Государственній єкзамен / билеты1-15_зараз

Є метод побічного визначення життєздатності цистицерків у солонині за сольовим показником (паразити гинуть у глибоких шарах солонини при вмісті солі 5,5—7%). Вміст солі (для визначення сольового показника) визначають за загальноприйнятою методикою.

Люмінесцентний метод визначення життєздатності цистицерків базується на властивості живих цистицерків під дією ультрафіолетових променів світитись червоним світлом. Дослідження проводять за допомогою флуороскопа в затіненій кімнаті (спостерігач повинен бути в темних окулярах). Вирізають цистицерк з невеликим шматком сполучної тканини і досліджують у ультрафіолетовому світлі. Живі цистицерки світяться червоним світлом, а мертві і конкременти не дають червоного світіння.

Іноді виникає потреба в дослідженні рублених ковбас на наявність цистицерків. Для цього шматочок фаршу (5—10 г) розкришують і вміщують на декілька годин у посуд з штучним шлунковим соком (6—89кратний об’єм) при 39—40 °С. М’ясо переварюється, жир спливає на поверхню, а живі головки цистицерків і гачки (мертвих свинячих цистицерків) залишаються на дні посуду, їх виявляють під мікроскопом.

За іншим методом, у конічну посудину наливають 1—3 л 19 %9го розчину їдкого натру або вуглекислого калію. Фарш кришать на дрібні шматочки, перетворюючи його на кашку, додаючи невелику кількість тієї ж основи. Кашку вміщують у конічну посудину з основою і збовтують. Якщо фарш жирний, його попередньо обробляють ефіром. Після відстоювання вся маса фаршу залишиться на поверхні рідини, а

цистицерки і гачки випадуть на дно посудини, їх виявляють в осаді під мікроскопом.

4Продемонструйте техніку внутрішньошкірного введення біопрепаратів тварині (використавши 0,2 мл фізрозчину, внутрішньошкірно в ділянці середньої третини шиї).

Місця ін'єкцій біопрепаратів

внутрішньошкірне (інтрадермальне) – в ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу шкіри вуха, у шкіру борідки, мочки, сережки, внутрішньої поверхні стегна.

При внутрішньошкірній ін'єкції – найбільш неглибокі, поверхневі ін'єкції - кут

нахилу голки зі шприцом по відношенню до поверхні тіла повинен бути найменший, для чого лівою рукою утримують голку і канюлю шприца так, щоб тильна сторона кисті стикалася з шкірою, правою рукою утримують шприц і регулюють кут нахилу, просування голки і введення розчину . Розчин в обсязі 0,2 - 0,5 мл вводять в товщу шкіри тонкою і короткою ін'єкційною голкою на глибину 2 - 3 мм. Оцінкою правильності внутрішньошкірної ін'єкції служить утворення у кінці голки невеликого жовна з різкими межами («лимонної скоринки»).

5.Продемонструйте методику відбору зразка корму, як матеріалу для лабораторного дослідження (ботулізм, харчові токсикоінфекції) та розкажіть основні правила відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу.

Як відомо, лабораторні методи діагностики є досить цінними методами при інфекційних хворобах у постановці етіологічного діагнозу. В усіх випадках при підозрі на інфекційну хворобу для лабораторної діагностики необхідна наявність

біологічного чи патологічного матеріалу, який відповідно, відбирається від

хворої, забитої або загиблої тварини. Такими матеріалами можуть бути молоко,

фекалії, сеча, секрет із носа, рота, гортані, трахеальний слиз, змиви з піхви, препуціального мішка, вміст афт, абсцесів, виразок, зіскріби шкіри, шматочки паренхіматозних органів, лімфатичних вузлів, трубчаста кістка, серце, головний і спинний мозок, уражені ділянки тканин або органів і інше.

Патологічний матеріал беруть не пізніше 2 годин від часу загибелі тварин і доставляють у термосі з льодом. Консервувати проби не можна.

1.Продемонструйте методику відбору зразка корму, як матеріалу для

лабораторного дослідження (ботулізм, харчові токсикоінфекції)

При деяких інфекційних хворобах (ботулізм, харчові токсикоінфекції) як матеріал для дослідження в лабораторію направляють корм.

