Бегерського В І

УЕ-21

Самостійна робота 5

Тема 15. Інфляція та грошові реформи

Завдання 1. Вивчіть теоретичні концепції інфляції: теорію “інфляції попиту”, теорію “інфляції пропозиції”, монетаристську теорію, теорію1 інфляції як багатофакторного процесу. Інфляція та дефляція.

Інфля́ція (від лат. inflatio — «роздування») — надмірне, проти потреб товарообігу, збільшення кількості паперових грошей з наступним їх швидким знеціненням[1]. Проявляється зростанням загального рівня цін та зниженням купівельної спроможності грошей.

Дефля́ція (лат. deflare — здуваю) — зменшення різними заходами фінансового і економічного характеру кількості наявних в обігу паперових грошей і нерозмінних банкнот, з метою підвищення їх купівельної вартості, зменшення рівня товарних цін, боротьби з бюджетним дефіцитом і т. д. Як наслідок — зниження загального рівня цін протягом певного періоду часу. За своїм змістом і наслідками — протилежність інфляції.

Інфляція попиту — це таке зростання цін, яке спричинюється надмірним попитом, тобто виникає внаслідок випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією

Інфляція витрат — це таке зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх витрат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є підвищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресурси (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номінальної заробітної плати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то за заданих цін на цю продукцію прибутки підприємств — виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продукції, тобто скоротити пропозицію, що за незмінного попиту викликає зростання цін. Рисунок 6.2 унаочнює умови, в яких виникає інфляція витрат: Збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від P1 до P2. При цьому, як правило, інфляція витрат супроводжується скороченням обсягів виробництва. Це означає, що інфляція витрат відбувається водночас із падінням виробництва, тобто відбувається у формі стагфляції.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності та викликати інфляційну спіраль «ціни — заробітна плата». Здебільшого вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін, робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і, як наслідок, нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься, до поки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очікуваною є така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації, неочікуваною — інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може збігатися з очікуваною, а може й відхиляти

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефективність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфляцію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до мінімуму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, а це завдає шкоди економічним суб’єктам, оскільки в обґрунтуванні своїх рішень вони враховували інфляцію очікувану.

Наприклад, очікуючи, що ціни зростуть на 5 %, робітники, домоглися підвищення номінальної заробітної плати також на 5 %, аби запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але через неврожай, що не передбачався, ціни зросли на 8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово знизиться, до моменту нового підвищення номінальної заробітної плати.

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії, засновником якої став Мілтон Фрідмен. У літературі монетаристська теорія дістала назву “контрреволюції Фрідмена”.

На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного капіталізму характерним є внутрішня нестабільність, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції.

На відміну від кейнсіанців, які спираються на рівняння сукупних витрат Y = С + I + G + NX, в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:

М·V = Р·Y,

де М – грошова маса; V – швидкість обертання грошей; Р – рівень цін; Y – фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулювальний вплив на економічну активність.

Цій концепції підпорядкована формула рівняння обміну. Ліва частина цієї формули виконує роль причини, а права є наслідком тих змін, які відбуваються у лівій частині. Спираючись на емпіричні докази, монетаристи запевняють, що швидкість обертання грошей є стабільною в тому розумінні, що чинники, які впливають на неї, змінюються поступово й досить передбачувано. Отже, зміну швидкості обертання грошей можна передбачити і врахувати. За цих умов роль активного елементу монетаристської формули відіграє грошова маса. Це означає, що між грошовою масою і номінальним ВВП (Р·Y) існує пряма і передбачувана залежність. Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати на грошову масу і в такий спосіб регулювати номінальний ВВП

Дотримуючись положення про стабільність швидкості обертання грошей і передбачуваний характер залежності між грошовою масою і номінальним ВВП, монетаристи роблять висновок: стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. З цією метою Фрідмен запропонував на законодавчій основі встановити спеціальне монетарне правило, згідно з яким грошова маса має збільшуватися щорічно тими самими темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП. Наприклад, якщо прогнозом передбачається, що в майбутньому році приріст реального ВВП становитиме 3 %, то на 3 % в прогнозованому році необхідно збільшити грошову масу.

Важливою особливістю монетаристської теорії є принципово нове, порівняно з кейнсіанською теорією, бачення механізму, за допомогою якого грошова маса впливає на номінальний ВВП1. У кейнсіанців механізм причинно-наслідкових зв'язків між грошовою масою і номінальним ВВП складається із таких елементів: інструменти грошово-кредитної політики ® банківські резерви ® грошова маса ® відсоткова ставка ® попит на інвестиції як компонент сукупного попиту ® реальний ВВП. Наведений механізм, згідно з кейнсіанською теорією, має місце тоді, коли економіка працює в умовах неповної зайнятості. В цьому випадку зміни в інвестиціях впливають на номінальний ВВП переважно через зміну фізичних обсягів виробництва, що спрямовує економіку до стану повної зайнятості.

У монетаристів цей механізм має інший вигляд: інструменти грошово-кредитної політики ® банківські резерви ® грошова маса ® сукупний попит ® номінальний ВВП. Отже, у монетаристів грошова маса впливає на сукупний попит безпосередньо, тобто цей вплив не опосередковується відсотковою ставкою. У зв'язку з цим грошова маса впливає на всі елементи сукупного попиту, а не лише на інвестиційний попит. Крім того, у монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ВВП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичних обсягів виробництва.

Прихильники монетаризму істотно принижують фіскальну політику як метод стабілізації економіки. На їхню думку, неефективність фіскальної політики обумовлена ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи із необхідності покриття бюджетного дефіциту, позичає гроші у населення і комерційних банків, вона входить в конкуренцію з приватним бізнесом. Внаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора економіки. Це підвищує відсоткову ставку на грошовому ринку і тому витісняє з інвестиційного ринку певну кількість приватних інвестицій, які за підвищеної відсоткової ставки стають неприбутковими. Отже, в результаті вплив бюджетного дефіциту на сукупний попит буде несуттєвим.