12. Філософська система і метод г. Гегеля.

Філософія Гегеля - це гостре протиріччя між системою об'єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії ґрунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін. , то система вимагала завершеності, "добудованності до верху", закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. У своєму розвитку вона проходить три етапи (ступеня). На першому етапі (Гегель розглядає його у малій і великій "Логіці") абсолютна ідея розвивається у сфері чистої думки, поза простором і часом, накопичуючи свій духовний потенціал. Еволюціонуючи через ряд ступенів, абсолютна ідея, логічно заперечуючи себе, переходить у свою протилежність - природу (матеріальний світ). "Інобуття" абсолютної ідеї розглядається ним туманно, має надуманий характер, про що свідчить "Філософія природи". І третій етап розглядається Гегелем у "Філософії духу", де абсолютна ідея завершує свій розвиток, досягаючи співпадання світового розуму із створеними ним природою і суспільством.

Гегель принципово по-іншому, на відміну від своїх попередників, вирішує цю проблему, показуючи, що походження багатоманіття світу із єдиного начала може бути предметом лише раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення, а основною формою -поняття. Раціональне пізнання він розглядає як особливий вид, в основі якого лежить діалектична логіка, а рушійною силою є суперечність.

Гегель переосмислив природу понять, вважаючи, що "абсолютне поняття" виходить із абсолютної тотожності суб'єкта і об'єкта. Таким чином, "чисте поняття" ("Поняття" з великої букви) ототожнюється ним із самою сутністю речей, але воно відрізняється від понять, ЩО існують в людській голові. Оскільки поняття тлумачаться (розглядаються) діалектично як тотожність протилежностей, то їх саморозвиток підпорядковується законам діалектики. Звідси співпадання діалектичної логіки з діалектикою, яка мислилася і розроблялася Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей.

Сам розвиток Гегель схематизує у формі "теза - антитеза - синтез". Теза - начало, вихідна основа об'єкта, а заперечення і становлення протилежності вихідній основі - є антитеза і, нарешті, синтез є запереченням заперечення, зняттям протилежностей. Тут немовби відбувається примирення протилежностей (теза, антитеза) і на їх основі виникає нова якість. Гегелівське "зняття", з одного боку, відкидає все старе, регресивне в об'єкті, а з іншого - зберігає все позитивне і прогресивне, що мало місце в тезі і антитезі. Це збереження у вищій гармонійній єдності. Кожне поняття, а відтак, - кожне явище в природі, суспільстві і духовному житті, за Гегелем, проходить тріадний цикл розвитку - утвердження, досягнувши якого весь процес відтворюється знову, але вже на вищому рівні і так, доки не буде отриманий найвищий синтез.

Діалектика Гегеля ґрунтується на уявленні, що джерелом розвитку природи, суспільства мислення є саморозвиток понять, які за природою є духовною, логою конструкцією. Звідси діалектика понять визначає діалектику речей, процесів у природі й суспільстві. Діалектика речей, вважає мислитель, є лише відображенням, "відчуженням", "зовнішньою" формою діалектики понять. "Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування" вважав Гегель. Логічно, що діалектичне мислення Гегеля завершилося визнанням самодостатньої сутності понять, об'єктивацією "життя понять", життя Логоса або Бога в мисленні. Бог Гегеля мислиться пантеїстично, як безособовий процес саморуху понять, який із необхідністю розвиває свої визначення в діалектиці через розгортання вихідних суперечностей і їх подальше вирішення. Розгортання протиріч підпорядковано необхідності, але у Гегеля вона не є необхідністю причинно-наслідкових зв'язків, а телеологічною необхідністю. Оскільки весь всесвітній діалектичний процес, в кінцевому рахунку, підпорядковується певній цілі - досягненню абсолютного духу, в котрому зняті і вирішені всі суперечності.

Існуючі протилежності суб'єкта і об'єкта в індивідуальній свідомості, на думку Гегеля, тільки й вирішуються шляхом "зняття" протилежностей. Це поступальний процес, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи розвитку, котрі пройшло людство протягом всієї історії. Індивідуальна свідомість немов би підіймається драбиною, внаслідок чого кожен окремий індивід наближається до духовного досвіду людства, доторкаючись до спадщини всесвітньої культури і, таким чином, піднімається з філософської точки зору. На вершині кожен індивід, вважав Гегель, в змозі поглянути на світ і на себе з точки зору завершення світової історії, "світового духу", як досягнення результату абсолютної тотожності, тотожності мислення і буття.

Досягнення абсолютної тотожності - це пункт, де філософія залишає сферу буденної свідомості і потрапляє у свою дійсну стихію - стихію чистого мислення. "Мислення про мислення", процес розгортання думок із самих думок, на думку Гегеля, - це сфера діалектичної логіки. Мислитель у "Потілі" ставить завдання і показує саморух понять, об'єктивуючи цей процес: суб'єкт не втручається в рух понять, а лише спостерігає, надає їм можливість самостійно здійснювати своє життя. Він відмічає, що кожне поняття "страждає" однобічністю, в силу чого воно є конечним, і як таке воно з необхідністю "знімає" себе, переходячи у свою протилежність. Тому кожне поняття переходить не у будь-яке поняття, а в "своє інше". Це останнє також знаходить свою конечність, а відтак, переходить у свою протилежність і так, доки не буде досягнутий вищий синтез і здобута "абсолютна і повна істина, осмислююча сама себе ідея", котру Гегель, в дусі Арістотеля, називав "мисленням мислення", досягнувши якого "Логіка" завершується.

Высшим достижением немецкой классической философии являлась диалектика Гегеля (1770-1831). великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития. . . значение философии Гегеля заключалось в том, что в ней в систематической форм/е было изложено диалектическое миропонимание и соответствующий ему диалектический метод исследования. Гегель разрабатывал диалектику как философскую науку, обобщающую всю историю познания и исследующую наиболее общие закономерности развития объективной действительности. В особенности же Гегель стремился исследовать и всесторонне обосновать важнейшие принципы диалектического способа мышления, в корне противоположного метафизике. Подвергнув глубокой и основательной критике метафизический метод, Гегель сформулировал, правда в идеалистической форме, законы и категории диалектики. Категории качества и количества. Качество это то, без чего объект существовать не может. Количество безразлично к объекту, но до определенного предела. Количество плюс качество есть мера. Три закона диалектики (суть истории развития). 1. Закон перехода количественных отношений в качественные (при изменении количественных отношений после определенной стадии происходит изменение качества из-за неразрушения меры). 2. Закон направления развития (отрицание отрицания). Голое отрицание - нечто идущее после данного объекта, полностью его уничтожающее. Диалектическое отрицание: сохраняется нечто от первого объекта - воспроизведение этого объекта, но в другом качестве. Вода - лед. Смолотить зерно - голое отрицание, посадить зерно - диалектическое отрицание. Развитие происходи по спирали. 3. Закон единства и борьбы противоположностей. Противоречие между формой и содержанием, возможностью и реальностью. Причина развития - единство и борьба противоположностей. Это присуще духу. Изначально тождество, но потенциально таит различие. Тождество - различие - противоположность. Противоположности взаимодействуют, то есть борются. Борьба ведет к трем исходам: взаимное уничтожение, иллюминация одной из сторон или компромисс.

Исходя из диалектического положения о единстве сущности и явления, Гегель отверг кантовское учение о непознаваемости "вещи в себе"; в природе вещей нет никаких непреодолимых преград для познания. «Все что разумно - действительно, а все что действительно – разумно». Абсолютный идеализм Гегеля заключается в выносе всей причины вовне. Существуют три стадии развития абсолюта: 1. субъективный дух (уровень индивида), 2. объективный дух, 3. абсолютный дух. Абсолют является в этих трех ипостасях.

Всю мировую историю Гегель разделял на три основные эпохи: восточную, античную и германскую.

Достижением Гегеля в области исследования логического строя мышления явл. введение в науку логики принципа развития. Но история развития системы человеческого знания есть прежде всего история развития науки. Для того чтобы наука логики не превратилась в обычную историю науки, она должна вскрыть в системе научного знания собственный предмет. Гегель осуществляет это путем обобщения всего содержания системы научного знания в понятии "истина". В результате этого процесс развития системы научного знания принял логическую форму процесса определений истины, в котором определяющую роль стали играть логические категории. Именно эти категории характеризуют тот или иной этап в развитии логического строя и выступают как логические ступени познания объективной истины. Исходя из идеалистического тождества мышления и бытия Гегель рассматривал логику как науку о сущем. Но отождествляя логику с онтологией он не мог придти к истолкованию ее как сущности мира. В системе абсолютного идеализма Гегеля категория "истина" приобрела значение логической субстанции мира = "абсолютной истины". Поскольку для Гегеля истина означала саму предметную сущность, то определения предметной сущности в мышлении (определения мысли) были для него равнозначными определениями истины. Предметная сущность объективной действительности = это и есть, с точки зрения Гегеля, истина, поэтому определения предметной сущности есть не что иное, как определения истины.