History of Ukraine

–пріоритет національної держави;

–вихід з СНД.

2.Національно-демократичні партії (Народний Рух України, Українська народна партія, партія «Реформи і порядок» та ін.) Загальна чисельність у 2004 р. приблизно 130 тис. осіб. Основні порограмні засади:

–мінімальне втручання держави в економіку;

–поміркований націоналізм (баланс інтересів нації і особи);

–відродження релігії, християнської моралі;

–розвиток української культури, мови.

3.До центристських партій належать Народно-демократична партія, «Батьківщина», Народна партія України та ін. Їхньою ідеологічною основою

єлібералізм. Основні програмні засади:

–свобода людини – найвища цінність;

–держава існує заради людини, а не навпаки;

–приватна власність – матеріальна основа свободи людини;

–побудова демократичної правової держави;

–багатовекторність зовнішньої політики.

4.Соціал-демократичну течію предсталяють понад 10 політичних партій (140 тис. осіб). Ідейно-теоретичною основою цих партій є соціалдемократичні цінності (пріоритет прав людини, соціальна справедливість). Основні програмні засади:

–соціально орієнтована ринкова економіка;

–реформи в інтересах більшості населення;

–попередження загострення соціальних суперечностей та ін.

5.До лівого крила політичного спектра України належать партії соціалістичного і комуністичного спрямування: КПУ, СПУ, ПСПУ. Їх ідеологічною основою є модернізований марксизм-ленінізм. Основні програмні засади:

–суспільство соціальної справедливості із сильним соціальним захистом населення(правонапрацю, безплатнамедицинаіосвітатаін.);

–пріоритет колективним формам власності;

–визнають планово-ринкову економіку при державних і контролюючих функціях;

–виступають проти вступу в НАТО;

–розширення прав регіонів та ін.

Найбільш характерними особливостями формування багатопартійності

вУкраїні є:

1.Перехід від монопартійності до поліпартійності (сьогодні понад 140

партій).

2.Малочисельність партійних лав. Сьогодні членами різних партій є лише 2% усіх виборців України. Найбільша з них Компартія 140 тис. осіб. На 2001 р. лише 12 партій мали місцеві осередки.

3.Невизначеність соціальної бази. Дуже часто не зрозуміло, виразниками інтересів яких груп є політичні формування. Переважають декларативні гасла.

151

4.Часто партії створювалися не на основі якоїсь ідеї, а навколо лідера.

5.Локальність партійного впливу і порівняльно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи переважають на Заході, ліві партії – на Сході.

6.Незначний вплив багатох політичних партій на українське суспільство.

7.Штучність створення багатьох партій (часто саме під вибори). Сьогодні, в умовах формування ВР за партійними списками, все

більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, зростання їх впливу в суспільстві.

3. Проблеми реформування економіки

Після проголошення незалежності України першочерговим постало завдання переходу від планово-командної до ринкової економіки.

Перед державою постав цілий ряд серйозних економічних проблем. Серед них можна виділити: тотальне домінування державного сектору та монополій; наявність структурної та регіональної диспропорційності економіки (яка, на жаль, зберігалася й далі – у 1995 р. капітальні вкладення у народне господарство Дніпропетровщини у 2,5 рази перевищували інвестування Волині); мілітаризація економіки (наприкінці 1990-го року працювали на військово-промисловий комплекс 1,3 млн. робітників), екологічні (на 1 м2 в Україні кількість викидів в атмосферу перевищувала союзний рівень у 6-7 разів і ситуація ще ускладнилася Чорнобильською катастрофою) та психологічні проблеми; незакінченість виробничих циклів - 72% господарських зв’язків замикалися на Росії, а в Україні вироблялося не більше 20% готових продуктів (причому основна їх частка являла собою лише напівфабрикати або комплектуючи вироби, які були призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках) тощо.

Впроцесі реформування економіки можна відмітити 3 періоди: перший

–1991-середина 1994 рр.; другий – ІІ пол. 1994 р. – до кінця 2004 р.; третій – з кінця 2004 р. – до сьогодення.

Для першого періоду були характерні невдалі спроби віднайти оптимальну модель реформування національної економіки.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще на початку 90-х років (Декларація про державний суверінітет). Після проголошення незалежності, через різні обставини Україна не виробила своєї моделі переходу до ринку, а як складова частина єдиного економічного простору країн СНД, була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком «шокової терапії».

У 1992-1993 рр. було здійснено обвальну лібералізацію цін, що спричинило найбільшу у світі інфляцію у 1992 р. – 2100%, у 1993 р. – 10300%. Причому випереджальними темпами ціни зростали у паливно-

152

енергетичному та сировинному комплексах. Так, у 1992 р. ціни у паливній промисловості зросли в 237 разів, а в легкій у 10-20 разів.

Такий штучно створений диспаритет цін спричинив розкол суспільства на тих, хто швидко розбагатів («нові українці») і на більшість тих громадян, які миттєво зубожіли.

Ужовтні 1992 р. прем’єр-міністром став Л.Кучма, який спробував відновити централізоване управління господарством, ввести держзамовлення, при цьому спираючись на державний сектор.

Одночасно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, прискорилося роздержавлення. Але в умовах, коли стара система господарювання була підірвана, а нова ще не створена, всі ці спроби виявилися малоефективними. У вересні 1993 р. Л.Кучма йде у відставку. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра було призначено Ю.Звягільського, який проводив політику поступових реформ:

– почалося згортання економічної лібералізації;

– відновлювалися адміністративні методи управління;

– зріс рівень регулювання цін (до 80%);

– запроваджено низький фіксований валютний курс.

Дійсно, цьому уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції, але економічна криза загострилася, темпи спаду виробництва набирали силу. Так, політика посилення регуляції мала наслідками зростання «тіньової економіки» та обмеження виробничої діяльності.

За цих обставин обраний президент Л.Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Її суть:

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Структурна перебудова виробництва.

4. Соціальний захист (реформа зарплат, соціальна допомога тощо).

Уквітні 1995 р. були внесені коррективи до цієї програми. Зокрема, передбачалося:

– прискорення приватизації;

– легалізація тіньової економіки;

– активізація інвестиційного процесу та ін.

Реалізація цих програм призвела до якісних змін в економіці:

1.Прискорилися приватизаційні процеси. У 2002 р. більше 70% промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

2.Відбулося роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб.

3.Утвердився ринковий механізм ціноутворення.

4.Вдалося забезпечити товарну насиченість ринку.

5.Відбулася певна стабілізація грошової системи.

Але і досьогодні економічна криза в Україні не здолана. Найбільш характерними негативними процесами в економіці є:

153

1.Структурна деформація економіки. У 2000 р. частка базових галузей (група А) становила майже 60% (у світі вважаєтья безперспективною така економіка!) ВАмериціцячастка складає– 25%, уФранції– 24%.

2.Високий рівень зношення основних фондів. У провідних галузях він сягає 60-70%. Причому цей процес старіння обладнання і устаткування прискорюється.

3.Неефективне використання наявного економічного потенціалу. Україна має сприятливі ресурсний, кадровий, сільськогосподарський потенціал (приміром, за рівнем забезпеченності трудовими ресурсами України посідає 5-те місце; за науковим потенціалом 4-те місце), але за використанням наукового потенціалу відстаємо від Франції у 20 разів. Так, лише у 1994/95 навчальному році з ВУЗів звільнилося 7 тис. викладачів.

4.Високій рівень економічного ризику. За всі роки незалежності на 2000 р. Україна отримала 4,2 млрд. іноземних інвестицій, а Сингапур щороку отримує 10 млрд.

5.Високий рівень енергота ресурсоємності виробництва. Це наслідки неефективних, застарілих технологій. Україна забезпечує свої паливноенергетичні потреби з власних ресурсів лише на 47%.

6.«Тінізація» та криміналізація економіки. За даними президента В.Ющенка у 2005 р. 40% економіки знаходилося в «тіні». (На 2001 р. – до 60%). Незаконний вивіз капіталу з України досяг за роки незалежності 20 млрд. долл. Внаслідок стратегічних помилок при реформуванні економіки 80% реального економічного потенціалу України захопили 20 «сімей»-кланів, а для 47 млн. населення залишилося – 20%. Тіньовий сектор на сучасному етапі контролює понад 80% діяльності банків і майже 50% приватних підприємств.

7.Тіньова економіка породжує корупцію та злочинність. Це не тільки економічна, але й політична проблема. За рівнем корупції у 2000 р. Україна займала третє місце у світі після Нігерії, Ботсвани.

8.Непрофесійні, непослідовні реформи призвели до найнижчих за всю повоєнну історію показників господарської діяльності. Виробництво деяких товарів (мотоциклів, магнітофонів тощо) зменшилося у сотні разів, а виробництво окремих виробів взагалі припинилося. (Приміром, у 1990 р. Донецьк виробляв – 20,6 млн. пар шкарпеток, а на 2002 р. – виробництво припинилося повністю; Львів (був лідером України по виробництву шкарпеток)

у1990 р. – 97,4 млн.пар, у 2002 р. лише 6,6 млн.пар тощо). Підприємства приватизовані, аефективністьїхроботизнизилася.

9.Значно зросла майнова диференціація суспільства. Відношення прибутків 10% найбагатшого населення дотакоїсамоїкількостінайбіднішого становить30:1 (в Європі 5-7:1). 80% населення опинилося на межі бідності. Внутрішній національний продукт на душу населення в Уругваї (країні третього світу) у 50 разіввищій, ніжунезалежнійУкраїні.

10.Соціальні проблеми. За індексом людського розвитку (складається з ВВП на душу населення, показників освіти та здоров’я) Україна посідає 95 місце з 175 країн тощо.

154

4. Події, пов’язані з виборами Президента України у листопадігрудні 2004 р.

18 березня 2004 р. в Україні прийняли рішення про проведення чергових виборів Президента. Влада довгий час не могла чітко визначити своєї позиції щодо виборів. Президент Л.Кучма довго вагався: пропонувати свою кандидатру чи ні. Врешті – відмовився. Кандидатом від влади став діючий прем’єр-міністр В.Янукович. Опозиційні сили об’єдналися навколо лідера «Нашої України» В.Ющенка. Загалом було висунуто 24 кандидатури (потім залишилося – 17) на посаду Президента України. Але основна боротьба розгоріласяміжВ.ЮщенкомтаВ.Януковичем.

При цьому в передвиборних змаганнях були задіяні різноманітні способи й засоби впливу: від прямого використання адмінресурсу до відкритого розповсюдження неправдивої інформації.

За результатами голосування 31 жовтня 2004 р. за В.Ющенка проголосували 39,87% виборців, за Януковича – 39,32%. Янукович став лідером у 8 областях східної і південної України, Ющенко – в 16 областях західної та центральної України.

Оскільки ніхто з 17 кандидатів не набрав більш як половину голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, Центральна виборча комісія призначила повторне голосування на 21 листопада за участю Януковича і Ющенка. Вперше під час другого туру було проведено телевізійні дебати між кандидатами.

Та, попри сподівання людей – чесних, прозорих і демократичних виборів не відбулося. Як влада, так і опозиція під час виборчої кампанії нагнітали пристрасті, широко використовували „чорний піар”, залякування виборців і маніпулюванняіхньоюсвідомістю.

21 листопада 2004 р. відбувся другий тур голосування. За його результатами Центральна виборча комісія 24 листопада 2004 р. проголосила Президентом України В.Януковича. Але опозиція не погодилася з цим рішенням, мотивуючи це масштабними фальсифікаціями результатів другого туру. Ще 21 листопада лідери опозиції зібрали багатолюдний мітинг на київському Майдані Незалежності, який наступного дня перетворився в масову мирну акцію протесту, яка продовжувалася до 8 грудня 2004 р. Ці події стали називати „Помаранчевою революцією”.

Прихильники Ющенка опротестували рішення ЦВК у Верховному суді, який констатував, що вибори Президента у другому турі були проведені із істотними порушеннями, і що ці «порушення не можуть встановити волевиявлення виборців». Згідно з рішенням Верховного суду результати виборів 21 листопада було скасовано.

На 26 грудня 2004 р. було призначено повторне голосування другого туру. За результатами голосування 26 грудня 2004 р. президентом України було обрано В.Ющенка (на його підтримку висловилося 15,1 млн. чол. – 51,99% виборців, а за В.Януковича – майже 13 млн. чол. – 44,2%).

155

Як оцінити ці події?

По-перше, щодо терміна «Помаранчева революція». З наукової точки зору «революція» – це події, які докорінно змінюють економічні, політичні, ідеологічні та інші засади в суспільстві. Але ця «революція» не призвела до радикальних змін в суспільстві. В масі своїй, наслідком революції стала лише перемога опозиційної політичної еліти, яка раніше була при владі, над діючою владою.

По-друге, події кінця 2004 р. засвідчили, що мільони людей усвідомлювали необхідність справді революційних, докорінних, якісно нових змін у суспільстві.

По-третє, ці події чітко визначили і поставили на порядок денний для невідкладного вирішення широке коло наболілих політичних, соціальноекономічних та морально-етичних проблем. Серед них:

–необхідність проведення політичної реформи в Україні (перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки);

–досягнення соціальної справедливості у питаннях приватизації. Кримінальна приватизація призвела до появи олігархічних груп, стала джерелом невдоволеннямільонівлюдей, якихошукали;

–необхідність утвердження в Україні демократії і законності, громадського суспільства, чесної та «прозорої» влади;

–події кінця 2004 р. засвідчили, що народ, суспільство може впливати на владу.

По-четверте, на жаль, події кінця 2004 р. сприяли поглибленню недовіри між східними і західними регіонами України.

По-п’яте, події останнього часу засвідчили, що революційні гасла дуже часто залишаються лише обіцянками. Багато людей, які вийшли на Майдан дійсно сподівалися на зміни на краще. Але, на жаль, сьогодення підтверджує українську приказку: «Не так сталося, як гадалося…»

156

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

І. Підручники і посібники:

1. Аркас М. Історія України-Русі.– К., 1993.

1.Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до ХХ століття.– К., 1996.

2.Бойко О.Д. Історія України.– К., 2004.

3.Велика історія України: У 2 т./ За ред. І.П.Крип’якевича.– К., 1993.

4.Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.– К., 1990.

5.Губарев В.К. Історія України. Конспект лекцій для студентів і викладачів.– Донецьк, 2004.

6.Давня історія України. Кн. 1-2.– К., 1994, 1995.

7.Дорошенко Д.І. Нарис історії України: у 2 т.– Львів, 1991.

8.Ефименко А.Я. История украинского народа.– К., 1990.

9.Історія України/ Кер. авт. кол. Ю.Зайцев.– Львів, 1996.

10.Історія України/ За ред. Б.Д.Лановика.– К., 1999. 11.Історія України/ Кер. авт. кол. Р.Д.Лях.– Донецьк, 1998.

12.Історія України: Курс лекцій: У 2 т. / Кер. авт. кол. Л.Г.Мельник.–

К., 1991, 1992.

13.Історія України: Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А.Смолія.– К., 1996. 14.Історія України / За ред. В.А.Смолія.– К. 1997. 15.Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т.– К., 1993. 16.Рибалка І. Історія України: Ч.1.– Харків, 1995; Ч.2.– Харків, 1997. 17.Субтельний О. Україна: історія.–К., 1996.

18.Саржан А.О. Новітня історія Донбасу.– Д., 1999.

ІІ. Документи та матеріали

1.Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.Грушевського.– К., 1992.

2.Голод 1932-1933 років в Україні очима істориків, мовою документів.– К., 1990.

3.Голод в Україні 1946-1947рр. Документи і матеріали.– К. – Нью-

Йорк, 1996.

4.Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т.– К., 1990.

5.Колективізація і голод на Україні (1929-1933). Збірн. докум. і матеріалів.– К., 1993.

6.Конституція України.– К., 1997.

7.Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки.– К., 1992.

8.Літопис Руський.– К., 1989.

9.Репрессивно-каральна система в Україні. 1917-1953: У 2 кн.– К., 1994.

10.Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірн. докум. і матеріалів:

У 2 кн.– К., 1994.

157

11.Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Док. і матеріали: У 2 частинах.– К., 1997.

12.Хрестоматія з історії України.– К., 1993.

13.Центральна Рада в документах і матеріалах.– Т. 1-2.– К., 1997. 14.ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи.– К., 1996. 15.Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали.– К., 1997.

158