Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Укр лит_1 / Пантелеймон Куліш / Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада

.txt
Скачиваний:
2
Добавлен:
08.03.2016
Размер:
326.25 Кб
Скачать

Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

По веснi 1663 року двоє подорожнiх, верхи на добрих конях, iзближались
до Києва з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний,
як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по
шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду -
старий "козарлюга". Конi в їх потомленi, одежа й тороки позапилюванi:
зараз було знати, що iдуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо двi чи зо три до Києва, взяли вони у лiву руку
да й побрались гаєм, по кривiй дорiжцi. I хто тiльки бачив, як вони з поля
повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива
дорiжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко
грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню
рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з десяток
шарпав з козаками шляхетних ляхiв i недоляшкiв. От тодi-то й Черевань
доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля вiйни й сiв хутором коло
Києва.
Було вже надвечiр. Сонце свiтило стиха, без жари; i любо було
поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах, по сукуватих, мохнатих
дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали усюди по гаю так
голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були якось
смутнiї. Нiхто б не сказав, що вони iдуть у гостi до веселою пана
Череваня.
От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справдi
наче хмарами. Кругом обняла його рiчка з зеленими плавами, лозами й
очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А ворота в Череваня не
простi, а державськi. Замiсть ушул - рублена башта пiд гонтовим щитом, i
пiд башту вже дубовi ворота, густо од верху до низу цвяхованi. Бувало
тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого гостя -
татарина або ляха. Так над ворiтьми у баштi було й вiконце, щоб
роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи нi. Над щитом -
гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора - годящий вал.
Пiд'їхавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла
луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав
кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по
сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.
- Враг його,- каже,- знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що,
казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв
п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкраїнi тихо та
смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на
лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли.
Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже
правий, боже правий!
- Се Василь Невольник,- каже тодi пiп.- Однаковий i досi.
- Хто там грюкає, наче в свої ворота? - питає Василь Невольник крiзь
вiконце.
- Да годi тобi розпитувать! - озвався пiп. - Бачиш, що не татаре, то i
впускай.
- Боже мiй правий! - аж скрикнув Василь Невольник.- Та се ж паволоцький
Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.
- Одчини перше ворота,- озвався Шрам,- а потiм бiжи собi, куди хоч.
- Правда, правда, добродiю мiй любий! - каже старий ключник да й почав
iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою.- Гора з горою не
зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж мої старi очi
вбачати пана Шрама!
От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був
його син), схилившись, i в'їхали. Василь Невольник з великої радостi не
знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно.
Далi до сина:
- Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником.
- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, якби таких
друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох,
боже правий! Далась менi та проклята неволя добре знати, не забуду її
довiку!
Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов зараз
тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а чi йому позападали i
наче до , чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав -
вiн i зроду не смiявся. У синьому жупанковi, у старих полотняних
шароварах, да й те на йому було мо,в позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня.
- Веди ж нас, Василю, до пана,- каже полковник Шрам.- Де вiн? Чи в
свiтлицi, чи в пасiцi? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер
певно вже пасiчникує.
- Еге, добродiю,- каже Василь Невольник,- благую часть iзбрав собi пан
Черевань - нехай його господь на свiтi подержить! Мало куди й виходить iз
пасiки.
- Ну, да все ж од людей iще не одцурався? Чи, може, справдi зробивсь
пустинножителем?
- Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник.- Та йому й хлiб не
пiде в душу, якби його люде покинули. У нас i тепер не без гостей. Побачиш
сам, що в нас за гiсть тепер у Хмарищi.
Да одчинивши дiдусь у пасiку хвiрточку, i повiв Шрама попiд деревом.
Що ж то був за Шрам такий i як се вiн був разом пiп i полковник?
Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в
Київськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як же пiднялись
козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо
гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у своїй парафiї, чуючи, як
iллється рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв ,i
урядникiв над українцями, за наругу католикiв i унiтiв над греко-руською
вiрою. Тодi-бо дiйшло безладдє в Польщi до того, що робив усякий староста,
усякий ротмiстр, усякий значний чоловiк, що йому в божевiльну голову
прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами, которi
не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в
городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати, жiнок та
дiвчат козачих, мiщанських i посполитих безчестити i мордовати, людей
серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх
бичовати й поганяти, щоб, на один смiх i наругу, лiд плугом орали й
рисовали. А тим часом католицькi пани з нашими перевертнями усиловались
унiю на Вкраїнi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду людям,
поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи жидам у
оренду села, не раз iз селами й церкви їм на одкуп оддавали. I нiкому було
на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да єпископи у
руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за
старост, за державцiв i їх намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе
дiлилась козацькою платою - по тридцяти золотих на всякого реєстрового од
короля i Речi Посполитої. То й реєстровим чи городовим козакам було тiсно.
Багато з них до пiдданства старостам i державцям приневолено; которi ж
остались реєстровими козаками, тiї робили в своєї старшини всяку роботу по
дворах. Шiсть тисяч тiлько їх оставлено в реєстрi, да й тiї, бувши в
великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв руку i тiлько
вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки
у своїй тiснотi й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне i попи
благочестивiї тiлько далеким своїм землякам - козакам запорозьким, которi,
живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе вибирали i
гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з Запорожжя
один за одним гетьмани козацькiї: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з
мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю.
Тiлько ж ненадовго пiдiймали українцi пiд їх хорогвами похилу голову.
Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'є i знов
по-свойому обертали Україну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий пожар
iз Запорожжя - пiднявсь на ляхiв i на всiх недругiв отчизни батько
Хмельницький. Чого вже не робили тiї старости i комiсари з городовими
козаками, тiї косистенти-ротмiстри з своiмя жовнiрами, да й нашi
перевертнi-недоляшки з надвiрною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб
погасити теє полом'я! Як уже не перегороджували степовi дороги своїми
заставами, щоб не пустити нiкого з України на Запорожжє, так де ж ? Кидає
пахар на полi плуг iз волами, кидає пивовар казани в броварi, кидають
шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей, сини
- немощних батькiв i матiрок, i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами
да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. I отодi-то вже
"розлилась козацька слава по всiй Українi..."
Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рiк од
Остряницi до Хмельницького? Про те багато треба було б писати. Сидiв вiн
зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собi за жiнку бранку
туркеню; проповiдував вiн слово правди божої рибалкам i чабанам
запорозьким; побував вiн на полi й на морi з низцями; видав не раз i не
два смерть перед очима да й загартовався у воєнному дiлi так, що як
пiднявсь на ляхiв Хмельницький, то мав з його велику користь i пiдмогу.
Нiхто краще його не ставав до бою; нiхто не крутив ляхам такого веремiя...
У тих-то случаях пошрамовано його вздовж i впоперек, що козаки, як
прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прiзвище. I в
реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано.
Било козацтво в ту вiйну на те, що або пан, або пропав, то не кожен
писався власним прiзвищем.
От же минули, мов короткi свята, десять рiк Хмельниччини. Вже й сини
Шрамовi пiдросли i допомагали батьковi у походах. Двоє полягло пiд
Смоленським; оставсь тiлько Петро. Iще таки й пiсля Хмельницького не раз
дзвонив старий Шрам шаблею; далi, почуваючись, що вже не служить сила,
зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити боговi.
Сина посилав до вiйськового обозу, а сам знав одну церкву. "Вже,- думав,-
Україна ляхам за себе оддячила, недоляшкiв вигнала, унiю стерла, жидову
передушила. Тепер нехай,- каже,- живе громадським розумом".
Коли ж дивиться, аж iзнов не гаразд починається на Вкраїнi. Свари да
чвари, i вже гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком. Повернулось
у старого серце, як почув, що козацька кров iллється понад Днiпром через
Виговського i через навiженого Юруся Хмельниченка, що одержав пiсля його
гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетерi, то вiн аж за голову
вхопився. Чи молиться, чи божу службу служить,- одно в його на думцi: що
ось погибне Україна од сього недруга отчизного i похлiбцi лядського. Було,
чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдiтеся,
да не порабощеннi будете; стережiтеся, щоб не дано вас iзнов ляхам на
поталу!"
Як же вмер паволоцький полковник, що послi Шрама уряд держав, да
зiйшлась рада, щоб нового полковника вибрати, вiн вийшов серед ради у
попiвськiй рясi да й каже:
- Дiти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь
iзнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де
вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком
Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так i загула од радостi. Зараз окрили Шрама
шапками, вiйськовими корогвами, дали йому до рук полковницькi клейноди,
вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.
Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нiчого
не змiг, бо так велось у ту старосвiтщину, що рада була старша од
гетьмана. Мусiв Тетеря прислати Шрамовi унiверсал на полковництво. Обидва
ж вони полiтикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного
чигають.
От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далi,
надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник;
передав осауловi Гулаку свiй рейментарський пiрнач, а сам виїхав нiби
кудись далеко на хутiр для спокою, да ото й махнув iз сином з Паволочi.
Куди ж вiн махнув i що в його було на думцi, незабаром того довiдаємось.

