ИДиТР / ИДиТР Книги (семестр 1) / Тимошик Історія української видавничої справи 2012

Живучість ідеологічних стереотипів у науці

5. ЖИВУЧІСТЬ ІДЕОЛОГІЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ У НАУЦІ

Здається тепер, що суть проблеми полягає саме в цьому: навіть у наукових аспектах гуманітарної науки не дражнити “старшого брата”. Іншими словами, немає чого вам, малоросійські вчені, вигадувати щось своє. Ви ж були й залишайтеся звичайними інтерпретаторами того, про що вам скажуть з північної столиці. Або опрацьовуйте лише те, що не зачіпає вже визначених давно теоретичних постулатів. Ті українські дослідники – представники філологічних, педагогічних чи історичних наук, – які вже в роки української незалежності їздили зі своїми “проукраїнськими” темами на наукові зібрання до Москви чи Петербурга, могли не раз переконатися в цьому на власному досвіді. Але про це їм інколи нагадують і в себе вдома.

Нав’язані віддавна чужі стереотипи і догми якось непомітно в’їлися в нашу свідомість, в наші душі, в наші дії. І нині,

вумовах суцільної, небувалої досі, моральної деградації вищих ешелонів суспільно-політичного життя держави, ми продовжуємо байдужіти там, де в інших умовах і за інших обставин мовчання чесних науковців сприймалося б як зрада професіоналізму й наукової порядності.

Промовисті приклади. Кілька років тому авторові цих рядків довелося побувати в Острозькому музеї книги. Директорка музею з гордістю оповіла київському гостеві, що

вїї трудовій книжці лише один запис – ось цей музей. Мовляв, усі сили і знання віддано цьому дітищу. А особисто мені було прикро й соромно пізнавати не матеріальну, а змістову частини експозиції, яка практично не зазнавала бодай косметичного втручання від... 1985 року. Оформляли цю експозицію ленінградські учені. Тому й присутня на кожному стенді ідеологія радянської системи. Вдумаймося в змістову домінанту, скажімо, ось цього крупно набраного тексту, який відкриває експозицію: “Друкарство, виникнення якого на

21

Історі я українсько ї видавничо ї справи : нов а науков а концепці я т а спроб и ї ї фальсифікації

території країни (якої? – авт.) пов’язане з іменем російського першодрукаря Івана Федорова та його діяльністю в Москві, Білорусі, на Україні (знову це принизливе на – авт.), сприяло становленню зв’язків між братніми російським, українським та білоруським народами”.

Спробував віднайти в експозиції музею бодай згадку про Степана Дропана, або принаймні книгу І. Огієнка “Історія українського друкарства”, де багато сказано про дофедоровське українське друкарство. Але – даремно. Тут про неї лише чули, але не змогли дістати, бо книготоргівля, мовляв, розвалилася...

До музею, як і раніше, мало не щодня приводять нині цілими класами школярів з довколишніх районів та областей...

З чиїх текстів засвоюватимуть вони українську історію? На моє запитання, з якої причини за роки української незалежності не змінено в експозиції жодного рядка тексту, директорка острізького музею прямо відповіла: “Немає коштів, он два роки крівля тече, а ви про якісь речення”...

Що вже Остріг, коли майже таку ж картину ми можемо бачити і в столиці української книги славному Львові. Книжковий музей там назвали також нейтрально, аби не привертати зайвої уваги усіляких патріотів від науки – не історії української книги в цілому, а всього лиш “Музей мистецтва давньої української книги”, зробивши його не самостійним підрозділом, а всього лиш філією Львівської галереї мистецтв. Експозиція також зроблена ще в радянських роках і також відтоді кардинально не оновлювалася.

Відвідувачі багатьох наших музеїв, знайомлячись із відділом рукописної української книги, нічого не чують з вуст екскурсовода й нічого не прочитають в експозиційних рядах, скажімо про Велесову Книгу, про Реймську Євангелію? Ці два шедеври українського рукописання, про які в радянські

1Велесова книга / Упор., пер., вст. ст., довідк. матер. Б. Яценка. – К.: Велесич, 1995. – 316 с.

