17. Основні характеристики постнекласичної філософії.

Криза сучасного філософсько-історичного пізнання зумовлена чималою мірою дедалі очевиднішою однобічністю моністичного розуміння історії, представленого передусім (і досі здебільшого в класичному дусі тлумаченим) формаційним підходом — з одного боку, та однобічністю трактованого як єдино правильного (тобто взятого теж у його класичній іпостасі) плюралістичного підходу — з іншого боку. Претензії моністичного, формаційного підходу на виключну правильність та універсалізм обернулися, як відомо, формаційним редукціонізмом, тобто спрощеним тлумаченням історії як тільки єдиного, глобального, монолітно-поступального руху. Плюралістична інтерпретація історії, здійснювана в її класичному чи навіть не-класичному (у вузькому значенні цього слова) варіанті, тобто як альтернатива моністичній, призводить до втрати моменту єдності всесвітньо-історичного процесу. Останній розглядається в результаті як механічна сукупність ізольованих культурно-історичних утворень. Спроби некритичного сполучення ідей різнорідних шкіл і напрямів сучасної філософії історії містять у собі здебільшого неминучу загрозу еклектизму.

За такої ситуації стає дедалі очевиднішим, що один із основних шляхів виходу з зазначеної кризи полягає в розробленні підходу, позбавленого однобічностей як моністичного, універсалістського, так і плюралістичного, індивідуалізуючого тлумачення історії. Таким і є, гадаємо, підхід, який умовно можна позначити як постне-класичний (монадологічний, тоталлогічний). З позицій означеного підходу історія постає як така своєрідна органічна цілісність, що в свою чергу утвоюється множиною великих, середніх і малих історичних індивідів: цивілізацій, формацій, історичних культур, етносів, спільнот, осіб. Кожний з даних індивідів історії розглядається як неповторне соціокультурне утворення. І водночас — як уособлення всесвітньо-історичного процесу в цілому, органічна єдність філо- та онтогенетичних характеристик історичної реальності. Інакше кажучи, — як своєрідне дзеркало суспільно-історичного універсуму. А формування, що постають дзеркалом універсуму (і не лише природного, як гадав Ляйбніц, а й соціального), його відтворенням і уособленням, мають (і це переконливо довів той самий Ляйбніц) монадну природу. «Будь-яка монада, — зазначав він, — є живе дзеркало, обдароване внутрішньою дією, відтворююче універсум зі своєї точки зору і впорядковане точно так само, як і сам універсум»1.

18. Герменевтика як теорія та філософський метод.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченнямфілологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії,історії релігієзнавства, мовознавства та ін. ). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Принципи герменевтики в церковних проповідях: Буквальне тлумачення; Історична відповідність; Принцип єдиного значення; Контекст; Лексика; Граматика; Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твориМартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера: інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін. ) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г. -Р. Яусс, В. Ізер та ін. ), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.