1)Ботулізм. Для дослідження в лабораторію направляють вмістиме шлунка (100—200 г), шматочки печінки загиблих тварин, а також проби кормів (силос,

зерно, комбікорм, м'ясні та рибні відходи – (по 1 кг кожного виду корму, сіно,

солому по 0,5 кг). які згодовували тварині. Окрім того, обов'язково надсилають

залишки кормів з годівниці. 2)Харчові токсикоінфекції.

Для визначення санітарної якості кормів, наявності в них патогенної і умовно патогенної мікрофлори їх досліджують бактеріологічно.

Залежно від призначення із партії корму відбирають проби разові, загальні та середні.

Разова проба — кількість корму, взята з одного місця на довільній будь-якій глибині партії корму.

Загальна проба — кількість корму, складена з разових проб, взятих із різних точок сховища, скирти, вагону.

Середня проба — відбирається із загальної проби після ретельного перемішування.

Для невеликих партій корму загальна проба водночас і є середньою.

Кожна середня проба повинна бути однорідною партією корму. При визначенні однорідності партії враховуються: однорідність площі збору, технологія заготівлі, культура чи суміш культур, умови та строки зберігання і транспортування.

Відібрану середню пробу розділяють на дві частини масою не менше 1 кг кожна, упаковують у чисті сухі склянки або бавовняні мішки і опечатують.

Одну частину проби направляють з актом комісійного відбору і супровідним

листом для досліджень, другу частину проби зберігають у господарстві протягом одного місяця в умовах, які не сприяють псуванню або їх повторному забрудненню.

У супровідному листі зазначають мету дослідження, вид корму, його приз-

начення, масу партії, місце відбору проби; для комбікормів, окрім того,

номер і склад рецепта (у випадку відхилення від нього додають копію якісного посвідчення), назву підприємства-виробника, дату виготовлення продукції, позначення стандарту на неї, номер зміни, номер партії.

При надсиланні корму з метою діагностики захворювання додатково вказують дату його виникнення, вид і скільки тварин захворіло, основні клінічні ознаки хвороби.

*Визначення аг. к-і мікроб. клітин:

В стерильну пробірку 1 г корму із середньої проби+9 мл фіз.. р-у – струшують. Далі готують із цього розведення (1 : 100, 1 : 1000, 1 10000, 1 ;

100000, 1 : 1 000 000)

Після осідання зважених часток з верхнього шару рідини роблять посіви (на МПА).

Корми направляють у ветеринарну лабораторію.

Середня проба корми повинна за складом відображати середній склад наявних кормів, спрямованих на дослідження.

Зерновий фураж (комбікорм, висівки тощо.), які у складах і коморах насипом, при висоті насипу 1,5 м відбирають вагонним чиамбарним щупом, за великої висоті насипу - щупом знавинчивающимися штангами, перед відбором проб поверхню збіжжя у складі поділяється на секції площею приблизно 100 м м, а висівки по 4-5 м кожна і відбирають проби за п'ять точках поверхні насипу з кожного шару (верхнього, середнього, нижнього).

Проби партіїзатаренного зерна відбираютьмешочним щупом. Кількість мішків, з яких мають забрати проби, визначають залежно від величини партії.

Середню пробу сінажу і силосу створюють із зразків, які вибираються зі різних місць силосної ями (сінажу), у кількості 1 кг, упаковують в пергаментну папір, наклеюють етикетку із зазначенням місця відбору, дати й найменування силосу.

Основні правила відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу

Найбільш уживаними методами лабораторної діагностики інфекційних хвороб

єбактеріологічний і вірусологічний методи дослідження.

Вусіх випадках відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу необхідно керуватися рядом правил і відповідних інструкцій по боротьбі з інфекційними хворобами тварин. Основними з цих правил є:

необхідність відбирання патматеріалу якомога раніш після смерті тварини;

недопущення забруднення матеріалу сторонньою мікрофлорою при його відбиранні (беруть стерильним інструментом і поміщають у стерильний посуд);

виключення можливості розсіювання збудника інфекції при транспортуванні матеріалу (герметичне, водонепроникне упакування, дерев’яні чи металеві

пенали);

необхідність консервування матеріалу в разі неможливості його швидкої доставки в лабораторію.

