Для задоволення зростаючих матеріально-фізичних потреб потрібне розширення матеріального виробництва, яке веде до постійного вдосконалення суспільства і його матеріальної культури.

Об'єктивні не тільки матеріальні потреби суб'єкта, а й духовні. Людина не може перестати думати, пізнавати, переживати, відчувати, як не може перестати дихати, їсти і пити. Потреби в знанні, в пізнанні, в розвиненому духовному світі також властиві людині, як і матеріальні потреби. Потреба у вірі, наприклад, також незнищенна, як потреба в житлі. Віра допомагає людині вижити (часто навіть фізично), зберігати спокійний стан духу, вчить співчувати, співчувати.

Щоб задовольняти зростаючі матеріальні і духовні потреби соціальних суб'єктів, необхідно постійно розширювати суспільне виробництво матеріальних благ і духовних цінне- тей, що веде до постійного і безперервному прогресивному розвитку соціуму.

Історія - реальна суспільне життя людей, їх спільна діяльність, що виявляється в конкретних взаємопов'язаних події, факти, процеси. Це безперервний зв'язок часів і поколінь. У житті людей минуле, сьогодення і майбутнє розділені умовно, вони проникають один в одного. Діалектика історичного процесу тому полягає також у взаємодії різних векторів, що визначають характер і спрямованість розвитку конкретних суспільств.

Соціальна система, будучи елементом буття, залежить від космічних і земних ритмів і зв'язків, але має свої власні виміри. Соціальний простір і соціальний час - це об'єктивні форми історичного процесу, форми спілкування та діяльності суб'єктів, самореалізації людини. Соціальний простір розуміється не просто як фізичне явище, а й як сфера організованої людської діяльності, в якій кожен конкретний індивід чи спільність знаходяться в певному співвідношенні не тільки з природними, а й соціальними явищами, один з одним.

У XX столітті стало активно формуватися єдиний світовий простір, єдина світова історія, яка існувала не завжди. На ранніх етапах історії людство було роз'єднані, у кожного народу була своя історія. Поступово, у міру прогресивного розвитку, єдине історичний простір розширювалося за рахунок об'єднання діяльності різних суб'єктів, в результаті інтеграції окремих народів і держав в систему світових економічних, політичних та інших