22

Живучість ідеологічних стереотипів у науці

роки також не прийнято було говорити, завдяки небайдужості й зусиллям саме учених-дослідників цієї проблеми, вже давно увійшли до програм середніх шкіл і вищих навчальних закладів1. На кафедрі репрографії Української академії друкарства під керівництвом доцента В. Стасенка Велесову книгу навіть реконструювали (матеріальну її частину – знамениті дощечки з нанесеними на них зразками тексту), а багато музейних працівників про це нічого не знають. У більшовицькі часи такий факт назвали б шкідництвом на ідеологічному фронті. В наші, українські, для цього можна віднайти лиш такі поняття як байдужість, непрофесіоналізм.

До речі, про Велесову книгу. Багаторічна боротьба українських учених у себе на Батьківщині та в діаспорі за ствердження цієї рукописної пам’ятки (створеної на українських теренах у ІХ столітті, отож, ще до прийняття християнства) в історії саме української видавничої справи засвідчує, як непросто ламаються означені вище стереотипи і догми, як непросто писати українську історію, мовлячи Шевченковими словами, “не німцем”, а українцем. Адже ще наприкінці 50-х років минулого століття активізація вивчення цієї пам’ятки ворожою радянській владі українською діаспорою спонукала кремлівських партійних ідеологів замовити у вчених своєрідну наукову експертизу цього твору. Висновок експертизи підписувала, як відомо, ленінградський палеограф Л. Жуковська. Давньоукраїнській рукописній книзі було винесено тоді однозначно негативний вирок: підробка ХІХ ст.1 Пройшло більш ніж півстоліття. І коли в окремих українських наукових колах все ще точилися нав’язані збоку дискусії довкола того, визнавати Велесову книгу за дохристиянську пам’ятку чи ні, коли від опонентів лунали вигуки “Покажіть нам оригінал цієї пам’ятки, бо інакше – це просто легенда”, в Росії тексти

1Жуковская Л. Поддельная докирилличная книга // Вопросы языкознания. – 1960. – №2.

2Свято-Русские Веды. Книга Велеса / Перевод, пояснение А. И. Асова. – М.: Фаир-пресс, 2003. – 380 с.

23

Історі я українсько ї видавничо ї справи : нов а науков а концепці я т а спроб и ї ї фальсифікації

цієї книги... почали активно передруковувати2. За приблизними підрахунками, вийшло вже більше десяти видань, у яких солідні російські вчені в своїх розлогих передмовах прямо стверджують, що це видатна... російська літературна пам’ятка дохристиянської епохи... новгородського походження.

Цей факт варто нагадати ревним оборонцям наукової теорії “спільної колиски”, як і висловити захоплення мужньою позицію ряду вчених, зокрема професора Григорія Клочека – колишнього ректора Кіровоградського університету ім. Винниченка, автора першого навчального посібника “Світ Велесової книги” для школярів, завдяки яким спроби ворогів української державності викинути Велесову книгу з українських шкільних програм провалилися1.

У контексті викладеного хотілося, аби і львівські колеги дещо активніше позбавлялися стереотипів і догм та сміливіше відстоювали своє. Активні дії опонентів українського відродження в Українській державі спонукають чесних, сумлінних і принципових учених не мовчати.

Може, тоді іншими очима сприймався б сьогодні багатьма львів’янами та гостями міста й увічнений ще в радянські роки, добре помітний здалеку, текст на стіні першого навчального корпусу Української академії друкарства в самому центрі Львова. Напис, який консервує одну із радянських ідеологем у контексті історії українського друкарства. Як і встановлену на кошти московського мера Лужкова меморіальну дошку І. Федорову на будівлі Онуфріївського монастиря, про яку згадує професор М. Низовий.

Викладені вище аргументи в конкретиці означеної нами теми розвіюють ті стереотипи, які тривалий час не давали можливості у принципі вийти за межі політично заангажованих дискусій довкола питання: перший чи не перший Іван Федорович для українського друкарства й поставити питання в іншій,

1Клочек Г. Світ Велесовї книги: Навч. посібник. – Кіровоград: Степова Еллада, 2001. – 160 с.

24

Живучість ідеологічних стереотипів у науці

більш ширшій, площині: яким є справжнє місце Івана Федоровича в українському культурно-освітньому просторі і яким був вплив українського, зокрема львівського та острозького, оточення Івана Федоровича на становлення його самого як професіонала найвищої проби, як друкаря європейського рівня.

Щоб отримати відповіді на ці запитання, нам слід насамперед розпрощатися із нав’язаними ззовні стереотипами, до яких звикли. Ось найголовніші з них.

1.Великий син російського народу Іван Федорович прибув на українські землі з просвітницькою місією від Московського князівства.

2.Львівський “Апостол” 1574 року є першою друкованою книгою на українській землі.

3.Піонер російського книгодрукування заснував книгодрукування на землях України, Білорусі та Литви.

4.Поширенню друкарства на українських землях спонукали заходи активного збирача російських земель царя Івана Грозного щодо органічного включення усіх народів, що населяли Росію, до однієї держави і ствердження християнізаційної світи.

Немає сенсу детальніше зупинятися на кожному з таких постулатів, оскільки їхня наукова недостовірність вже доведена в ґрунтовних публікаціях ряду авторитетних українських дослідників як попередньої, під радянської, доби, так і доби новітньої України. З найновіших публікацій, що мали резонансний характер, варто виділити статті професора М. Низового в газеті “День”1 та автора цих рядків – у “Літературній Україні”2.

1 Низовий М. Іван Федоров (Федорович): Кому належить його друкарська спадщина? / М. Низовий // День. 2010. – 24-25 вересня (№172–173). –

С.21; 14. Низовий М. Хто такий Іван Федоров (Федорович)? (Нащадки тих, хто виштовхав друкаря-просвітника за межі своєї країни, нині представляють себе єдиними й незаперечними спадкоємцями його творчої спадщини / М. Низовий // День. 2011. – 21-22 січня (№9–10). – С. 20.

2Тимошик М. Чому й досі дискутуємо про українського першодрукаря Степана Дропана: Післяслово до Міжнародної наукової конференції у Львові, присвяченої 500-літтю Івана Федоровича / М. Тимошик // Літературна Україна. – 2011. – 1 грудня (№48). – С. 10–11

25

Історі я українсько ї видавничо ї справи : нов а науков а концепці я т а спроб и ї ї фальсифікації

Великий український учений, державний та релігійний діяч Іван Огієнко (митрополит Іларіон) почав писати і встиг видати під авторитетною шапкою Наукового товариства імені Шевченка 1925 року перший із п’яти задуманих томів не найголовнішої праці свого життя – “Історії українського друкарства” – саме у Львові. 60 із 490 сторінок цієї монографії присвячено постаті Івана Федоровича. Основу змісту цих 60 сторінок є “Хронологічна канва до життя друкаря Івана Федоровича”, своєрідний літопис його життя і діяльності, побудований здебільшого на цитатах із різноманітних давніх джерел, які сам віднаходив і скрупульозно опрацьовував.

Не можна не завернути увагу на одну думку Огієнка

вконкретиці поцінування них наявної на той час наукової літератури про цю непересічну історичну постать: “Наукова вартість всієї цієї значної розміром літератури не дуже велика – більшість праць були компілятивні, і тільки деякі з них подавали нові думки... Дослідники в двадцятий раз один по одному повторювали на різний лад старе та давно відоме... Кидається

вочі помітний брак нових джерел для вивчення життя цього мужа, – а їх треба пильно шукати по архівах Львова, Вільни, Білостока, Любліна та по Луцьких городських книгах...” [15].

Ще дві важливі думки дослідника: “Взагалі про Хведоровича треба сказати, що ним звичайно цікавилися тільки на час ювілею. Минав ювілей, і велику постать друкаря знову забували до чергового свята” (с. 101). “Може це свято принесе нам щось нове в дослідах над життям великого емігранта, що вибрав собі Україну за батьківщину і на віки спочив на українській землі. Ця велика честь нашій землі накладає на нас також і відповідальний обов’язок – написати про Хведоровича так потрібну наукову монографію” (с. 119).

До цієї цитати важливо додати: не лише монографію, а й спеціальний, солідний за автурою і різноманітний за проблематикою, науковий збірник, серію дипломних, магістерських досліджень випускників спеціальностей “Видавнича справа та

26

Живучість ідеологічних стереотипів у науці

редагування”, яких щороку стає все більше. Безумовно, що в таких виданнях знайдуть ґрунтовніше висвітлення і складові означеної темою цієї доповіді проблематики:

Про справжні причини появи Івана Федоровича на українських землях. Не з просвітницькою метою, не за завданням царя просвічувати малоросійський народ, а з вимушених обставин. Адже боярська Москва не сприйняла в себе оживленого Федоровичем винаходу Гутенберга. Спаливши його друкарню й помешкання, вона назавжди закрила друкареві шлях до повернення в російську столицю.

Про особливу результативність українського періоду (15721583) життя й діяльності Івана Федоровича. 11 українських років замість двох московських. Тут надрукована половина з відомих сьогодні нам назв його праць, наклад яких сягає 70 відсотків всієї його друкованої продукції, включаючи московський і литовсько-білоруський періоди.

Про однодумців, помічників і меценатів Федоровича.

Львівський магістрат, львівські братства, міщанина Сенька Сідляра, художника Лаврентія Пилиповича, ігумена Онуфріївського монастиря Леонтія – всі вони охоче прийняли до свого товариства прийшлого друкаря, бо знали до цього силу й значення нового способу поширення серед людності друкованого слова, бо відчували вже сильну потребу в книгах.

Про роль князя К. Острозького в долі Івана Федорова. Варто зняти, нарешті, накладене радянськими дослідниками тавро на цього просвітника і справжнього просвітника землі української як людину пихату й обмежену, який, цитую Є. Немировського, “сподівався запровадити в Острозі православну патріархію, бажаючи розповсюдити її вплив на українськобілоруські землі і навіть Московську державу”.

Про національність і громадянство Івана Федоровича. Досі жодних документальних підтверджень його російського походження в науці не виявлено.

27

Історі я українсько ї видавничо ї справи : нов а науков а концепці я т а спроб и ї ї фальсифікації

І насамкінець – про дофедоровське друкарство у Львові як предтечу появи тут Федоровичевого “Апостола” й “Букваря”, як початок становлення світової слави засновника постійного українського друкарства Івана Федоровича. Відсутність книг із вихідними відомостями друкарні Степана Дропана зовсім не означає, що її не було й не могло бути. Адже в науці існує кілька способів обґрунтування виникнення чи існування тієї чи іншої пам’ятким. Тому є немало прикладів. Скажімо, “Літопис Аскольда”, як попередник “Повісті минулих літ” преподобного Нестора не зберігся, але його зміг реконструювати видатний український історик Михайло Брайчевський і ми маємо вже два перевидання цієї видатної давньоукраїнської літературно-історичної пам’ятки. Навпаки, літописні свідчення початку спорудження найстарішого кам’яного храму Свропи – Софійського собору не давали можливості ствердити значно більший вік цієї пам’ятки. Але наполегливість, чесність і сміливість групки ентузіастів з числа українських істориків все ж прорвала стіну недовіри і справжнього спротиву впливових опонентів цієї ідеї. І нинішнього року тисячолітній ювілей Київської Софії відзначається вже на рівні ЮНЕСКО, хоча за наявними літописними даними ця дата мала б виповнитися лише через півстоліття.

