2. Походження етнонімів «Русь», «Україна», українських імен та прізвищ.

Походження назв Русь, руський є важливим, проте остаточно не з’ясованим..

Саме етнонім Русь став назвою могутньої східнослов’янської держави. – Київської Русі. Слов’янське населення цієї держави називало себе русичами. Корінь рус став складовою частиною назв великих східнослов’янських народів – росіян (русские) і білорусів. Похідна від русь самоназва русин і досі характерна для українців Прикарпаття, Карпат, Закарпаття та деяких суміжних територій.

Щодо походження назв русь, руський вже протягом 200 років провадиться жвава дискусія.

Були спроби пояснити назву русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії, то серед іраномовних народів. Відомий російський вчений Трубачов зближує етнонім русь з давньоіндійським словом “ruksa” – “світлий”. Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно місцевим й його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.

Етнонім рус уперше згадується в сірійській хроніці VI ст. н.е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор’ї. Найвірогідніше, роси в сер. I тис. – це одне з сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщині. У процесі слов’янізації місцевого населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов’янами.

Назва “русь” згодом перейшла на союз племен-полян (літописець відзначає: “поляне, яко ныне зовомая Русь”. На час утворення Давньоруської держави (протягом VIII – IX ст.) назва “Русь» поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше – на Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі, що входили до складу Давньоруської держави.

Таким чином, етнонім Русь виник в Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Пізніше він поширився й на інші східнослов’янські землі, а в ХІV- ХVІІ ст.. вживається як самоназва українців і білорусів.

Згодом назви Русь, руський вживалися як самоназивання українців, особливо стійким воно виявилося у західному регіоні України.

Навіть у XIX ст. прикметник “Руський” (“український”) ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угрупувань, альманахів тощо. Наприклад, “Головна руська рада” – перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р. Просвітнє товариство “Собор руських вчених” (1848); “Руська трійця” – українські письменники Шашкевич, Вагилевич, Головацький; чотиритомна “Історія літератури руської” (тобто української) О.Огоновського.

З етнонімами русь, руський пов’язана й самоназва “Русин”, “русини”, якими називали (а подекуди і досі називають) себе прикарпатські і карпатські українці.

Отже, етнонім русь, руський, русинський – давні й органічні для українці найменування.

Етнонім Україна з’явився у XII ст.

В останній чверті XII ст. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Вперше її фіксує Іпатський літопис під 1187 р, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: “и плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона”.

Походження назви нашого краю Україна здавна привертала увагу вчених.

Одні дослідники пов’язували її зі словом край, у края, тобто, “погранична територія”, тим більше, що у давньоруській писемності засвідчене слово Україна “погранична місцевість”, а назва великої південної групи східнослов’янських племен анти, що жили в межах сучасної України у III – IV ст. н.е. зближується з давньоіндійськими словами anta “кінець, край”.

На думку інших, назва Україна походить від іменника край, країна, тобто “рідний край, своя країна, рідна земля, населена своїм народом”.

Ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяни “відрізати”, тобто первісне значення цієї назви “шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, а згодом і сам став цілим (окремою країною)”.

Відомий український етимолог та історик мови Віталій Скляренко всі ці версії глибоко проаналізував і дійшов висновку, що найверогіднішою є та, що пов’язує назву Україна зі словом край, країна. Крім цього вчений з’ясував і переконливо обґрунтував сам процес становлення цієї назви, підкресливши його тривалість і поетапність.

Згідно його дослідження іменник край був ще в праслов’янській мові, “відрізок, шматок землі, що належить племені”. У кожного племені свій край. У східних слов’ян на початку II половини I тис. н.е. виник ще один іменник з просторовим значенням від слова “UKRAJ” “відрізок від шматка; відділений шматок землі” + INA = UKRAJNA із значенням “відділений шматок землі; відділена частина території племен.

Після утворення феодальних князівств і Київської Русі слово край означає “територія феодального князівства”, а україна – “відділена частина території феодального князівства”.

У період феодальної роздробленості Київської Русі виділяються одне за одним незалежні князівства. Саме тоді, на думку Скляренка, “слово україна набуло значення “князівство”. Українами спочатку називали ті князівства, що відокремилися від Києва, а згодом – і Київське князівство. Тобто, Україна – самостійне князівство. В Іпатьському літопису (1187 р.) згадуються Переяславська Україна, Галицька Україна, Чернігівська Україна, Волинська Україна та інші самостійні князівства.

