Пригожин и., Стенгерс и. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. Предисловие о. Тоффлера.

Идеи Брюссельской школы, существенно опирающиеся на работы Пригожина, образуют новую, всеобъемлющую теорию изменения. В сильно упрощенном виде суть этой теории сводится к следующему. Некоторые части Вселенной действительно могут действовать как механизмы. Таковы замкнутые системы, но они в лучшем случае составляют лишь малую долю физической Вселенной. Большинство же систем, представляющих для нас интерес, открыты - они обмениваются энергией или веществом (можно было бы добавить: и информацией) с окружающей средой. К числу открытых систем, без сомнения, принадлежат биологические и социальные системы, а это означает, что любая попытка понять их в рамках механистической модели заведомо обречена на провал.

Кроме того, открытый характер подавляющего большинства систем во Вселенной наводит на мысль о том, что реальность отнюдь не является ареной, на которой господствует порядок, стабильность и равновесие: главенствующую роль в окружающем нас мире играют неустойчивость и неравновесность.

Если воспользоваться терминологией Пригожина, то можно сказать, что все системы содержат подсистемы, которые непрестанно флуктуируют. Иногда отдельная флуктуация или комбинация флуктуации может стать (в результате положительной обратной связи) настолько сильной, что существовавшая прежде организация не выдерживает и разрушается. В этот переломный момент (который авторы книги называют особой точкой или точкой бифуркации) принципиально невозможно предсказать, в каком направлении будет происходить дальнейшее развитие: станет ли состояние системы хаотическим или она перейдет на новый, более дифференцированный и более высокий уровень упорядоченности или организации, который авторы называют диссипативной структурой. (Физические или химические структуры такого рода получили название диссипативных потому, что для их поддержания требуется больше энергии, чем для поддержания более простых структур, на смену которым они приходят.)

Один из ключевых моментов в острых дискуссиях, развернувшихся вокруг понятия диссипативной структуры, связан с тем, что Пригожин подчеркивает возможность спонтанного возникновения порядка и организации из беспорядка и хаоса в результате процесса самоорганизации.

В состояниях, далеких от равновесия, очень слабые возмущения, или флуктуации, могут усиливаться до гигантских волн, разрушающих сложившуюся структуру, а это проливает свет на всевозможные процессы качественного или резкого (не постепенного, не эволюционного) изменения. Факты, обнаруженные и понятые в результате изучения сильно неравновесных состояний и нелинейных процессов, в сочетании с достаточно сложными системами, наделенными обратными связями, привели к созданию совершенно нового подхода, позволяющего установить связь фундаментальных наук с "периферийными" науками о жизни и, возможно, даже понять некоторые социальные процессы.

Факты, о которых идет речь, имеют не меньшее, если не большее, значение для социальных, экономических или политических реальностей. Такие слова, как "революция", "экономический кризис", "технологический сдвиг" и "сдвиг парадигмы", приобретают новые оттенки, когда мы начинаем мыслить о соответствующих понятиях в терминах флуктуаций, положительных обратных связей, диссипативных структур, бифуркаций и прочих элементов концептуального лексикона школы Пригожина. Именно такие широкие перспективы открываются перед нами при чтении книги "Порядок из хаоса". Помимо всего сказанного в книге Пригожина и Стенгерс затронута еще более головоломная проблема, возникающая буквально на каждом шагу, - проблема времени.

В модели мира, построенной Ньютоном и его последователями, время выступало как своего рода придаток. Для создателей ньютоновской картины мира любой момент времени в настоящем, прошлом и будущем был неотличим от любого другого момента времени. Планеты могли обращаться вокруг Солнца (часы или какой-нибудь другой простой механизм - идти) как вперед, так и назад по времени, ничего не изменяя в самих основах ньютоновской системы. Именно поэтому в научных кругах за временем в ньютоновской системе закрепилось название обратимого времени.

Ответ, к которому приходят Пригожин и Стенгерс, сводится к следующему. Стрела времени проявляет себя лишь в сочетании со случайностью. Только в том случае, когда система ведет себя достаточно случайным образом, в ее описании возникает различие между прошлым и будущим и, следовательно, необратимость. Необратимые процессы являются источником порядка (отсюда и название книги Пригожина и Стенгерс - "Порядок из хаоса"). Тесно связанные с открытостью системы и случайностью, необратимые процессы порождают высокие уровни организации, например диссипативные структуры.

По мнению Пригожина и Стенгерс, энтропия - не просто безостановочное соскальзывание системы к состоянию, лишенному какой бы то ни было организации. При определенных условиях энтропия становится прародительницей порядка.

Согласно теории изменения, проистекающей из понятия диссипативной структуры, когда на систему, находящуюся в сильно неравновесном состоянии, действуют, угрожая ее структуре, флуктуации, наступает критический момент - система достигает точки бифуркации. Пригожин и Стенгерс считают, что в точке бифуркации принципиально невозможно предсказать, в какое состояние перейдет система. Случайность подталкивает то, что остается от системы, на новый путь развития, а после того как путь (один из многих возможных) выбран, вновь вступает в силу детерминизм - и так до следующей точки бифуркации.

Таким образом, в теории Пригожина и Стенгерс случайность и необходимость выступают не как несовместимые противоположности: в судьбе системы случайность и необходимость играют важные роли, взаимно дополняя одна другую.

42. Категорії сутність і явище та їх роль в науковому пізнанні.

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності. Категорії - це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв’язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ і процесів. Розглянемо такі категорії як сутність і явище.

Сутність є єдністю всіх глибинних, закономірно пов’язаних елементів змісту об’єкта в їх протирічях, причинно-наслідкових відношеннях, в їх зародженні та розвитку. Тобто сутність це дещо внутрішнє, деякий організуючий принцип. Сутність також можна співвіднести зі змістом, але не з усім, а з лише головним в ньому. Сутність співвідноситься і з категорією якості, але виражає лише її певний аспект. Сутність пов’язана і з законом, але ці категорії не співпадають; наприклад, ми знаємо закон гравітації, але не знаємо його фізичної сутності.

Сутність є динамічною і підкоряється принципу розвитку. Розкрити сутність будь-чого означає проникнути в глибини речі, в її основні властивості, з’ясувати причини виникнення і принципи розвитку. При цьому сутність має різні ступені глибини. Вона має свої ступені і порядки. Прцес пізнання рухається від сутності одного порядку до сутності іншого, більш глибокого. Сутність завжди конкретна.

Явище - це прояв сутності. Явище виражає якийсь момент сутності. Якщо сутність - це дещо глибинне, то явище - це зовнішнє. Явище - це те, як сутність проявляє себе зовні, тобто у взаємодії з усім існуючим, в тому числі й з нашими органами відчуттів.

Явище - це властивості об’єкта, які сприймаються безпосередньо; а сутність - це якісна своєрідність предмета, яка ховається за його безпосередньо спостерігаємими проявами. Наприклад: зелений колір трави - це явище; фізична властивість відбивати світло - сутність.

Всі ми досить часто стикаємося з озадачуючим явищами, наприклад оптична омана. Тобто озадачуючі явища це не просто щось нове, в них є дещо хагадкове. Шлях наукового прогресу усіяний новими аномальними явищами. Люди починали дослідження фізичного світу за допомогою власних органів відчуттів, але згодом досягли певної межі. Для того, щоб пізнати більше люди стали створювати певні технічні засоби, завдяки чому збільшилися можливості нашого переміщення в параметричному просторі фізичного світу і це дозволило розширити емпіричну базу знань.

Явище викриває сутність, а видимість, як правило, закриває її і завдання розуму полягає в тому, щоб зазирнути крізь пелену видимості і побачити істину сутність. Феномен “бути-здаватися” виража передусім факт невідповідності сутності і її зовнішнього прояву.

Руз пізнання завжди є рух від зовнішнього до внутрішнього. Зовнішнє розкриває властивості предмета як цілого, і не лише предмета самого по собі, а й спробу його взаємодії з навколишнім середовищем. Так розкриваєтья внутрішня побудова предмета, яка виявляється завдяки теоретичним процедурам пізнання, пов’язаною з припущенням ідеалізованих об’єктів.

В історії пізнання проблема зовнішнього та внутрішнього часто зводилася до проблеми сутності та явища. Але оскільки сутність передбачає знання якихось принципів свого функціонування та розвитку, вона виключає наявність в ній випадкового.

Якщо логічний рух від явища до сутності є пізнавальний рух, а зворотньо - реальне відношення, то виводячи сутність з явища ми викриваємо несамостійніст останнього, оскільки воно має свою опору в сутності. Таким чином гносеологічний процес перетворюється на онтологічний.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Питання: “Що я можу знати?” стало провідним у праці Канта “Критика чистого розуму”.