Що ж до сенсаційної знахідки Ореста Мацюка про друкарню львівського міщанина Степана Дропана 1460 року (дві архівні справи, писані латинською мовою), то історія їх побутування в нашій науці нагадує відому фразу, що народилася в українському суспільстві в 70-х роках минулого століття після інспірованого зверху повсюдного публічного засудження роману Олеся Гончара “Собор”: “Я твору не читав, але категорично його огуджую”. Як вдалося нещодавно з’ясувати авторові цих рядків, згідно з аркушами користувача, які незмінно супроводжують будь-які документи у наших архівах і донині (ганебне породження радянської системи, яка завдяки такому винаходу суворо контролювала тих, хто й для якої цілі брав до

28

Висновки

рук конкретну справу), там було записано єдине прізвище – О. Мацюк. Друге прізвище поставив автор цих рядків у листопаді цього року. Отож, за 43 роки після віднайдення й опрацювання цих документів цим сміливцем, фахівцем і патріотом у 1968 році, до них ніхто й ніколи із сучасних дослідників більше не звертався. Зате далекі від науки окремі “фахівці” періодично підживлюють наукову громаду категоричними й безапеляційними окриками про те, що це, мовляв, ще треба довести, що цього не могло бути і таке інше в цьому дусі.

6.ВИСНОВКИ

Усередині ХІХ століття група великодержавницьки налаштованих російських учених на чолі з М. Погодіним спробувала відволікти зусилля малої горстки національно свідомої української інтелігенції прилучитися до перших паростків українського відродження, викликавши їх на виснажливу багаторічну дискусію про так зване право української мови називатися в Російській імперії мовою, а не наріччям. Скільки зусиль і часу поклав на це, скажімо, Михайло Максимович, залишивши нам, нині сущим, знамениті “Філологічні листи

М.Погодіну”1. Тепер це є унікальний зразок високого духовного і патріотичного чину вченого, який глибоко відчув у собі своє, українське, коріння, який міцно стояв на землі свої пращурів.

Згадуючи цей епізод, передбачаю, що опоненти нової концепції виникнення і розвитку українського друкованого слова і в цій публікації віднайдуть місця, довкола яких можуть продовжувати нав’язану ними ж дискусію. Скільки вже списів зламано довкола тлумачення слів тієї ж післямови Івана Федорова у львівському “Апостолі”, де він сам зізнається, що

1 К истории малорусского языка (Филологические письма к М. П. Погодину). В кн.: Максимович М. О. Киев явился градом великим: Вибрані українознавчі твори. – К: Либідь, 1994. – С. –345-387.

29

Історі я українсько ї видавничо ї справи : нов а науков а концепці я т а спроб и ї ї фальсифікації

йшов у Львові “стопами боговибраного мужа”, довкола тієї ж надмогильної плити, довкола архівних текстів про друкарню Степана Дропана. Аргументи опонентів давно зрозумілі. І вони від них не відмовляться. Це їхнє право. Як і наше право мати й аргументовано та спокійно відстоювати свою наукову позицію.

Спробую чітко, в шести пунктах, озвучити власну наукову позицію. Будучи учнем і послідовником академіка Якима Запаска, професорів Ореста Мацюка, Степана Гунька, Миколи Низового, візьму на себе сміливість ствердити, що це і їхня позиція. Щоправда, професор Низовий її достойно захистив від несправедливих звинувачень. На жаль, уже ніколи не зможе цього зробити світлої пам’яті академік Яким Запаско.

Таким чином, на основі ґрунтовного вивчення нововіднайдених архівних документів, збережених пам’яток, залишених писемних згадок сучасників можна зробити такі висновки.

1.Друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви,

аз Заходу, від німців.

2.Час його появи слід датувати 1460 роком, тобто на 114 років раніше, ніж це було визначено з ідеологічних міркувань за російською (радянською) концепцією.

3.Ім’я першого українського друкаря – Степан Дропан, який, згідно із збереженими до наших днів архівними документами, подарував свою друкарню Львівському Свято-Онуф- ріївському монастирю.

4.Маючи вагомі аргументи, сьогодні можна без застережень, як це робилося досі, тлумачити напис на надмогильній плиті І. Федорова як визнання факту існування українського друкарства у Львові задовго до прибуття сюди Івана Федоровича. В перекладі І. Крип’якевича цей напис звучить так: “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом

занедбане друкарство обновив (виділення авт. – М. Т.), умер

у Львові. Друкар книг перед тим невидимих…”.

30