Коли з другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі, назва Україна почала вживатися стосовно цих 2 частин території - Литовська Україна (Чернігівське, Київське, Переяславське, Волинське князівства), Польська Україна (Галицьке, частина Волинського князівства)

Стара традиційна Русь – це земля поміж Дніпром, Ірпенем та Россю.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких Україн, що відображено в українських народних піснях.

Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, аж до возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській державі, після чого назва Україна стала спільною для всієї території українців.

Походження українських імен та прізвищ

Уся сукупність особових імен (індивідуальні імена, імена по батькові, прізвища, псевдоніми тощо) називається антропонімією, а відповідна галузь знання, яка вивчає систему особових імен, антропонімікою. Антропоніміка є частиною ономастики- науки про власні імена взагалі (куди входять, крім антропонімії, географічні назви, найменування космічних об’єктів, назви літературних персонажів, клички тварин тощо).

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні імена з компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, - жир і под. : Всеволод, Володимир, Житомир, бори мир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк і т. п.

У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім’я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім’ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов’янськими іменами. І не тільки в X ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені - при хрещенні дитина одержувала церковне ім’я, але одночасно вона нарікалася давньоруським, так званим «мирським», іменем. Маючи два імені - церковно-християнське і слов’янське автохтонне, іменований, згідно з забобонними віруваннями наших далеких предків, знаходився , таким чином. Під захистом двох протилежних містичних начал – християнського і традиційного поганського. Церковно- християнське ім’я несло йому покровительство відповідного церковного святого, а слов’янське автохтонне ім’я виконувало захисну функцію. Писемні пам’ятки свідчать, що маючи два імені – церковно-християнське і слов’янське автохтонне. Багато осіб фігурували тільки під другим. Хоча це не є доказом відсутності першого імені. Церковно-християнські імена були, але, очевидно, в побуті не вживались, або приховувались.Відмічене явище спостерігається в український писемності майже до кінця XVII ст..Яскравим прикладом цього може бути найменування Богдана Хмельницького, загальновідомого під автохтонним слов’янським ім’ям Богдан, хоча гетьман мав і церковно- християнське ім’я Зіновій.

Що ж стосується церковно-християнських імен, запозичених з Візантії, то за довгі віки їх постійного вживання , вони стали звичними, своїми. Християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження мали спеціальну слов’янську форму, так звану кані зовану, тобто узаконену церквою форму, зафіксовану в календарному церковному списку святих. Але в живомовній народній стихії канонізовані форми імен зазнавали адаптації, пристосування до звукової і словотворчої системи рідної мови. В результаті виникали відмінні від канонічних народні варіанти християнських імен. В імені Федір важко впізнати канонічну форму Теодор ( Феодор) , в Панасі - Атанасія (Афанасія), в Остапі Євстафія. Змінились запозичені імена в інших народів. Адже такі різні. На перший погляд. Імена, як східнослов’янське Іван, польське Ян, фінське Хан, англійське Джон, французьке Жан, походять від одного імені, яке в давній Іудеї вимовлялось як Йоханаан і означало «божа благодать», «божий дар».

Залежно від походження налічується 4 основні лексико-семантичні групи прізвищ, утворених: 1. від імен;

2. за походженням або за місцем проживання;

3. за соціальною (класовою) приналежністю або за постійним заняттям (професією);

4. від якоїсь індивідуальної ознаки (найчастіше фізичної чи психічної властивості) їх першого носія.

Прізвища, утворені від особливих власних імен.

Відомо, що на початку розвитку людського суспільства люди не мали прізвищ, але навіть в той період вони не могли обходитись без імені. Ясно, що коли виникла потреба у розрізненні людей, які мали однакові імена, а згодом у створенні постійних прізвищ, то першою базою для цього стали саме імена переважно батька, матері або діда.

Від імен, які серед українців рідко вживалися, виникло небагато прізвищ. Так, від імені Антип знаємо одне прізвище Антипенко, від Арон – Аронець. від Герман – Герман. Германович, Германюк.

Більшість імен стала основою для утворення 10-20 прізвищ. Понад 20 прізвищ утворилось від таких імен: Андрій (43), Василь (48), Гаврило (31), Данило (30), Дем’ян (24), Ілля (34), Клим (30), Лавр (30), Марія (36), Микола (26), Олександр (35), Павло (46), Петро (41), Степан (57), Федір (77). Найпоширенішими серед українського народу є ім’я Іван, чим і пояснюється утворення від нього більше сотні прізвищ.

Основами для утворення українських прізвищ ставали переважно чоловічі імена, тобто імена чоловічого предка роду. Рідше прізвища виникали від жіночих імен. Серед усіх імен, покладених в основу прізвищ, жіночих усього 10 %. Це такі імена: Анна (Ганна), Варвара, Віра, Горпина, Єва, Калина, Катерина, Маланка, Марта, Мотря, Настя, Наталія, Параска, Софія. Тетяна, Христина.

Друге основне джерело виникнення українських родових прізвищ – це походження або місце попереднього проживання основоположника роду. Особливо в таких випадках, коли людина не була місцева, всіх цікавило, крім її імені, звідки вона прибула, звідки походить. Це визначення переходило на дітей і дальніх нащадків хоч би вони й народилися вже на новому місці проживання; воно ставало їх прізвиськом, а пізніше і родовим прізвищем.

Група прізвищ, які загально вказують на походження:

а) прізвища, які виникають на означення національності предка: Венгер – Венгерович, Венгринович;

Волох – Волохович, Волошин, Волошинюк;

Литвин – Литовченко, Литвинець, Литвинчук;

Москаль – Москаленко, Москалюк;

Чех – Чехович, Чешук, Чехінда.

б) прізвища, утворені від назв давніх руських племен, інших племен і народностей:Бойко – Боєчко. Бойцун. Бойчук, Бойчак;

Гуцул – Гуцуляк;

Лемко – Лемик. Лемчик;

Мазур – Мазурик, Мазуренко, Мазурець, Мазурок, Мазуркевич.

в) прізвища, утворені від топонімічних назв: Волинець, Волинюк, Волинський;

Дон. Донець, Дінець, Дінчак;

Дніпр, Дніпрук, Задніпряний.

г) прізвища, які загально вказують на місце, де хтось проживав: Гірняк, Підгорний, Заболотний, Острівний, Задворняк.

Прізвища, утворені за соціальною приналежністю або від назви постійного заняття.

Прізвища, які вказують на класові розшарування суспільства, Насамперед поділ на багатих та бідних.

Багач – Богачевич, Богачевський, Богачок.

Пан – Панич, Паник, Панів.

Життя трудящого народу відбилося у прізвищах Бідний, Бідолах, Голота, Голотюк.

Прізвища, виникнення яких пов’язане з економічним життям країни.

Назва професії переходила на нащадків як родове прізвище.

Рудник – від “рудокоп”.

Гутник, Гутникевич – від слова, яке означало людину, що працює на скляному заводі.

Шаповал,. Шаповалов – “шерстобой, войлочник”.

Ткач, Ткачик, Ткачук, Ткаченко – одне із поширених прізвищ українців.

Соляр. Солярик, Соляних – солевар і торговець сіллю.

Тютюнник – розведення тютюну.

Гончар, Гончарук, Гончаренко – “гончарство”, ремесло.

Пастух – Пастушок, Пастушенко, Пастушневич.

Прізвища людей, що мали якесь відношення до освіти чи мистецтва.

Людина, яка мала якесь відношення до школи. Школьник, Школик, Шкільний, Шкільнюк.

Маляр, Маляренко.

Богомаз, Богомазюк.

Музика, Музиченько, Музичук.

Прізвищі, утворені за індивідуальними ознаками перших носіїв:

а) фізичні ознаки людини (зріст: Великий, Великанович, Довгун; Малий, Малих, Малишко; повнота, фізична сила: Дебелий, Важкий, Товстий, Товстяк, Гладкий, Грубий, Дужий, Залізний, Слабий, Худотепний.

Тіло людини - голова: Головатий, Голованець;

лоб: Чолач, Лобань;

ніс: Нос, Носач, Носик, Кривоніс.

зуби: Зубач, Беззубий, Білозуб.

Фізичні вади: Німий, Заїка, Картавий, Глушко, Сліпак.

Зовнішній вигляд: Бородаті одержали прізвиська Бородай, Бородайко, Майборода; з темною шкірою: Чорномаз. Смаглий.

Вага, характер: Благий, Тихий, Любий, Добрун. Мирний, Делікатний, Самохвал, Крикун, Репетун, Шумило, Скоробреха, Хитрий, Лисиця, Лизун, Масний, Шептун, Шепта, Шептій, Мовчан, Дикун, Дичко.

Висновок.

1. Етимологія етнонімів «Русь», «Україна» історично обумовлена і пов’язана з багатовіковим життям українців та їх походженням.

2. Походження українських прізвищ має декілька джерел. По-перше, прізвища утворювалися від багатовживаних імен, частіше чоловічих; по-друге, виникнення прізвищ було пов’язане з походженням людини або з місцем проживання; по-третє, прізвища утворювались від назви постійного заняття людини або були пов’язані з соціальною (класовою) приналежністю; та в решті решт, прізвища походили від якоїсь індивідуальної ознаки людини.