Матеріал до лабораторії надсилають, як правило, у скляному посуді, оскільки, скло не має токсичних властивостей і легко стерилізується. Тару (банки, флакони, пробірки, піпетки і т.п.), у якій пересилають матеріал, старанно миють у теплій воді з милом, споліскують і стерилізують в автоклаві при температурі 120оС протягом 15 хвилин. Гумові пробки стерилізують протягом 10 хвилин в 0,5% розчині фенолу чи іншого антисептика. Предметні скельця спочатку 10 хвилин кип’ятять в 1-2% розчині соди, старанно миють у воді, висушують і зберігають у спирт-ефірі (1:1). Окрім скляного посуду часто використовують поліетиленові мішечки, пластикові або металеві пенали, дерев'яні ящички, і інше. Але така тара повинна відповідати вимогам щодо герметичності, а при необхідності, ще і стерильності.

Слід також пам'ятати, що в одному посуді не можна розташовувати матеріал, із якого передбачається виділення збудника, взятий з різних частин організму, чи від різних тварин (виключенням є матеріал, що консервується безпосередньо на місці, взятий від однієї тварини і, направляється лише для гістологічного дослідження).

Умовно весь матеріал, що надсилається в лабораторію для дослідження, можна розділити на прижиттєвий, тобто взятий від хворих тварин і посмертний – взятий від забитих із діагностичною метою тварин і трупів.

Матеріалом, який беруть для дослідження при житті, у тварини є:

Молоко – беруть для бактеріологічного дослідження при підозрі на бруцельоз окремо з кожної долі вимені відбирають по 10-15 мл і 100-150 мл (з ураженої долі) при підозрі на туберкульоз. Вим'я попередньо обмивають теплою водою і дезінфікують 700 спиртом. Перші порції молока здоюють окремо і для дослідження не беруть. В разі тривалого транспортування молоко можна консервувати 1%-м розчином борної кислоти, або 1%-м розчином генціанвіолету у співвід-

ношенні 1:25000.

Фекалії – беруть під час акту дефекації, або безпосередньо із прямої кишки в кількості 100-150 г за допомогою стерильної ложки. Якщо у фекаліях знаходять слиз, згустки крові, або клаптики слизової оболонки кишок – їх відбирають окремо.

Секрет із носа, глотки, гортані – беруть за допомогою стерильного ватномарлевого тампона, який поміщають у стерильні пробірки з 0,5 мл ізотонічного розчину натрію хлориду.

Окрім цього, із ротової порожнини й глотки, для дослідження може відбиратися слина, вміст афт, епітелій, слиз.

Трахеальний слиз – беруть для дослідження за допомогою трахеотубуса, або через спеціальний носо-трахеальний зонд. Це невеликого діаметра (до 0,5-0,6 см) гумова трубка, всередину якої вставлений металевий стержень із шматочком стерильної марлі на кінці. Зонд через носову порожнину вводять у трахею і рухають металевий стержень вперед. У цьому разі шматочок марлі подразнює

слизову оболонку трахеї, тварина кашляє і слиз потрапляє на марлю, яку після виведення зонду із трахеї поміщають у стерильний посуд, із невеликою кількістю фізіологічного розчину.

Вміст абсцесів, виразок, ран – беруть залежно від характеру об'єкта і його локалізації частіше за допомогою стерильних пастерівських піпеток або шприців.

Зіскріби – відбирають при ураженнях шкіри, чи слизових оболонок. Їх роблять за допомогою скальпеля на межі ураженої й здорової ділянки шкіри чи слизової оболонки. Якщо одночасно з ураженням шкіри спостерігають ураження і волосяного покриву, його теж відбирають для дослідження.

Патологічним матеріалом, залежно від характеру підозрюваної хвороби, можуть бути різні органи, тканини, рідини (шматочки органів, пунктати).

Як правило, трупи птахів та невеликих тварин надсилають до лабораторії цілими. Трупи великих тварин розтинають у спеціально відведених місцях у господарстві і відбирають необхідні органи чи зразки.

Кожну пробу відбирають стерильним інструментом і поміщають в окремий стерильний посуд. При необхідності відбирання частини органу для дослідження поверхню його розрізу припалюють нагрітим над полум'ям спиртівки шпателем.

Частину кишки разом з вмістом відбирають, перерізуючи її між подвійними лігатурами, накладеними з обох кінців. Кров і інші рідини організму відбирають

упастерівські піпетки, кінці яких запаюють з обох боків.

Укожному конкретному випадку при підозрі на інфекційну хворобу до лабораторії необхідно надсилати той патологічний матеріал, який перерахований у Ветеринарному Законодавстві при тому інфекційному захворюванні, на яке виникла підозра.

Застереження!!! Трупи тварин, загибель яких викликана спороутворюючими мікроорганізмами, розтинати суворо заборонено!

Патматеріал для лабораторного дослідження необхідно відбирати й доставляти в лабораторію якомога раніше після загибелі тварини, аби звести до мінімуму вплив постмортальних змін, які настають в органах і тканинах, на результати досліджень. При неможливості доставки матеріалу в лабораторію чи його дослідження в перші 20-30 годин після загибелі тварин чи птахів його консервують і надсилають у лабораторію лише консервованим.

Найбільш часто вживаним консервантом патматеріалу для бактеріологічного дослідження є стерильна вазелінова олія та 30%-й водний розчин хімічно чистого гліцерину. Воду для приготування консерванту попередньо кип’ятять протягом 30 хвилин. Об'єм консерванту повинен перевищувати об'єм патматеріалу в 4-5 разів.

Патматеріал для вірусологічних досліджень консервують 30-50%-м розчином

хімічно чистого гліцерину, що приготовлений на фізіологічному розчині, попередньо простерилізованому в автоклаві при температурі 1200С протягом 30 хвилин.

Для бактеріота вірусологічного досліджень консервувати матеріал можна також і низькими температурами, використовуючи з цією метою сухий лід, або

його суміш з етиловим спиртом; сніг, лід та їх суміші з кухонною сіллю.

При використанні холоду як консерванту необхідно пам'ятати, що у цьому разі недопустимі значні перепади температури (заморожування-відтаювання), які призводять до руйнування як мікробних клітин, так і вірусів.

Консервантом при гістологічних дослідженнях найчастіше служить 10%-й водний розчин формальдегіду, а при його відсутності – 96о спирт.

До матеріалу, який надсилають у лабораторію для досліджень, обов'язково додають супровідний документ, де, по можливості, зазначають якомога більше інформації як про досліджуваний матеріал, так і про хвору, забиту чи загиблу тварину (із якого господарства; вид, стать, вік хворої тварини чи групи тварин; короткий опис клінічних ознак та патолого-анатомічних змін; характер проведеного лікування, чи його відсутність; кількість проб матеріалу і таке інше), а також прохання про необхідність проведення відповідних діагностичних досліджень з метою підтвердження або виключення наявності в господарстві того чи іншого інфекційного захворювання, виявлення токсину, збудника, його чутливості до лікарських засобів і т.п. Супровідний документ складає та підписує ветеринарний фахівець і надсилає до лабораторії разом із біологічним чи патологічним матеріалом, як правило, спеціальним посланцем (нарочним) або поштою.

6.Заходи, яких має вжити фахівець щодо ліквідації сказу та при підозрі цього захворювання

Сказ (Rabies) — гостре вірусне захворювання всіх теплокровних тварин, яке характеризується надзвичайно високою агресивністю, ураженням центральної нервової системи, нападами крайнього нервового збудження і розвитком паралічів. На сказ смертельно хворіє людина.

Збудник хвороби — нейротропний вірус, що належить до родини

Rhabdoviridae, роду Lissavirus. Має кулясту форму, довжину близько 180 нм, діаметр 75 — 80 нм.

