Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

10

11

12

13

Теорія держави і права

України, 12 травня 2010 року, 15 година) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://static.rada.gov.ua/zakon/skl6/11session/par_sl/sl1205110.htm.]. Ці проблеми не було усунено і зараз: відповідно до чинного Закону України «Про місцеві вибори», вибори депутатів Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за пропорційною виборчою системою в багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками місцевих організацій політичних партій (ч. 3 ст. 2); право висування кандидатів у депутати перелічених вище місцевих рад реалізується виборцями у відповідних багатомандатних виборчих округах через місцеві організації партій (ч. 2

ст. 35).

Понад те, навіть право подання кандидатур до складу територіальних виборчих комісій мають лише: 1) місцева організація політичної партії, про утворення депутатської фракції якої оголошено на першій черговій сесії Верховної Ради України поточного скликання (хоча не зрозуміло, як це стосується місцевих виборів); 2) зареєстрована в установленому законом порядку у відповідній адміністративнотериторіальній одиниці місцева організація політичної партії (ч. 2 ст. 22). Але ж за суб’єктною (громадяни, а не жителі певного населеного пункту), предметною (загальнонаціональність програми) та цільовою (мають цілі, більше пов’язані з державними, ніж місцевими інтересами) ознаками розмежування народу та територіальної громади політичні партії можна віднести саме до можливих суб’єктів державної влади, але не місцевого самоврядування. Таким чином, наявний спосіб формування місцевих рад посилює їх відчуженість від населення, сприяє послабленню зв’язків виборців із депутатами, орієнтованими більше на задоволення вузькопартійних інтересів, ніж інтересів територіальної громади.

Крім того, хоча ст. 70 Конституції надає право голосу на місцевих виборах і референдумах лише громадянам України, зарубіжна (1975 року уряд Швеції надав право участі у муніципальних і регіональних виборах іноземцям, що прожили в державі не менше трьох років; 1983 року подібні кроки зробила Норвегія; 1985 року Нідерланди надали право участі в муніципальних виборах жителям держави, які не є голландськими громадянами, але мають дійсні посвідки на проживання і прожили в країні не менше ніж п’ять років; подібне право закріплено також у Виборчому кодексі Азербайджану) та міжнародна (ст. 6 Конвенції РЄ про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні 1992 р., пп. «c» п. «13.vі» Рекомендації ғ 1704 ПАРЄ «Референдуми: на шляху до напрацювання передової практики в Європі» від 2005 року) практика свідчать про розширення суб’єктного складу активного виборчого і референдного права.

Таким чином, місцеве самоврядування не є частиною (видом) народовладдя, а територіальна громада не є частиною народу. Усвідомлення даного співвідношення, як свідчать наведені приклади, має не лише суто теоретичне, а і неабияке практичне значення.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Крестовська Н.М.

15

Теорія держави і права

Ольга-Марія Бачинська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Реалізація принципу недискримінації щодо внутрішньо переміщених осіб в Україні

В Україні, як демократичній, соціальній, правовій державі, існує правова система, яка серед іншого гарантує дотримання та захист прав і свобод людини. У статті 24 Конституції України закріплюється рівність прав громадян незалежно від національності, статі, віку, місця проживання та інших ознак. Антидискримінаційні положення Конституції підкріплює низка ратифікованих міжнародних договорів у цій сфері. У 2012 році Верховна Рада України прийняла базовий закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Крім того, існують галузеві закони, які стосуються окремих груп (Закон України "Про рівність жінок і чоловіків", Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів"), та тільки окремих сфер суспільного життя (Закон України "Про зайнятість населення").

Дискримінація заборонена у всіх сферах суспільного життя. Встановлений "принцип недискримінації", яким зобов'язані керуватися у своїй роботі органи державної влади та місцевого самоврядування; закріплено перелік повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування по безпосередньому запобіганню та протидії дискримінації, визначається порядок оскарження випадків дискримінації (індивідуальна скарга до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або скарга в суд).

Питання забезпечення реалізації антидискримінаційних норм стоїть дуже гостро, як і захист прав людини в Україні взагалі. Особливу увагу ми б хотіли приділити забезпеченню права на недискримінацію внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО).

