Відповіді до практичної №5 з Сербалюка

Петро Могила

Серед українських меценатів виділяється ім'я Петра Могили — київського митрополита, який вклав значні засоби у культурно-релігійні цілі. Ним було оновлено київські святині: реставровано св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса. У 1631 році Петро Могила відкрив Лаврську школу, яка злилась з братською у 1632 р. і перетворилась на колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила був проректором колегії. Сам Петро Могила вважав це своїм найбільшим досягненням. У передмові до «Анфології» в 1636 році він писав:

Помираючи, Петро Могила у заповіті передав колегії все своє майно, кошти і цінності — бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини — на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя.[13]

Іван Мазепа

В історії гетьманської держави на Лівобережній Україні виділяється Глухівський період (1708–1782 рр.). Діяльність гетьманів сприяла «золотій добі» українського барокового мистецтва. Зокрема це проявилось у архітектурі. Гетьман Самойлович особисто давав вказівки архітекторам, які виконували його замовлення і під свою опіку взяв Мгарський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Густинський монастирі. Гетьман Іван Мазепа витратив на будівництво та реставрацію церков, храмів, монастирів суму, яка була більша як 10 річних бюджетів Гетьманщини. Наявність фамільного монастиря — була ознакою престижу гетьмана.[9] Іван Мазепа опікувався літературою, наукою, мистецтвом. Завдяки гетьману, Київсько-Могилянський колегіум у 1701 році отримав статус «академії». Для цього навчального закладу він виділяв постійно кошти. Коли гетьман помер, то козацька старшина у Бендерах точно і не підрахувала суму, яку витратив гетьман на меценатські потреби у "побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині… ".[9] Гетьмана наслідували полкові старшини: Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Лизогуби та ін. Вони за свій кошт будували храми, замовляли малярам свої портрети, а штрихарі вирізували гравюри з метою звеличення меценатів. Федір Ернст стверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добу Мазепи припиняється майже зовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли

Крім архітектури, Мазепа приділяв увагу і книгам. У Батурині у нього була власна бібліотека, вражений якою був французький дипломат Жан Ба Моз, побувавши у Батурині. Богдан Лепкий в епопеї «Мазепа» описав враження царя Петра І та його соратників, коли вони побачили в бібліотеці Мазепи унікальні, розкішні видання латинських, німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії.[14] Книгами він обдаровував бібліотеку Могилянської академії. Лубенському монастирю подарував два Євангелія, переяславській кафедрі при Вознесенському монастирі — Пересопницьке Євангеліє. Іван Мазепа допоміг Антону Радивиловському видрукувати «Венец Хрістовь», а Завруцькому — твір «Мысленный Рай», при цьому Мазепа нагородив його ще й селом Чорториєю (Чертироги Глухівського повіту). "Канонь Пресвятой Богородиці Осмогласній ", який було надруковано у 1696 році в Печерській Лаврі, містить на останній сторінці напис, де називає Мазепу «благодетелем святыя обытели Печерскія Кієвскія». І це не останні факти в покровительстві книг.[9]

Меценатство Розумовських

Родина Розумовських також зробила вагомий вклад в культуру України. Найбільшу пам'ять про свій рід Розумовські залишили у будівництві собору Різдва Богородиці (1752–1763) в Козельці, де похована його фундаторка Наталія Дем'янівна Розумовська, мати Олексія та Кирила. Козелецький собор, збудований за проектом В.Растреллі і вважається зразковим витвором стилю бароко.[15] Тарас Шевченко в повісті «Княгиня» писав:

Город Козелец не отличается своею физиономиею от прочих своих собратий, поветовых малороссийских городов (…) Словом, городок ничем не примечательный; но проезжий, если он только не спит во время перемены лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом грациозной архитектуры растреллиевской, воздвигнутым Наталией Розумихою, родоначальницею дома графов Разумовских.

В шести верстах от Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке на сволоке, или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия Наталия Розумиха 1710 року Божого». А в Козельце в величественном храме читаешь на мраморной доске: «Сей храм соорудила графиня Наталия Розумовская в 1742 году». Странные два памятника одной и той же строительницы!».

Родині Розумовських належить і побудова будинку полкової канцелярії в Козельці. На своїй батьківщині Олексій Разумовський залишив Трьохсвятительську церкву, збудовану над могилою батька Григорія Розума. Розумовський Андрій, син Кирила Разумовського, був російським дипломатом, меценатом. У Відні він мав власний струнний квартет, був знайомий з Л. Бетховеном. Коли отримав у 1803 році спадщину, створив картинну галерею та прекрасний палац.[17]

4.Внесок російських імператорів у становлення і розвиток системи державної опіки у ХVІІІ ст.

За правління Петра І сформувалась досить розгалужена система соціального захисту. До неї входили:

а) центральні органи спочатку Патріарші і Монастирський прикази від 1712 р. Святійший Синод, а від 1724 р. Камер-контора;

б) міські магістрати;

в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

г) війти (староста) і соцькі у поселеннях з вільним населенням.

Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других шпиталі.

У зв’язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною ІІ організовано (1775 р.) спеціальний орган – прикази суспільної опіки.

У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні.

Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансової бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 р., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Ці міністерства стимулювали прикази до збільшення фінансових засобів, дозволяючи їм ведення господарських і майнових операцій.

У другій чверті XIX ст. фінансовий стан приказів різко погіршився. У 1856 р. їм було заборонено займатися кридитно-позиковими операціями, що передбачало повернення їх до ролі чисто благодійницьких організацій. У 1857 р. було запропоновано прикази зовсім ліквідувати. Їх робота викликала все більше нарікань і незадоволення. Виявились два серйозних недоліки приказної системи. По-перше, зростаюча бюрократизація і дріб’язкова опіка зі сторони Міністерства внутрішніх справ. По-друге, грошей приказів ніяк не вистачало на організацію кваліфікованої допомоги в благодійницьких установах.

На кінець періоду, що розглядається (станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богадільні, інвалідні будинки для невиліковно хворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів, місцеві благодійні товариства.

До середини ХІХ ст. виникло розуміння того, що система державної опіки в Росії не зможе розв’язати проблеми соціальної допомоги нужденним. Необхідний союз із суспільними благодійними організаціями. Станом на 1861 р. благодійні товариства існували лише у 8 містах імперії, а до 1863 р. були закладені ще в 9 губерніях. У зв’язку з цим величезне значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки мало заснування у 1864 р. земських, а в 1870 р. і міських органів місцевого самоврядування.

У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.

Спочатку державна участь у розв’язанні проблем, пов’язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.

Катерина П звільнила монастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучила 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей. Вона заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І.

У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка над хворими та пораненими вояками, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою над генералами, офіцерами, що зазнали поранень, та їхніми родинами. Якщо такі колишні військові були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі державні посади (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на роботу не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам виплачувався оклад, який вони отримували у своїх полках (у мирний час).

Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов’язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.

У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В.Гаюі який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набувала системності і оформилася у певний напрямок суспільної опіки.

Перші спроби теоретичного обгрунтуванння деяких проблем глухонімоти та сліпоти і можлисотей їх компенсацій з’явилися в Росії у XVIII ст. Особливо велике значення в цьому плані мав трактат О.М. Радищева «Про людину, про її смертність і безсмертя. Основними факторами розвитку особистості він вважав не лише середовище і виховання, а й особливості природної організації дитини. Він вказував на залежність розумового розвитку від фізичного, визначав основні риси кожного вікового періоду.

За правління Катерини активізувалася опіка над дітьми. У російському законодавстві до питання інфантициду повернулися у XIX ст. (зводи законів 1813 і 1845 рр.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягали смертній карі, а присуджувалися лише до різних термінів каторжних робіт.

Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з’явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини П. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під «промисел розпусти», порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики.

Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської