Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Земельне та аграрне право

даної проблеми, ми б хотіли звернути увагу на судову практику вирішення питань щодо обов‘язку здійснювати агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення.

На практиці обов‘язок здійснювати агрохімічну паспортизацію земельної ділянки вбачають в положенні абз.2 ч.1 ст.24 Закону України від 06.10.1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV), а саме в тому, що орендодавець має право вимагати від орендаря в тому числі дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів. Також деякі вбачають необхідність внесення до договору даних агрохімічної паспортизації та обов‘язок її проведення у такій істотній умові договору оренди земельної ділянки як умови збереження стану об‘єкта оренди (до внесення змін до згаданого Закону Законом України від 12.02.2015 № 191-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)»). Саме на підставі цих положень деякі орендодавці звертаються до суду із вимогою розірвати договір оренди чи визнати його недійсним.

Однак до Закону № 161-XIV було внесено зміни в частині переліку істотних умов договору оренди землі, тому наразі дані агрохімічної паспортизації можуть лише бути належним доказом погіршення стану орендованої земельної ділянки внаслідок діяльності орендаря (тобто неналежним виконанням ним своїх обов‘язків) [Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 04.09.2014 р. у справі №

322/612/14-

ц//ЄДРС[Електронний ресурс].Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/404

56421] у справах про розірвання договору оренди земельної ділянки. Наведене підтверджується думкою П.Ф. Кулинича про те, що юридична природа агрохімічного паспорта поля, земельної ділянки полягає у фіксації стартового (на момент запровадження сівозміни) якісного стану сільськогосподарських земель та відображення його динаміки під впливом господарської діяльності власників і користувачів земельних ділянок протягом певного часу [П.Ф. Кулинич. Локалізація правового регулювання сільськогосподарського землекористування: поняття, юридична природа та механізм здійснення / П.Ф. Кулинич // Юридична Україна. – 2010. – № 10. – С. 99-100]. На нашу думку, ще більш складним видається питання щодо здійснення агрохімічної паспортизації тих земель сільськогосподарського призначення, що не є виділеними в натурі, тобто тих, що юридично існують у формі земельних часток (паїв).

Ми не вважаємо, що вирішенням проблеми неоднозначного тлумачення обов‘язку проведення агрохімічної паспортизації є запровадження ще однієї істотної умови договору оренди землі. На нашу думку, необхідно внести зміни до Закону України від 06.10.1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» з урахуванням пропозицій А.М. Мірошниченка щодо вдосконалення регулювання земельно-орендних відносин [А.М. Мірошниченко. А.М. Земельне право: Підручник. – 3-тє видання, допов. і перероб. – К.:Алерта, 2013. - с.193]. По-перше, викласти абз.1 ч.1 ст.15 цього Закону у редакції: «об‘єкт оренди (кадастровий номер, для земельних ділянок сільськогосподарського призначення, у складі яких перебувають сільськогосподарські угіддя – актуальні дані агрохімічної паспортизації земель)». По-друге, доповнити ч.1 ст.24 Закону № 161-XIV абзацом 5 (перелік прав орендодавця) у такій редакції: «вимагати від орендаря надання актуальних даних агрохімічної паспортизації земель (за умови оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, у складі якої перебувають сільськогосподарські угіддя)»; по-третє, ч.2 цієї статті (обов‘язки орендодавця): «при передачі в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення, у складі якої перебувають

230

Земельне та аграрне право

сільськогосподарські угіддя, надати орендарю актуальні дані агрохімічної паспортизації земель» і доповнити відповідними правами та обов‘язками ст.25 вказаного Закону, що присвячена правам та обов‘язкам орендаря, а також зобов‘язати орендаря у останній рік дії договору оренди надати орендодавцю агрохімічний паспорт за поточний рік при поверненні земельної ділянки.

На наше переконання, запропоновані зміни стануть запорукою дотримання прав орендодавців щодо контролю за якісним станом земель сільськогосподарського призначення.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мірошниченко А. М.

Роман Смолярчук

Національний університет біоресурсів і природокористування, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Історичний розвиток регулювання правового режиму «колгоспних лісів»

На початку проведення аграрної реформи в незалежній Україні розпочалась трансформація колишніх колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства та перетворення колгоспної власності у колективну, а згодом – здійснення паювання майна

іземель КСП та виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). У ході здійснення реформ не було вирішено юридичної долі лісів, що знаходились на землях, переданих у довічне користування колишніх колгоспів, і які в ході аграрної реформи паюванню не підлягали. У зв‘язку з такою законодавчою прогалиною стан цих лісів значно погіршився, в них відсутня лісова охорона, здійснюються неконтрольовані вирубки тощо. Актуальність цієї тематики зумовлена необхідністю вивчення правового режиму «колгоспних лісів» та особливостей здійснення їх правового регулювання на основі історичного методу дослідження, що сприятиме розробці сучасної концепції правового режиму земель лісового фонду під колишніми колгоспними лісами.

Проблемами дослідження історії розвитку регулювання відносин щодо колгоспних лісів займались такі вчені як Л.О. Заславська, Б.В. Кіндюк, О.І. Крассов, В.І. Лозо, Д.Н. Ісупова, В.П. Печуляк, Г.М. Полянська та ін.

Урадянський період, починаючи з приходу більшовиків до влади й до самого розпаду СРСР, всі ліси, зокрема колгоспні, перебували виключно у державній власності. Згідно п. 2 ч. 2 Декрету «Про землю» від 27 жовтня 1917 року «всі надра землі ... а також ліси і води, що мають загальнодержавне значення, переходять у виключне користування держави». Звісно, на момент прийняття Декрету не існувало будь-яких форм ведення колективного сільського господарства, в т.ч. і колгоспів, однак, на нашу думку, саму можливість закріплення за ними лісів в майбутньому передбачено вже саме в цьому Декреті. Зокрема, в цьому ж пункті Декрету встановлено, що «всі малі ... ліси ...

переходять у користування общин, за умови завідування ними місцевими органами самоврядування».

Фактично передачу селянам лісів було здійснено після прийняття постанови ВУЦВК

іРНК УСРР «Про ліси трудового користування та про задоволення селянства лісами і побічним користуванням із державних лісів УСРР» від 27 травня 1925 р. Згідно п. 1 вказаної постанови у користування громад та об‘єднань селянського трудового населення передбачалось виділити 25% загальної площі лісового фонду. До їх складу в

231

Земельне та аграрне право

першу чергу входили всі колишні селянські ліси (так звані «ліси колишнього трудового користування»), а також колишні державні (казенні, удільні, церковні та монастирські), приватні («ліси колишнього нетрудового користування»), за умови, що: 1) їх площа становить менше 50 десятин; 2) вони є відокремленими від інших масивів; 3) ці ліси не становлять експортного або промислового значення. Слід зазначити, що діючий на той час Земельний кодекс УСРР від 29 листопада 1922 р. передбачав три способи землекористування для земельних громад: общинний, дільничний та товариський. Формами товариського порядку землекористування були: сільськогосподарське товариство спільного обробітку землі, сільськогосподарська артіль (колгосп) та сільськогосподарська комуна. Однак, доля останніх в загальному обсязі земельних громад в УСРР на період передачі земельним громадам лісів була незначною, зокрема станом на 1926 рік – лише 4 %.

У зв‘язку з проведенням примусової суцільної колективізації на території УСРР, земельні громади, що не здійснювали колективний обробіток землі було скасовано, їх засоби виробництва передано новоствореним колгоспам. Пунктом 4 постанови ВУЦВК та РНК УСРР «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу людності охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією» від 25 лютого 1930 р. було передбачено, що «ліси, що знаходились у користуванні касованих земельних громад, передаються: в районах суцільної колективізації – кущовим об‘єднанням сільськогосподарських колективів, а в інших місцевостях – відповідним кооперативним товариствам». Також постановою ВУЦВК та РНК УСРР «Про ліси колгоспні та місцевого значення» від 20 липня 1934 р., ліси колишніх земельних громад площею до 100 га було передано колгоспам, а площею понад 100 га визнано лісами місцевого значення та підпорядковано районним виконавчим комітетам.

Першим підзаконним нормативно-правовим актом, яким було встановлено правовий режим колгоспних лісів стала постанова Ради Міністрів УРСР від 19 квітня 1948 р., якою було затверджено Положення про ліси, передані колгоспам і земельним громадам. У зв‘язку з тим, що в західноукраїнських областях, приєднаних до УРСР в 1939–1945 роках на час прийняття цієї постанови не було завершено колективізацію, тому відповідно норми зазначеного Положення стосувались також і лісів, переданих земельним громадам.

Наступний період розвитку правового режиму колгоспних лісів пов‘язаний з прийняттям Радою Міністрів СРСР Постанови від 25 лютого 1955 р. № 317, якою затверджено Положення про колгоспні ліси, та прийняттям спільної постанови Мінсільгоспу СРСР та Держкомлісгоспу від 30 червня 1955 р., якою затверджено Правила ведення господарства в колгоспних лісах, які згодом було змінено Положенням про колгоспні ліси від 4 березня 1968 р. та Правилами ведення господарства в колгоспних лісах від 19 березня 1969 р., які діяли до ліквідації колгоспів. Окремо слід зазначити, що на законодавчому рівні колгоспні ліси виокремлено як окрему частину єдиного державного лісового фонду лише в Основах лісового законодавства Союзу РСР та союзних республік 1977 року і згодом в Лісовому кодексі УРСР 1979 року.

Проаналізувавши розвиток радянського законодавства у сфері впорядкування колгоспних лісів, можна виокремити періоди: 1) формування лісів земельних громад (1925-1929 рр.); 2) становлення колгоспних лісів за відсутності визначення їх правового режиму на підзаконному рівні (1930-1947 рр.); 3) завершення становлення колгоспних лісів та формування їх як окремого правового інституту лісового права (1948-1955 рр.);

232

Земельне та аграрне право

4) розвиток колгоспних лісів як невід‘ємної частини державного лісового фонду (19551992 рр.).

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Єрмоленко В. М.

Ольга Хотько

Белорусский национальный технический університет, факультет технологий управления и гуманитаризации канд. юрид. наук, доцент

Концептуальные подходы совершенствования земельно-правовой науки Республики Беларусь

В качестве одного из важнейших направлений в осуществлении государственной политики в области использования и охраны земель следует рассматривать принципы земельных отношений. Важно помнить, что в принципах права в отличие от принципов законодательства объективируются сущностные, содержательные признаки конкретной отрасли права [Макарова, Т.И. Принципы экологического права: к вопросу о разработке современных теоретико-правовых подходов / Т.И. Макарова // Весн. Беларус. дзярж. унта. Сер. 3, Гiсторыя. Фiласофiя. Псiхалогiя. Палiталогiя. Сацыялогiя. Эканомiка. Права. – 2011. – № 3. – С. 137–141]. Содержание земельного права буквально пронизано правоотношениями, связанными с осуществлением прав на землю теми или иными субъектами. В настоящее время для всех земельных отношений характерно взаимодействие и взаимное влияние публично-правовых и частноправовых норм. Именно данный подход должен быть основой современной земельно-правовой науки и земельного законодательства любого государства. Основная задача земельного законодательства – обеспечить баланс интересов всех субъектов в использовании земли путем «совокупности взаимосвязанных правовых механизмов воздействия на различные виды общественных земельных отношений» [Прокопович, Г.А. Взаимодействие и взаимное влияние публично-правовых и частноправовых норм в земельном и аграрном праве / Г.А. Прокопович //Аграрн. и земельн. право. – 2013. – № 2. – С. 11–14]. При этом такая задача может оказаться совершенно невыполнимой при отсутствии должных исследований процессов реализации принципов права.

Изначально следует признать, что соблюдение баланса интересов государства, общества и отдельных землепользователей следует считать основным принципом правового регулирования земельных отношений.Использование и охрана земель подлежат регулированию в интересах всего общества при обеспечении гарантий каждого гражданина на свободное владение, пользование и распоряжение принадлежащим ему земельным участком в пределах, установленных законом. Это предоставляет возможность решить такие важные проблемы, связанные с правом частной собственности на землю, как пределы государственного вмешательства во владение и пользование землей частными землевладельцами и ограничения их прав в пользу общества[Касимов, Т. С.Соблюдение баланса интересов и частных землевладельцев вправе США : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Т. С. Касимов. – Уфа,1999.

– 26 с.].Однако такого правого начала не заложено в белорусской земельно-правовой науке. Между тем, принцип соблюдения баланса общественных и частных интересов – это основанный на правовых доктринах и на праве важнейший постулат, который должен быть направлен на обеспечение в сфере земельных отношений оптимального соотношения прав и обязанностей общества в лице государства, с одной стороны, и

233

Земельне та аграрне право

землепользователей, с другой.В частности, в законодательстве об использовании и охране земель определены пределы реализации прав субъектов земельных отношений. Правовыми средствами определения таких пределов служат ограничения прав лиц, использующих земельные участки (ст. 18 КоЗ Республики Беларусь).При этом ограничения прав на землю не имеют четкого правового регулирования и содержаться в различных нормативных правовых актах, в том числе в законодательстве, регулирующем отдельные виды эксплуатации и функционирования транспорта. С тем, чтобы защитить определенные интересы, в земельном законодательстве необходимо закрепить основания, условия и порядок, при которых допустимы ограничения прав на земельные участки, а также соответствующие меры по реализации таких интересов. Безусловно, законодательство не лишено пробелов, но эти недостатки устранимы при обоснованных научных положениях.

Исходя из таких критериев, как существо содержания, природоохранная, экономикосоциальная направленность, особые условия землепользования, влияние на осуществление хозяйственной деятельности, в качестве специального принципа сбалансированного землепользования целесообразно выделить учет государственных, общественных и частных интересов при решении вопросов, касающихся осуществления прав землепользователей.

Следующим значимым моментом науки земельного права должно быть совершенствование экосистемного подхода в использовании земель. Качественное состояние земель играет ключевую роль в поддержании благоприятной для жизни и здоровья человека окружающей среды, а, следовательно, в обеспечении экологических прав граждан. Признаем, что недостаточное развитие правовых норм об охране земель, рациональном использовании природных ресурсов как необходимых условий обеспечения благоприятной окружающей среды и экологической безопасности, и вызванные этим противоречия могут стать препятствиями в осуществлении законных интересов участников земельных отношений. В первую очередь следует развивать в науке принцип рационального (устойчивого) использования земель, поскольку существующий принцип эффективного использования земель (ст. 5 КоЗ) не только не заменяет его, но и не подпадает по признаки принципа устойчивого развития. Немаловажно, что нормы транспортного законодательства об установлении санитарнозащитных или охранных зон, не нащли свое отражение в законодательстве об использовании и охране земель, что является явным упущением при регулировании охраны земель.

В результате вышеизложенного, отметим, что наука земельного права должна базироваться дополнительно на таких принципах, как сочетание интересов общества и законных интересов граждан и экологизации (рациональное использование земель, охрана земель и улучшение их полезных свойств, использование земельных участков по целевому назначению). Сущность этих принципов имеет немаловажное значение в силу

регулирование защиты прав землепользователей и будут способствовать устойчивому развитию отношений в области землепользования.

Роман Южека

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ студент 3 курсу

234

Земельне та аграрне право

Щодо конституційних засад земельних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Конституція України закріплює головні, принципові положення, які діють безпосередньо та у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному законодавстві. Під час реалізації конституційних земельних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип найвищої юридичної сили правових норм. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації, що мають імперативний характер.

Окремі аспекти конституційних земельних прав, свобод людини і громадянина досліджували: В. О. Бахін, В. Г. Гончаренко, В. Т. Нор, В. М. Трубников, В. С. Демиденко, В. С. Зеленецький, Ю. М. Грошевий, М. М. Губенко, Ю. О. Гурджі, Н. С. Карпов, О. А. Мартиненко, М. А. Погорецький та інші. Незважаючи на значну кількість робіт, питання щодо конституційних засад земельних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина завжди будуть актуальні. Конституційні земельні права, свободи і обов'язки людини і громадянина є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво-важливі відносини і зв‘язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу в суспільстві. Засади земельних прав є показником в певній мірі України, як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Варто зазначити, що в Конституції України є дві спеціальні статті, що стосються земельних прав, зокрема, ст.ст. 13, 14 Основного Закону, які за їхнім значенням належать до таких, що регламентують загальні засади суспільних земельних відносин. Саме той факт, що в Конституції є норми, спеціально скеровані на регулювання земельних відносин, на всебічну оцінку землі (на відміну від вод, лісів тощо) є свідченням високого конституційного визнання цього об'єкту природи та значення в цілому. Відповідно до положень ст. 13 Конституції України: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Якщо ж деталізувати норми статей Основного Закону, то, на нашу думку, важливе значення для визначення всебічної цінності землі має саме ст. 14 Конституції України. Введення в дію конституційної правової норми положення про те, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» означає, що йдеться про унікальний і пріоритетний об'єкт правових відносин, яким є, насамперед, землі сільськогосподарського призначення. Саме сільськогосподарські землі, зокрема, неоціненні грунти, уособлюють основне національне багатство України. Вони як основний засіб виробництва у цій сфері виконують життєзабезпечувальну функцію для всього суспільства, забезпечують продовольчу безпеку держави. До речі, на нашу думку, саме з цього приводу на сьогоднішній день накладено мораторій на землі сільськогосподарського призначення. Взагалі, конституційне визначення земель, як «основне національне багатство» (ст. 14) є підставою для визнання їх не тільки приватновласницького характеру, а й в першу чергу — публічно-правового характеру. Тому, як такі вони не можуть бути віднесені до об'єкту цивільно-правових відносин.

