43. Принципи детермінізму та індетермінізму. Категорії детермінації: причина і наслідок, необхідність і випадковість, умова і обумовлене.

Детермінізм від лати determino - визначаю, філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Д. припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, які виражаються у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру. Сюди входять просторові кореляції, функціональні залежності, відношення симетрії, взаємодії частин у системах, взаємодетермінація частин і цілого, зв'язок станів у русі і розвитку й ін. (приклад теорія Дарвіна). Індетермінізм - заперечення всезагального характеру причинності. Початок розвитку теорій - античність, потім - Ф.Нового Часу.

Категорії: причина і наслідок. Категорія причинності розкриває причинно-наслідковий зв'язок. Для визначення, того що таке причина, треба зіставляти: причину, привід, умова. Дуже важливо співвідношення причина й умова. Говорячи про причину потрібно мати на увазі, що причини мають свої прояви, тобто розрізняють форми причин. Причини істотні і несуттєві. Усе причинно обумовлено і ні що не проходить без слідств. Розходження між сутністю і не сутністю умовно. Причини розрізняють як об'єктивні так і суб'єктивні. Є причинна і функціональна залежність. Мат модел привело до поняття функціональної залежності. Для вченого важливо не тільки якісна залежність між причиною і наслідком, важливо і кількісне, що виражається у функціональній залежності. Коли говорять про причинність мають на увазі явище яке породжує слідство, а коли говорять про функціональну залежність зв'язок стирається. У функціональній залежності можна змінювати місцями аргумент і функцію. Останні роки стали говорити що поняття причинності застаріло і досить володіти функціональною залежністю. З'явилася теорія чинників, коли якійсь розмір ставиться в залежність від ряду чинників. Проблема причинності стала ще більш заплутаної в зв'язку з проникненням у мікросвіт. У статист-й закономірності працює імовірність, у ній немає посилання на причинність. Багато вчених намагаються зберегти поняття причини.

Необхідність і випадок. Який характер буття? У буття усі необхідно або випадково? Ця проблема пост-на ще в античності. Склалося тверде переконання, що у світі діють сила, що викликають визначені слідства. З'явився Лапласовский детермінізм. Лаплас заявив, що якщо з'явиться великий розум, що може врахувати всі діючі сили, то він може написати диференціальне рівняння за допомогою котрого можна знать і минуле і майбутнє. Це робить буття жахливим. Лаплас вірив що світ це “парова машина” весь рух якої можна описати. Тобто людина потрапляє в жахливий світ, у кот-м нічого змінити не можна. Цей погляд наз-ся фаталізмом, коли усі фатально визначено. Проникнення статистики у фізику стало змінювати уявлення про буття, статистика визначає випадкові події, які носять ймовірностний характер і нічого в сутності не змінюють. стали говорити, що світ - це океан випадку . Буття - це випадок і робити ставку на необхідність - це помилка.

Гегель:Вони характеристики буття, що взаємодоповнюють, по Гегелеві.

Можливість і дійсність. Ці категорії ввів Арістотель. Він розрізняв актуальне і потенційне буття, будь-який об'єкт - це не тільки актуальність, але це і визначені тенденції зміни, спроможність речі змінити свій стан, якісно змінитися. Сутичка тенденцій визначає зміну речі. Перетворення можливості в дійсність є еволюція. Ціль один з елементів поводження і свідомої діяльності людини, який характеризує передбачення в мисленні результату діяльності і шляху його реалізації за допомогою певних засобів. Ціль виступає як спосіб інтеграції різних дій людини в деяку послідовність або систему, як одна з форм детермінації людської діяльності. Аналіз діяльності як цілеспрямованої припускає виявлення невідповідності між наявною життєвою ситуацією та ціллю; здійснення Ц є процесом подолання цієї невідповідності.

Условие и обусловленное.

Условие (У.), то, от чего зависит нечто другое (обусловливаемое); существенный компонент комплекса объектов, из наличия кот-о с необходимостью следует существование данного явления. Весь этот комплекс в целом называют называют достаточными У. явления. Если из всех возможных наборов достаточных условий отобрать общие, получим необходимые У., т.е. У., кот-е представлены каждый раз, когда имеет место обусловливаемое явление. Полный набор необходимых условий, из кот-х нельзя исключить ниодного компонента, не нарушив обусловленности, и к кот-у нельзя добавить ничего, что не было бы излишним с т.зр. обусловливания данного явления, называют необходимыми и достаточными У. Прим., для прорастания семени вода, тепло и кислород составляют набор необходимых и достаточных У.; прибавив к этому набору свет и гравитацию, получим также достаточный, но уже не необходимый набор У.0

44. Категорії форма і зміст, структура і елемент, система і функція. Структуралізм і постструктуралізм.

Форма і зміст – це дві загальні філософські категорії. 2 різні інтерпретції:

1. Характерна єдність форми і змісту, їх взаємовплив. Неможливо їх абсолютно протиставити, але ці інтерпретації є альтернативними щодо того, що є носієм сталості і що втілює варіативність (плинність) речі. Ці категорії дозволяють виявити багатоманітність деякої сутності. Зміст – більш стале, інваріантне, а форма – варіативне.

2. Форма і зміст – це категорії, що характеризують деяку цілісність, єдність. Форма – внутрішня організація певної цілісності, внутрішній зв’язок цього цілого. Зміст – рухома сторона, а форма – система усталених зв’язків.

Система – це сукупність визначених елементів, між якими існує певний усталений зв’язок чи взаємодія, які впорядковані за допомогою певного способу організації. Система завжди мислиться розчленованою на елементи, але в той же час вона є цілісною.

Структура – це важлива характеристика системи, без якої система в принципі не може працювати.

Весь світ може розглядатися як сукупність систем. Кожен елемент системи відповідає своєму призначенню.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві- Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926—1984), Р.Барт (1915-1980) та ін.

Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітар-ному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукуп­ності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структураліст­ська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність зна­кових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідо­мого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістич­ний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведен­ня із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологіз­му і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгві­стики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяль­ності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втра­чену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні перв­існого мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлен­ня європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного струк­туралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі ос­новні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як бага­торівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рам­ках конь-рртної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделю­вання структури.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як копія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мов­ну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вда­лося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в ос­новному у Фрянції. Головними його представниками є: Ж.Дерріда (нар.1930), Ж.Дельоз (нар.1926), Ж.Бодрійяр (нар.1929), Х.Блум (нар.1930), Ж.-Ф.Ліотар (нар.1924) та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми.