41. Розвиток суспільства. Проблема розуміння історії: історизм та антиісторизм.

Матеріалістичне розуміння історії — філософське вчення про історичний процес, що Грунтується на визнанні вирішальної ролі суспільного матеріального виробництва у формуванні, поступі та функціонуванні соціуму і розглядаєісторію як прогресивний природноісторичний процес зміни конкретноісторичних типів суспільства. Вперше у свідомо продуманій, послідовній і системній формі матеріалістичне розуміння історії було розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом. На епізодичні і непослідовні спроби тлумачення історії з матеріалістичних світоглядних завдань натрапляємо й раніше.

Від різноманітних галузей спеціальних соціальних і гуманітарних наук це вчення відрізняється тим, що досліджує не якийсь елемент, етап чи зріз, а суспільство загалом як системну цілісність. Однак на відміну від загальної соціології та загальної історії, які також — відповідно в синхронічному чи діахронічному вимірі — розглядають суспільство як ціле, матеріалістичне розуміння історії спрямоване, передусім, на осягнення суспільства як цілого, в органічній єдності зазначених вимірів. Саме тому в системі матеріалістичного розуміння історії його наріжна категорія — суспільно-економічна формація — означає, з одного боку, суспільство як цілісну і водночас внутрішньо структуровану систему конкретноісторичного характеру, з іншого — як систему динамічну, лабільну.

таку, що постійно перебуває в стані не лише структурних, а й темпоральних змін, характеризується історичною повторюваністю, проте не зводиться до неї, уособлюючи єдність повторюваності й неповторності. З'ясування генези, сутності, закономірностей структури розвитку й функціонування суспільства адепти матеріалістичної розуміння історії прагнуть не об'єктно, беручи його як чистий предмет, що має місце в соціології та історії, а у співвіднесенні зсуб'єктом — людиною, групою, спільнотою, класами, масами тощо. Розглянуте в цьому ракурсі, матеріалістичне розуміння історії постає як нередукована щодо науки, автономна специфічна галузь осягнення світу історії.

Та попри це в контексті класичного, сцієнтично орієнтованого марксизму матеріалістичне розуміння історії тлумачиться саме як наука — про найзагальніші закони і рушійні сили розвитку суспільства, умови та форми їхньої дії в тих чи тих суспільноекономічних формаціях. Ця неузгодженість зумовлює одну з основних суперечностей, що їх містить матеріалістичне розуміння історії в імпліцитній формі й здебільшого не усвідомлюється, однак істотно порушує його цілісність.

Інша, не менш серйозна неузгодженість, що виявилася в системі матеріалістичного розуміння історії, зумовлена його претензіями на роль єдино і виключно правильного розуміння історичного процесу. За такого підходу все розмаїття філософськоісторичних напрямів, шкіл і вчень зводиться до переможної боротьби з ідеалістичним тлумаченням історичного процесу, наслідком якої проголошується монополія на істину для матеріалістичного розуміння історії. Проте подібна монополія виявилася непідтвердженою як реаліями соціальноісторичних змін, так і результатами розвитку суспільствознавства, зокрема історичних дисциплін.

Матеріалістичне розуміння історії конституювалося, утверджувалося і поширювалося як універсалістське, моністичне й лінійне тлумачення історії людства як єдиного глобального процесу, що вичерпується висхідною лінією з п'яти формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична). Як одне з кількох можливих подібне розуміння — з певними застереженнями, корекціями й обмеженнями — є не менш (але й не більш) прийнятним, ніж кожен з інших уже виокремлених і розбудованих у ході розвитку світової філософської думки підходів. У цьому разі формаційний нігілізм є не менш однобічним і вразливим, ніж формаційний редукціонізм.

Однак нині стає дедалі очевиднішим те, що матеріалістичне розуміння історії та заснований на ньому формаційний підхід мають свій, обмежений інтервал застосовуваності. Претендуючи на планетарну всезагальність цього підходу і монопольне його право на істинність, прибічники М. р. і. змушені були обмежувати всесвітньоісторичний процес тільки таким лінійнопоступальним рядом, причому лише із означених п'яти формацій, і штучно підганяти під цю схему все розмаїття історичних подій і явищ.

Подібні амбіції виявилися неспроможними — як у діахронічному, так і в синхронічному вимірах. У діахронічному аспекті історія Америки, Африки, Австралії та Азії не вкладається в формаційну лінійнопоступальну схему. Та й історія переважної більшості народів Європи відповідає їй лише частково. Далеко не бездоганним виявилося матеріалістичне розуміння історії і в пропонованому ним структурному аналізі суспільства як цілісної конкретноісторичної системи. Суспільство тут постає як своєрідний соціальний організм, особливості його визначаються передусім характером матеріального виробництва, відносини якого утворюють базис, над яким формуються відповідніполітична та юридична надбудови і суспільна свідомість із багатовимірною структурою. Подібне тлумачення багато в чому виявилося продуктивним, однак водночас і вельми обмеженим. Так, перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства порушує поновому питання про роль матеріального і духовного виробництва, про наявність і форми відносин класів, класоподібних об'єднань та різномасштабних соціальних спільнот і груп, про місце і значення держави та інших системних і соціальних інтеграцій і їх співвідношення з життєвим світом людей.

У межах індустріального суспільства зорієнтованість дослідників матеріалістичного розуміння історії лише на есенційний аналіз різновидів минулого й сучасного суспільства, з'ясування їх інтегративних характеристик, мережі сутоієрархічних залежностей як між різними типами соціуму, так і в кожному з цих типів неминуче призводить не тільки до творчих здобутків, а й до не завжди виправданих спрощень, уніфікацій, субординацій тощо.

Так, у межах класичної марксистської парадигми:

 у сфері матеріального виробництва багатоманітність економічних процесів зводиться до протиставлення суспільної чи державної власності приватній, багатоукладність розглядається як явище небажане, яке підлягає елімінації;

у сфері соціальній соціальна структура зводиться по суті до співвідношення класів, інші ж спільноти, прошарки, об'єднання, страти та групи тлумачаться в найкращому разі як утворення маргінальної природи;

у сфері політичній увага зосереджується на інституалізованих, партійнодержавних структурах, та й вони розглядаються передусім не як соціокультурні феномени, а як знаряддя класового примусу й панування;

у сфері духовного життя відбувається переорієнтація багатовимірних виявів духовності лише в одну, ідеологічнуплощину, до того ж — з настановленням на панування одної і єдиної ідеології.

 Втім, фіксуючи вразливі моменти традиційних форм матеріалістичного розуміння історії та засобів його обгрунтування, розбудови й поширення, варто вести мову не про неприйнятність як такого, а про шляхи його органічного входження у множинність властивих сучасній світовій філософії історії розмаїтих підходів і способів осягнення всесвітньоісторичного процесу, а також автентичної самоідентифікацн і про дуктивної самореалізації в контексті зазначених підходів і способів.