Конституція України гарантує недоторканість права приватної власності на земельну ділянку. Вилучення земельної ділянки можливе лише у винятковому випадку — з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановленими Земельним

235

Земельне та аграрне право

кодексом України, та за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Разом з тим, право приватної власності на землю не є абсолютним. У ч. 7 ст. 41 Конституції України встановлені обмеження щодо використання власності: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. На нашу думку, найбільшою мірою такі обмеження стосуються приватних власників та орендарів земельних ділянок, які є зараз найпоширенішою категорією потенційних носіїв земельних прав.

Що стосується засад (принципів), то відповідно до положень ст. 5 Земельного кодексу України земельні правовідносини базуються на принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Комплекс земельних прав невід'ємно пов'язаний із основним земельним обов'язком

— вимогою раціонально використовувати передану земельну ділянку, дотримуватись принципу цільового використання земель сільськогосподарського призначення, здійснювати комплекс заходів щодо підвищення родючості ґрунтів, їхній охороні від негативного впливу виробництва та від зовнішніх факторів.

Таким чином, конституційні засади земельного права, варто розуміти, як закріплені Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства. Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави, завдяки чому Україна проявляє себе, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Загальні засади включають в себе всі можливі варіанти для того, щоб Український народ повною мірою володів, користувався та розпоряджався земельними правами людини і громадянина, що передбачені в Основному Законі. В свою ж чергу, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, де усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Савельєва М. О.

Елліна Юрченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет аспірант 1 року навчання

236

Земельне та аграрне право

Правові аспекти реєстрації нотаріусами права оренди земель сільськогосподарського призначення

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)» від 12 лютого 2015 р. № 191-VIII передбачено спрощення правового регулювання земельно-орендних відносин та надання нотаріусам повноважень, нарівні з державними реєстраторами, здійснювати реєстрацію права оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникло таке право. Логічним продовження дерегуляції та децентралізації правового регулювання орендних відносин є прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 26 листопада 2015 р. № 834-VIII. Такі зміни чинного законодавства, обумовлені процесами дерегуляції у сфері орендного землекористування, зумовлюють актуальність дослідження особливостей процедури реєстрації прав оренди сільськогосподарських земель нотаріусом як уповноваженим суб‘єктом.

У ст. 14 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV зазначено, що договір оренди землі може укладатися у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (ст. 6 Закону України «Про оренду землі», ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Так, у ст. 125 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. зазначено, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права. Тобто, сторони не зобов‘язані нотаріально посвідчувати договір оренди землі, але повинні зареєструвати право оренди. Крім того, внесено зміни до ст. 17 Закону України «Про оренду землі» стосовно моменту передачі земельної ділянки орендареві. Зокрема, об‘єкт вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом, а не з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі, як було до 1 квітня 2015 р.

Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення повноважень нотаріусів та особливостей реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення» від 25 березня 2015 р. № 247-VIII покликаний удосконалити процедуру реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення та забезпечення доступу нотаріусів до відомостей на електронних (цифрових) носіях Державного земельного кадастру. Водночас нотаріусу надано можливість проводити державну реєстрацію: речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право; права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 1 січня 2013 р., одночасно з державною реєстрацією похідного від нього речового права на таку земельну ділянку. Така одночасна реєстрація здійснюється за винятком випадків, коли право власності на таку земельну ділянку вже зареєстровано в Державному реєстрі прав, і на підставі заяви про державну реєстрацію прав. Особа (заявник) подає одну заяву нотаріусу для державної реєстрації речових прав, що є похідними від права власності, одночасно з державною реєстрацією права власності на таке майно. За результатами розгляду заяви нотаріус

237

Земельне та аграрне право

приймає одне рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Новелою законодавства є можливість заявника подачі заяви нотаріусу в електронній формі через веб-портал Міністерства юстиції України.

На підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень нотаріус вносить відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, після чого формує інформацію з Державного реєстру прав. За бажанням заявника інформація може бути надана у паперовій формі нотаріусом без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки нотаріуса. Інформація надається в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до цього Реєстру нотаріуса під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном для її подальшого використання, у тому числі друку. Інформація з Державного реєстру прав у паперовій або електронній формі має однакому юридичну силу та містить обов‘язкове посилання на Державний реєстр прав. Строк проведення державної реєстрації права оренди не перевищує п‘яти робочих днів і обраховується з дня реєстрації у базі даних заяв відповідної заяви про державну реєстрацію прав. Нововведенням законодавства також є Порядок забезпечення доступу нотаріусів до Державного земельного кадастру, що був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 2015 р. № 457, і який надає нотаріусам можливість пошуку відомостей та формування витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Враховуючи все вищезазначене можна зробити висновок, що нова процедура реєстрації прав оренди земель сільськогосподарського призначення нотаріусами має ряд переваг, а саме: а) можливість реєстрації права оренди без вчинення нотаріальної дії; б) одночасна реєстрація права оренди і права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 1 січня 2013 р.; в) можливість подання заяви в електронній формі; г) встановлено чіткі строки проведення реєстрації; ґ) забезпечення нотаріусів правом доступу до Державного земельного кадастру. Проте спрощення даної процедури є лише одним з кроків, що забезпечують захист майнових прав селян на землю сільськогосподарського призначення. Уразливою категорією залишаються жителі зони проведення антитерористичної операції, на території якої тимчасово припинено роботу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно до закінчення антитерористичної операції на сході України. Тому громадяни для захисту та реєстрації своїх прав на землі сільськогосподарського призначення вимушені їхати до інших районів Луганської та Донецької областей, де антитерористична операція не проводиться.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Коваленко Т. О.

238

Екологічне право

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Катерина Блоха

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Проблеми державного управління в сфері охорони навколишнього природного середовища в контексті сталого розвитку

У сучасних умовах наслідки антропогенного впливу на навколишнє природне середовище (далі – НПС) кожного року набувають все більш глобального масштабу. Саме тому метою впровадження в Україні концепції сталого розвитку є забезпечення відповідальності нинішнього покоління за збереження довкілля на благо прийдешніх поколінь на основі раціонального використання та відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Забезпечення переходу до сталого розвитку передбачає приведення системи державного екологічного управління у відповідність до економічних та політичних умов.

Законодавство України у сфері охорони НПС є недостатньо якісним та ефективним, що свідчить про необхідність вдосконалення правового регулювання відносин державного управління у зазначеній сфері. Крім того, нераціональний підхід до реалізації державного екологічного управління створює безліч проблем не лише екологоправового, але й адміністративно-правового характеру.

Окремі питання правового регулювання інституційного забезпечення відносин державного екологічного управління висвітлювались у роботах таких вчених як: В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, А.П. Гетьман, Т.Г. Ковальчук, Е.В. Позняк, А.К. Соколова, Ю.С. Шемшученко, О.А. Шомпол та деяких інших. Однак, віддаючи належне науковим дослідженням у наведеній вище сфері, відмітимо, що правники-екологи не приділяли належної уваги питанням ефективного вирішення екологічних проблем державного екологічного управління, що свідчить про актуальність обраної теми.

Чинне законодавство України, в якому визначаються правові засади здійснення державного екологічного управління, перебуває у стані постійного розвитку, продовжує переживати період активного формування та вдосконалення. Разом з тим, воно не позбавлене певних прогалин і недоліків, про які зазначимо наступне.

1. У Законі України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 р. № 2812-VI основним принципом національної екологічної політики названо посилення ролі екологічного управління у системі державного управління в Україні з метою досягнення рівності трьох складників розвитку (економічної, екологічної, соціальної), що зумовлює орієнтування на пріоритет сталого розвитку. Незважаючи на це, правові основи екологічного управління встановлюються досить давніми нормативно-правовими актами: Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264-XII, постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР та ін.

На особливу увагу заслуговує проблема відсутності єдиної концепції екологічного управління, про що свідчать, наприклад, постійні реорганізації, внаслідок яких система

239