Профілактика та заходи боротьби. Включають заходи профілактики сказу та заходи щодо ліквідації осередків захворювання тварин на сказ.

Заходи профілактики сказу. Профілактичними заходами передбачається

відловлювання та відстрілювання бродячих собак і котів; реєстрація та впорядкування норм утримання в населених пунктах собак, котів і хижих тварин;

охорона свійських тварин від нападу хижаків на пасовищах та лісових урочищах; щорічна профілактична вакцинація собак, а в необхідних випадках і котів, проти сказу. Продаж, купівля, вивезення собак, котів, а також диких тварин в інші місцевості дозволяється тільки за наявності ветеринарної довідки про щеплення проти сказу. Органи лісового господарства, охорони природи, мисливського господарства й заповідників зобов'язані систематично обстежувати угіддя і місця проживання диких тварин. У разі виявлення трупів диких м'ясоїдних тварин або звірів з незвичною поведінкою (відсутність страху, неспровокований напад на тварин чи людей) треба негайно повідомити про це працівників державної служби ветеринарної медицини, надсилати до ветеринарної лабораторії патологічний матеріал для дослідження на сказ.

Щороку в листопаді — січні здійснювати регулювання розмірів популяції лисиць, густота яких у період розмноження не повинна перевищувати 0,5 — 1 голови на 1000 га угідь.

Собак, котів та інших тварин, які покусали людей чи тварин, слід негайно доставляти в найближчу установу державної ветеринарної медицини для огляду та карантинування впродовж 10 днів. В окремих випадках, з дозволу установи державної ветеринарної медицини, тварина, що покусала людей або тварин, може бути залишена під розписку власника за умови утримання її на прив'язі чи в ізольованому приміщенні впродовж 10 діб та періодичного нагляду з боку ветеринарного спеціаліста. Результати нагляду за карантинованими тваринами реєструють у спеціальному журналі і письмово повідомляють про них у медичну установу, до якої звернулись потерпілі від укусів люди.

Заходи щодо ліквідації осередків захворювання тварин на сказ. У разі встановлення діагнозу на сказ населений пункт, лісові чи польові масиви, пасовище, урочище оголошують неблагополучним щодо цього захворювання і запроваджують карантинні обмеження. Чітко визначають межі неблагополучної щодо сказу території, а також загрозливої зони з урахуванням джерела збудника інфекції й території, на яку можлива міграція диких тварин. У неблагополучному пункті забороняється проведення виставок, виведення собак, вивезення за його межі собак, котів та диких тварин. На неблагополучних мисливських угіддях і в загрозливій зоні забороняється промислове й ліцензійне відстрілювання диких тварин, їх відлов та вивезення. При захворюванні диких тварин на сказ організовується їх відстрілювання незалежно від строків полювання. Вживаються заходи щодо зниження чисельності лисиць та єнотовидних собак, проводиться пероральна імунізація антирабічною вакциною м'ясоїдних звірів.

За тваринами неблагополучної ферми встановлюють постійний ветеринарний нагляд. Підозрюваних щодо захворювання на сказ і покусаних тварин не менш як 2 — 3 рази на добу ретельно обстежують. Лікувати або щеплювати проти сказу цих тварин забороняється. Підозрюваних у зараженні на сказ тварин

щеплюють антирабічною вакциною і утримують під ветеринарним наглядом упродовж 60 діб. Свійських тварин і хутрових звірів, підозрюваних щодо зараження на сказ, без клінічних ознак захворювання дозволяється забивати й використовувати одержані від них продукти на загальних підставах. Молоко від клінічно здорових тварин неблагополучної отари (ферми) дозволяється вживати людям або на корм тваринам після пастеризації впродовж ЗО хв при 80 — 85 °С чи кип'ятіння впродовж 5 хв. Гній від хворих і підозрюваних щодо захворювання на сказ тварин, а також забруднену виділеннями цих тварин підстилку після попереднього зволожування дезінфекційними розчинами спалюють. Гноївку змішують у гноєзбірнику із сухим хлорним вапном, що містить не менш як 25 % активного хлору, з розрахунку 0,5 кг хлорного вапна на 20 л гноївки. Місцезнаходження хворої або підозрюваної щодо захворювання на сказ тварини, інвентар, одяг та інші речі, контаміновані слиною та іншими виділеннями хворих тварин, дезінфікують. Для

дезінфекції використовують 4 %-й розчин формальдегіду, 10 %-й гарячий (70

°С) розчин їдкого натру, розчин хлорного вапна з вмістом активного хлору 5 %. Клітки для собак дезінфікують обпаленням паяльною лампою. Одяг,

забруднений слиною хворої тварини, кип'ятять. Шерсть і тваринну сировину, отримані від клінічно здорових тварин неблагополучної щодо сказу групи, вивозять із господарства в тарі з щільної тканини лише на переробні підприємства або на підприємства із заготівлі, зберігання та переробки з

обов'язковою вказівкою у ветеринарному свідоцтві про необхідність їх дезінфекції. Шкури, зняті з убитих бродячих собак у неблагополучних щодо сказу пунктах, піддають профілактичній дезінфекції. Карантинні обмеження з неблагополучного щодо сказу пункту знімають через 2 міс після останнього випадку захворювання тварин на сказ і виконання всіх передбачених заходів.

Білет 13.

1.ВЧЕННЯ Є. Н. ПАВЛОВСЬКОГО ПРО ПРИРОДНУ ОСЕРЕДКОВАНІСТЬ ТРАНСМІСИВНИХ ХВОРОБ.

Паразитози, збудники яких передаються від хворих до здорових тварин за допомогою переносників (комах та павукоподібних), називають трансмісивними. Вперше вчення про трансмісивні хвороби та їх природну осередковість було розроблене Є. Н. Павловським зі співробітниками в 30 – 40-х рр. минулого століття.

Яскравим прикладом такої інвазії може бути лейшманіоз. Збудник цієї хвороби

—одноклітинний джгутиковий організм Leishmania tropica. У дикій природі лейшманіями уражені гризуни (хом’яки, великі піщанки). Збудники передаються за допомогою кровосисних комах — москітів,що живуть у норах гризунів. Упродовж тривалого часу лейшманії можуть циркулювати між переносниками й дикими тваринами. При проникненні в природні осередки лейшманіозу людини і свійських м’ясоїдних тварин відбувається їх зараження збудниками цих небезпечних інвазійних хвороб. В організмі механічних переносників паразитичні організми не розвиваються (факультативно-трансмісивні хвороби). Наприклад, ґедзі та мухи-жигалки є механічними переносниками одноклітинних організмів

Trypanosoma brucei.

У тілі біологічних (специфічних) переносників зоопаразити впродовж певного часу розвиваються і тільки після цього здатні заразити здорову тварину (мухи цеце для Trypanosoma vivax або іксодові кліщі для бабезій і тейлерій). Такі хвороби називають облігатно-трансмісивними. Важливу роль відіграють також природно-осередкові гельмінтози (опісторхоз, ехінококоз, трихінельоз).

2.ЦИСТИЦЕРКОЗ ЦЕЛЮЛОЗНИЙ (CYSTICERCOSIS CELLULOSIS)

Небезпечний антропозооноз, що спричинюється паразитуванням у серці та

скелетних м’язах личинкової стадії Cysticercus cellulosae стьожкового гельмінта

(свинячого ціп’яка) Taenia solium.

Збудник. C. cellulosae — прозорий пухирець еліпсоїдної форми, заповнений рідиною,. Має двошарову оболонку. До внутрішнього шару прикріплений сколекс, що має таку саму будову, як і у статевозрілого паразита. Крізь оболонку сколекс просвічується у вигляді білої плями.

Taenia solium — цестода завдовжки до 3 м, однак іноді може досягати 6 – 8 м. Сколекс завширшки 0,6 – 1 мм, має чотири присоски, хоботок озброєний 22 –32 гачками, розміщеними в два ряди. Стробіла ціп’яка налічує близько 900 члеників. Зрілий членик ціп’яка заповнений маткою, яка містить яйця і має 7 – 12 бічних відгалужень. Яйця округлої форми, діаметром 0,04 мм, вкриті трьома товстими, радіально покресленими оболонками. Всередині них міститься онкосфера з 3 – 6 гачками.

