2. Світогляд, історичні типи світогляду. Філософія і світогляд.

Світогляд – найзагальніший погляд людини на світ, відповідно до якого він визначає зміст і характер діяльності. За замістом світогляд об’єктивний, бо відображає оточуючу дійсність; за характером – суб’єктивний та мінливий протягом життя. Тому не слід світогляд вважати незмінним; він підданий самовдосконаленню. Міф, релігія, філософія, а такожв на етапах розвитку світогляду, як способу існування, самосвідомості. Міфологічний світогляд уособлює світ, поєднує людину з ним, не розділяє людину і природу. Світобудова за міфом одночасно є тілобудовою людини. Тому світ природи живий, духовний, а світ людини визначається дією природних стихій, що прийняли вигляд багатьох богів, що відповідають властивостям людської тілесності.

Релігійний світогляд відсторонює природу та зосереджує увагу на духовності як найістотнішій його особливості. В основі світобудови – дух, розум, а людина уособлює їх словами, але не формою свого природного тіла. Завдання людини – пізнати Бога як Духа, вищу свідомість, як абсолюту; фактично – пізнати божественність розуму в його душевних моральних якостях. Релігія оголошує сутністю людини моральні пошуки і для неї світ є світ людських взаємовідносин.

Філософський світогляд відображає опосередкований спосіб буття людини. Він дає їй можливість розвивати та здійснювати розумне життя, тобто виділяти себе засобами з природних соціальних світів та ставить питання про принципи їх існування, а також принципи власного буття в них.

Основне світоглядне питання – відношення людини до природи та соціуму, з метою знаходження точки опори, сенсу власного життя – по-різному бачиться у міфі, релігії та філософії. Міфологія є форма практично-духовного освоєння дійсності, основна функція якої складається в регуляції суспільного життя, в її емпіричній різноманітності. Міф не являючись рефлективним мисленням, пропонує вчитися у природи, висуваючи анімізм, тотемізм, зооморфізм, фетишизм, антропоморфізм, властиві первісному суспільству (див. філософський словник).

Релігія ставить людину у залежність від духовної сутності світу та вважає, що її соціальне положення залежить від власної духовності, осяяної світлом світового божественного розуму. Якщо міф формує перспективний світогляд, релігія інтроспективний, внутрішній. Це духовне світобачення людини, її свідомість та самосвідомість, самопочуття у оточуючому світі. Релігія пропонує віру, надію, любов як засіб існування між людьми; а щастя і свобода людини в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій вона знаходиться з Господом.

3. Ідеалізм і матеріалізм як типи філософського світогляду.

Идеали́зм (фр. idéalisme, через лат. idealis от др. -греч. ἰδέα — идея) — термин для обозначения широкого спектра философских концепций и мировоззрений, в основе которых лежит утверждение о первичности сознания по отношению к материи (В материализме - наоборот). Во многих историко-философских трудах проводитсядихотомия, считающая противопоставление идеализма материализму сущностью философии.

Идеализм утверждает первичность идеального духовного по отношению к материальному. Термин «идеализм» появился в XVIII веке. Впервые его употребил Лейбниц, говоря о философии Платона. Выделяется две основные ветви идеализма: объективный идеализм и субъективный идеализм.

Чем отличаются друг от друга основные типы философии? Для материализма (в западной терминологии - реализма) основополагающим базисом всего сущего является природа: человеческая субъективность понимается как часть ее. Единственная совместимая с реализмом форма познания - опыт. Для субъективного идеализма основополагающим принципом познания служит человеческое сознание. Необходимым следствием субъективного идеализма выступает скептицизм: ничто с этой точки зрения не дает гарантии, что мы постигаем действительность такой, какова она на самом деле. Объективный идеализм, в свою очередь, в Новое время есть синтез реализма и субъективного идеализма: здесь разум в самом себе черпает доопытное (априорное знание), но одновременно допускает, что постигает сущность действительности, т. к. действительность, как и субъективный разум, имеет свой исток в абсолютном разуме. Трансцендентальный идеализм в лице И. Канта (1724-1804) вводит чистое созерцание и схематизированные категории как такие конструкции разума, которые определенным образом препарируют действительность, не давая нам права претендовать на познание подлинного бытия - вещей-в-себе. Можно познать лишь мир явлений, исследование же лежащего позади явлений объективного мира остается для нас принципиально недостижимым. Априоризм познания у Канта, а позднее у Э. Гуссерля (1869-1988), покоится на действительной возможности - до определенного предела - исследовать формы сознания как бы изнутри, непосредственно не обращаясь к предметному миру.

Если материализм является учением о примате материи над идеей, так что идея есть только отражение материи, то идеалисты учат, наоборот, о примате идеи над материей, поскольку без осмысления, что такое материя, т. е. без признания в той идеальных начал невозможно ни существование материи, ни наше ее познание. Это - дилемма всегдашняя и, можно сказать, неискоренимая. Все хотят быть либо материалистами, либо идеалистами. Правда, необходимо признать, что материализм и идеализм выступают только предельными и логически выдержанными до конца философскими позициями. Поскольку весьма трудно проводить неукоснительно и бесповоротно одну из этих позиций, то фактически в истории человеческой мысли такие точки зрения выступали в смешанном и далее весьма запутанном виде.