Як зазначається у Щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини та громадянина в Україні за 2015 рік обліковано близько 1,7 млн. ВПО. Серед питань, що були порушені в зверненнях до Уповноваженого в 2015 році, з боку ВПО дуже важливими є відновлення соціальних виплат на непідконтрольних територіях; отримання соціальних виплат ВПО; забезпечення соціальним житлом та взяття на квартирний облік; забезпечення права на отримання компенсації майнової шкоди у зв’язку зі знищенням майна в ході проведення антитерористичної операції та інші.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачав, що внутрішньо переміщеною особою може бути тільки громадянин України, при цьому не було враховано, що на території Автономної Республіки Крим та Сході країни на законних підставах проживали громадяни інших держав або особи без громадянства, які разом з громадянами України вимушені були рятуватися від негативних наслідків окупації та збройного конфлікту. Через недосконалість законодавства, яка проіснувала майже півтора роки, люди, які опинились в однаковій ситуації, мали різний правовий статус, що призвело до дискримінації.

Ще одним із прикладів дискримінаційного обмеження прав ВПО є постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 ғ 509, яка передбачає реєстрацію фактичного місця проживання ВПО тільки при умові проведення перевірки заявленого місця проживання органами Державної міграційної служби. Такі перевірки не тільки обмежують право ВПО на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, але й призводять до дискримінації, оскільки вимога перевірити заявлене для реєстрації місце

16

Теорія держави і права

проживання стосується виключно ВПО. При цьому профільним законодавством не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання громадян шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Зокрема, статтею 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що для реєстрації особа подає відповідну заяву та визначений перелік документів і перевірка достовірності проживання за зареєстрованою адресою не проводиться.

Реалізувати своє право на отримання пенсійних та інших соціальних виплат громадяни, які проживають на тимчасово окупованій території, відповідно до запровадженого Урядом механізму можуть на будь-якій іншій території, що контролюється органами держави, лише після реєстрації в органах соціального захисту населення як ВПО. При цьому державою не було вжито заходів для можливості переміщення цієї категорії осіб. Припинення виплат на непідконтрольній території призводить до дискримінації громадян за місцем проживання. Статтею 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що пенсія виплачується щомісяця (…) виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок.

Висновки. Існування зазначених положень законодавства свідчить про наявність нерівного поводження з ВПО у порівнянні з іншими громадянами України, що призводить до дискримінації та обмеження можливості у реалізації ними прав та свобод. Здійснений аналіз нормативно-правової бази з метою визначення прогалин в механізмах реалізації прав ВПО показав, що необхідно привести нормативно-правові акти в сфері ВПО у відповідність до чинного законодавства України.

Принцип рівності громадян незалежно від місця проживання, походження та інших ознак повинен бути не тільки закріплений на законодавчому рівні. Ключовим питанням є реалізація та застосування правових норм у сфері недискримінації, адже така практика призводить до порушення прав осіб, що проживають на території України.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Ковальчук О.М.

Вікторія Безпала

Київський національний університет біоресурсів і природокористування України, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

До питання про тлумачення норм Основного закону Конституційним Судом України

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що проблема реалізації і тлумачення конституційних норм має велике теоретичне і практичне значення для забезпечення основних прав і свобод людини й громадянина та поступального розвитку українського суспільства на демократичних засадах. Дієвим засобом врегулювання суспільних відносин у різних сферах суспільного життя є Основний Закон, тлумачення його можна прослідкувати на усіх стадіях реалізації конституційно-правових норм.

Положення Конституції, як правило, є досить ясними і доступними для розуміння, а її цілі – достатньо визначеними. Це пов’язано з тим, що конституційне право України порівняно з іншими галузями права менше послуговується спеціальними професійними

17

Теорія держави і права

термінами. І таке явище, як зазначає Ю.М. Тодика, необхідно розглядати як позитивне, оскільки норми конституційного права адресовані найбільш широкому колу громадян [Тодика Ю. М. Конституція України: проблеми теорії і практики. – X., 2010. – С. 40.].

Водночас це не означає, що Конституція України не використовує власну термінологію. Тому її положення, хоча і викладені простою і зрозумілою мовою, однак потребують спеціальних роз’яснень, які сьогодні уповноважений давати Конституційний Суд України.

Як влучно зауважив В. Тихий, неоднозначність застосування положень Конституції України або законів України може бути обумовлена їх нечіткістю, двозначністю, розпливчастістю, неточністю або неправильним розумінням тощо. Саме офіційне тлумачення і покликане подолати ці обставини, зробити, зокрема, нечіткі положення зрозумілими і усунути неоднозначність у застосуванні правових норм [Тихий В. Захист конституційних прав і свобод Конституційним Судом України за зверненнями фізичних та юридичних осіб // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – ғ 2. – С. 67–71].

Для того, щоб зрозуміти спосіб захисту прав і свобод людини шляхом конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, необхідно з’ясувати, що являє собою офіційне тлумачення, його межі, проблеми з якими стикається Конституційний Суд при здійсненні цього повноваження.

Офіційне тлумачення – це тлумачення правової норми (Конституції і законів України) уповноваженим органом (Конституційним Судом України), сформульоване у спеціальному акті (рішенні Конституційного Суду), роз’яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов’язковим для всіх суб’єктів їх застосування і реалізації. За характером офіційне тлумачення є нормативним – поширюється на невизначене коло осіб, призначене для багаторазового застосування і є загальнообов’язковим та казуальним, полягає у тлумаченні правової норми в конкретному випадку. Суб’єкт права на конституційне звернення повинен обґрунтувати необхідність в офіційному тлумаченні положень Конституції або законів України, навести конкретні факти або обставини, які свідчать, що його конституційні права і свободи порушені або можуть бути порушені в результаті наявності неоднозначного застосування тих чи інших положень Конституції або законів України органами державної влади.

Конституційний Суд під час офіційного тлумачення Конституції та законів України повинен дотримуватися відповідних меж такого тлумачення. Проблема меж тлумачення зводиться до того, якою є юридична сила рішень Конституційного Суду, чи може він переглядати свою правову позицію, сам себе «само обмежити».

Важливо звернути увагу ще на таку деталь: якщо при тлумаченні закону України була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього закону. В цьому випадку законодавець наділив Конституційний Суд правом за власною ініціативою приймати рішення про відповідність Конституції України того чи іншого закону. Тому звернення громадян з питань офіційного тлумачення до Конституційного Суду можуть спричинити розгляд питань щодо конституційності законів. Це свідчить про те, що і фізичні особи також мають право (хоч і не прямо) порушувати питання про конституційність закону. Дане положення є надзвичайно важливим засобом захисту прав і свобод саме для кожного громадянина, який не є суб’єктом конституційного подання з питань відповідності Конституцій України законів та інших правових актів, але потерпає від свавілля державних органів, які по-різному або неправильно застосовують положення Конституції та законів України

18

Теорія держави і права

Таким чином, Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції і єдиним органом, який тлумачить Конституцію. Так як, норми Конституції України є нормами прямої дії, то їх тлумачення має велике значення для функціонування правосуддя в Україні. І відповідно дане питання не врегульоване на достатньому законодавчому рівні, тому і виникають проблеми під час здійснення своїх функцій Конституційним судом України. І залишити без уваги відсутність у громадян України такого важливого конституційного права означає обмежувати велике призначення Конституції, яка є основою формування демократії та громадянського суспільства в нашій державі.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Качур В.О.

Андрій Богайчук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу

До питання щодо виокремлення права інтелектуальної власності в окрему галузь українського права

Внаслідок стрімкого розвитку технологій, вектор розвитку інтелектуальної діяльності почав поширюватись на дедалі більше сфер життєдіяльності суспільства. Це явище логічно призвело до того, що держава обрала стратегію вироблення правових норм, які б забезпечували охорону і захист права інтелектуальної власності. Саме динамічність структурних елементів системи права викликала необхідність у визначенні місця права інтелектуальної власності.

Порушена проблема розглядалась багатьма вченими. О. Д. Святоцький, С. В. Корновенко, Р.Є. Еннан, - науковці, чиї праці становлять фундамент даного дослідження. Ретельний аналіз їх робіт вказує на те, що вирішення питання слід розглядати з різних аспектів, які в сукупності зможуть дати обґрунтоване пояснення необхідності виділення даного елемента.

Для початку слід зазначити, що законодавчо право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права та включає до себе три інститути - інститут загальної частини, інститут авторського права та суміжних прав, інститут промислової власності. Важливою підставою для виокремлення права інтелектуальної власності є очевидна різниця між правом власності і правом інтелектуальної власності. Той факт, що в цих двох значеннях присутнє слово «власність» говорить про те, що необхідність захисту прав на інтелектуальну діяльність в людей виникла давно. Право на об’єкт інтелектуальної діяльності і право власності на річ між собою не пов’язані, адже перехід права власності на об’єкт інтелектуальної діяльності не означає переходу права власності на річ, яка може включати в собі певні аспекти творчої діяльності [Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. / Одес. нац. юрид. акад. ; [редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін.]. - Одеса : Юридична література, 1997 - . Вип. 41. - 2008. - 265 с. – c. 116]. Якщо ви купите платівку з піснями улюбленого виконавця, то ви не набуваєте автоматично права власності на пісні та творчу діяльність цього виконавця. З цього прикладу ми можемо зрозуміти, що суб’єкти права інтелектуальної власності та власники речей – це різні категорії суб’єктів. Також важливим фактом є стан об’єктів власності. Якщо матеріальні речі, на які поширюється право власності з часом можуть

19