Цикл розвитку. Свинячий ціп’як розвивається за участю дефінітивного та проміжних хазяїв. Дефінітивним хазяїном є тільки людина, а проміжними — свійські й дикі свині, ведмеді, верблюди, собаки, коти, зайці, кролі, а також людина. З фекаліями хворої людини

у зовнішнє середовище виділяються зрілі членики. Кутикула їх часто руйнується, звільняючи яйця, які розсіюються у зовнішньому середовищі й контамінують корми, підстилку, годівниці, предмети догляду. Для подальшого розвитку гельмінта яйця мають потрапити в організм проміжного хазяїна. Найчастіше цистицерками уражуються свині, оскільки вони мають схильність до копрофагії і поїдають фекалії людини разом з члениками цестоди. У кишках проміжного хазяїна кутикула члеників та оболонки яєць перетравлюються, онкосфери звільняються, проникають у стінку кишок і лімфатичними та кровоносними судинами поширюються по всьому тілу, досягаючи місць локалізації (м’язи серця, посмуговані м’язи, мозок, очі та інші органи). Через 20 діб на внутрішній

оболонці цистицерка розвиваються зародки сколекса, а через 40 – 50 діб на ньому з’являються присоски та гачки. Інвазійними цистицерки стають через 2,5 – 4 міс. В органах і тканинах проміжного хазяїна цистицерки живуть упродовж 3 – 6 років. З часом вони звапнюються і гинуть. Зараження людини відбувається в разі вживання в їжу сирого або недостатньо термічно обробленого м’яса, ураженого цистицерками (дегустація фаршуна смак, холоднокопчені м’ясні вироби, сало з прошарком м’яса). Джерелом

зараження людини може бути м’ясо дикого кабана, ведмедя, верблюда. В тонких кишках під дією жовчі та кишкового соку сколекс вивертається з пухирця, за допомогою гачків та присосків прикріплюється до слизової оболонки, і від шийки починається ріст члеників. Статевозрілої стадії паразит досягає через 2 – 3 міс. В організмі людини свинячий ціп’як живе понад 10 років, постійно виділяючи зрілі членики у зовнішнє середовище. Людина, як проміжний хазяїн, заражається при заковтуванні яєць свинячого ціп’яка, наприклад при споживанні немитих овочів, фруктів, забрудненої води тощо. Інший шлях зараження людини

— аутоінвазія, коли внаслідок антиперистальтики кишок (під час блювання) зрілі членики цестоди потрапляють у шлунок. Під дією шлункового соку вони перетравлюються, оболонка яєць руйнується, онкосфери за допомогою ембріональних гачків проникають крізь стінку кишок у кров і заносяться в органи й тканини. В організмі людини цистицерки локалізуються переважно в мозку, очах, підшкірній клітковині, спричинюючи тяжкі і часто невиліковні захворювання.

Епізоотологічні дані. Цистицеркоз свиней і теніоз людей дуже поширені в багатьох країнах Африки, Азії, Латинської Америки, Європи. Ураженість свиней личинками цестоди досягає в окремих місцевостях 80 %. Джерелом інвазії для свиней є хвора людина, яка роками виділяє у навколишнє середовище членики ціп’яка. Поширенню хвороби серед свиней сприяє утримування їх у сільській місцевості в загонах, дворах, коли вони мають доступ до необлаштованих убиралень. Яйця гельмінта досить стійкі протии несприятливих чинників зовнішнього середовища.

Клінічні ознаки. За звичайних умов цистицеркоз свиней має с у б к л і н і ч н и й чи б е з с и м п т о м н и й перебіг. Загальне пригнічення, зниження апетиту, пронос, підвищення чутливості шкіри. На 8-му добу з’явились блювання, пронос із кров’ю, спрага, болісність скелетних м’язів. Температура тіла підвищувалась