3.2. Глава держави.
Голова́ держа́ви (англ. Head of state, нім. Staatsoberhaupt) — людина або орган[1], що вважається найвищим представником держави. Також — глава́ держави.
В деяких випадках (наприклад Сполучені Штати Америки) є головою виконавчої влади. В інших (наприклад Німеччина) — має лише представницькі функції. При окремих видах форм правління також є головою судової та/або законодавчої влади та/або верховним головнокомандуючим збройних сил країни.
дним із найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Термін "глава держави" вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що "Король - верховний глава держави.", а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що "Король - глава держави.". У подальшому сентенція "Король - глава держави" була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.
Поступово у науковій літературі стверджується позиція щодо аналогічності в усіх істотних елементах компетенції глав у конституційних монархіях і президентських республіках. За цих умов термін "глава держави" почав поширюватися і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.
На сьогодні термін "глава держави" використовується для означення конституційного органу і водночас вищої посадової особи держави. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один із вищих органів державної влади.
3.3. Представницькі органи державної влади.
Правовий статус представницьких органів місцевого самоврядування розуміється як сукупність їх прав і обов'язків, які визначаються Конституцією України, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законами та нормативно-правовими актами.
Основою цих прав і обов'язків рад є повноваження місцевого самоврядування, які згідно з п. 2 ст. З Закону про місцеве самоврядування здійснюються як територіальними громадами безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: представницькими й виконавчими органами базового рівня, а також через районні та обласні ради, які представляють інтереси територіальних громад базового рівня.
Органи місцевого самоврядування в цілому є неоднаковими за своїм статусом (представницькі та виконавчі), але діють не хаотично, а системно, тобто в порядку, зумовленому засобами їх утворення, взаємовідносинами, що забезпечують у комплексі досягнення загальних цілей.
З'ясувати зміст правового статусу представницьких органів місцевого самоврядування можна лише на підставі проведення порівняльного аналізу прав і обов'язків ради з повноваженнями органів державної влади, органів, які утворюються в межах території, на яку поширюється юрисдикція територіальної громади, закладених в Законі про місцеве самоврядування, принципів розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування, і, нарешті, в результаті визначення представницькими органами місцевого самоврядування власної внутрішньої структури.
Як уже зазначалося, представницькі органи місцевого самоврядування не входять до системи державних органів. Конституція і Закон про місцеве самоврядування наділяють їх притаманними лише їм повноваженнями, відповідною матеріально-фінансовою базою, необхідною для здійснення радами наданих їм повноважень. Рішення представницьких органів місцевого самоврядування обов'язкові для виконання, як і акти органів державної влади. Ось чому не можна розглядати діяльність рад як абсолютно незалежної від функціонування державних органів.
Конституція України та Закон про місцеве самоврядування в Україні виходить з принципу самостійності місцевого самоврядування.
Самостійність як знакова ознака будь-якого самоврядування, тим паче місцевого, автоматично не переноситься на утворюваний територіальною громадою як первинною ланкою місцевого самоврядування представницький орган, не перетворює його на своєрідного диктатора, оскільки він співпрацює з органами державної влади, особливо на регіональному рівні представницьких органів місцевого самоврядування.