II

Скоро ввiйшов ото Шрам у пасiку, iще не помоливсь i святому Зосимовi,
що стоїть по пасiках, як слухає - у Череваня щось iграє.
- Е, да се в вас i бандура!
- I бандура,- каже Василь Невольник,- та ще чия бандура!
- Так се в вас божий чоловiк? - спитав тодi Шрам.
- А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може,
вже й не буде мiж козацтвом.
Iдуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки - так наче сама з
собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi.
Гляне Шрам, аж сидять на травi пiд липою i божий чоловiк, i Черевань, а
перед ними стоїть полудень. Звався божим чоловiком слiпий старець-кобзар.
Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без
чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми?
Викупляв невольникiв iз неволi. Iще ж до того знав вiн лiчити усякi
болiстi i замовлять усякi рани. Може, вiн помагав своїми молитвами над
недужим, а може, i своїми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що
слухає чоловiк i не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки,
як батька; i хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей
на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.
Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький
батько:
Ой настала жаль-туга да по всiй Українi...
Не один козак гiрко плакав од сiї думи, а Черевань тiлько похитувавсь,
гладючи черево; а щоки - як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в
його вдача.
Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже вiн не
бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань;
тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка довга,
до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь
просiяв якимсь свiгом. Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу
доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не
побачить.
Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став навпроти
Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:
- Бгатику,- каже (бо трохи картавив),- чи се ти сам, чи се твоя душа
прилетiла послухати божого чоловiка?
Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.
Божий чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв
дiдусь, що аж усмiхавсь.
- Бувай же,- каже,- здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як
господь наустив тебе взятись iзнов за козакованнє.
А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi радується, похитуючи головою.
- Боже,- каже,- правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде!
- Яким же, бгате, оце случаєм? - питає зараз Черевань.
Шрам одвiтовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у божого
чоловiка:
- А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе?
- В мене,- каже,- одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивiї, яко
тiг помилованi будуть...
-_ Так, батьку мiй! Так, мiй добродiю! - перебив йому Василь
Невольник.- Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся!
Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй
каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського
берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж
хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову!
- Не менi дякуй за се, Василю,- каже божий чоловiк,- дякуй боговi да ще
тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв.
- Хiба ж я йому не дякую? - каже Василь Невольник.- Ченцi звали мене у
монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство закликало
мене до коша, бо я всi гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене i
кошовий, i отаманнє, як проходив я, повертаючи з неволi, через Запорожжє,
а я кажу: нi, братчики, пiду я тому служити, хто визволив мене iз
бусурменської землi; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом,
аби як небудь йому подякувати.
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся.
- Казнає-що ти,- каже,- городиш, бгате! Буцiм уже сто червоних таке
диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража носили козаки
червiнцi приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогiї гостi, та вип'єм за
здоров'я пана Шрама.
Випили по кубку. Тодi Шрам i питає:
- Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вештаєшся i всячину чуєш: чи
не чував ти, що в нас дiється за Днiпром?
- Дiється таке,- одвiтує божий чоловiк, важко здихнувши,- що бодай i не
казати! Не добре, кажуть, починає на сiй Українi Тетеря, а за Днiпром
чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками.
- А старшина ж iз гетьманом на що?
- Старшини там багато, та нiкого слухати.
- Як нiкого? А Сомко?
- А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й йому
не дають гетьмановати.
- Як же се так?
- А так, що диявол замутив голову Васютi Нiженському. Уже й чуприна
бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на полковництвi: так,
отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слухає. А
як вiн собi мається добре, то й бояре, що на Москвi коло царя, що хотя
роблять, i тiї за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець iде, не
хоче нiкому придiте поклонiмося._ Отаке як завелось мiждо старшими
головами, то й козаки пiшли один против одного. Де зустрiнуться, чи в
шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться. "Чия сторона?" - "А ти чия?" -
"Васютина".- "Геть же к нечистому, боярський пiднiжку!" - "Ти геть к
нечистому, переяславський крамарю!" - Себто, бач, що Сомко має в
Переяславi свої крамнi комори в ринку, так Васютинцям i звадливо. Отак
зiтнуться, да й до шабель.
Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив.
- Та потривай же,- каже,- адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у
Козельцi?
- Одностайне,- каже,- i сам преосвященний Методiй був там i до присяги
козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад йому,
що_ святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних
на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже
добрий: брязнув капшуком перед владикою - той i вимудровав щось на Сомка,
да й послали в Москву лист. От i пiшла така вже поголоска, що рада
Козєлецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько
з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже
слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не слухає Сомка-гетьмана, а
запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть.
- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам.- Що се ще за проява?
- Проява,- каже,- така, що_ слухаєш, да й вiри няти не хочеться. Ви
знаєте Iванця?
- Отак! - кажуть,- iще б не знати чури Хмельницького!
- Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка?
- Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань:
- Здається, Сомко налаяв Iванця свинею, чи що?
- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самотi, чи
там як-небудь напiдпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною,
на домовiй радi в гетьмана.
- Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Одважив солi добре.
- Одважив солi добре,- каже божий чоловiк, да зробив негаразд. Iванець
був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому
мав велику в його повагу i шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському
дворi, то й чуєш: "Коханий Iванець! Iванець, друже мiй єдиний'" - озветься
до його пiд веселий час, за чаркою. "Держись, Юру,- каже, бувало, синовi,-
держись Iванцевої ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошукає". От
Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Iванець, те й свято. А
Сомко, знаєте самi, доводиться Юрусевi дядько, бо старий Хмiль держав
уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура орудує небожем. Да
ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
вiйськовi речi, от Iванець i собi до гурту - немовби гетьманський чура -
да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як
порох. "Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мiшати в нашу
компанiю..." От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь,
то й чув своїми ушима. Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко
пiймав Iванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою
радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да
Сомко видумав Iванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й
провезти по всьому Гадячу.
- Га га-га! - зареготав iзнов Черевань.- Котузi до заслузi.
А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
- Се все ми знаємо.
- Знаєте,- каже кобзар,- а чи чували, що пiсля того вкоїв Iванець?
- А що ж вiн, бгате, вкоїв? - питає Черевань.- Якби на мене, то враг би
його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi здається, бгате
Василю?
Той тiлько мовчки похитав головою.
- От що зробив Iванець,- прийняв iзнов слово божий чоловiк.- Мабуть,
нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав
прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь
не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Iванець, маючи в
себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiлько
його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грiшми, так
запорожцi за ним роєм: "Iван Мартинович! Iван Мартинович!" А вiн, ледачий,
з усiма обнiмається, да братається, да горiлкою поїть...
- Ну, що ж iз сього? - iзнов-таки спитав понуро Шрам.
- А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду,
да й бух Iванця кошовим.
- Iванця! - аж скрикнули всi у одно слово.
- Нi вже його тепер нiхто не зове Iванцем,- додав божий чоловiк,- тепер
уже вiн Iван Мартинович Брюховецький.
- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так се його
зовуть запорожцi гетьманом?
- Його, панотче, його самого!
- Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж,
видно, нi на що славне Запорожжє, коли такi гетьмани настали!
А Черевань тiлько смiявся:
- Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! I вi снi такого дива не снилось
нiкому!
- Браттє моє миле! - рече тодi полковник Шрам.- Тяжко моєму серцю! Не
здолаю бiльш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до
Сомка-гетьмана; а iду от чого. Україну розiдрали надиос: одну часть, через
недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама iю
собi перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на
гетьманствi,- а в нього душа щира, козацька,так мiркував я, що якраз
пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до
одної булави. Гiркої пiднiс ти моєму серцю, божий чоловiче, да ще, може,
як-небудь дiло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бiк: тебе казаки
поважають, твоєї ради послухають...
- Нi, панотче,- перебив його кобзар,- не слiд менi встрявати до тiї
заверюхи.
Не нам те знати,
Не нам про те, за те раховати:
Наше дiло боговi молитись,
Спасителю хреститись.
А бiльш, - каже, - менi не по нутру ота мiзерная пиха, що розвелась
усюди по Гетьманщинi. Почали значнi козаки жити на лядський кшталт iз
великої розкошi. I вже байдуже їм тепер старосвiтськiї спiви, що й людям у
подобу, i богу не противнi: держать коло себе хлопцiв iз бандурками, що
тiлько й знають рiзати до танцiв. Дух мiй не терпить сього!.. I наша темна
старчота, ради тiєї ледащицi-горiлки, бринчить їм на кобзах усячину.
Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нiчого, уже тебе наче взято iз
сього свiту: так чого ж тобi вертатись до-грiхiв людських? Умудрив господь
твою слiпоту, то спiвай же добрим людям, не прогнiвляючи господа; так
спiвай, щоб чоловiк на добре, а не на зле почувся!
- Бгатцi! - сказав Черевань.- От я почувсь на добре. Ходiмо лиш до
хати. Там нам дадуть таких вареникiв, що всяке горе на душi одлигнс. Годi
вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що господь послав менi таких
гостей, а ви тiлько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини,
забудьте свої гiркiї думи хоч па сьогоднiшнiй вечiр.
Так говорячи, устав да й повiв своїх гостей до хати. Шрам iшов за ним,
хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи.
Божий чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi.

III

Заглянув Черевань у пекарню:
- Е,- каже,- да се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в пекарнi
давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i з її дочкою
Лесею.) Бач, як у їх весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi. Що
то за милий вiк молодецький! Веди ж, Василю, гостей у свiтлицю, а я
поздоровкаюсь iз молодим Шраменям.
Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер буває в якого заможного
козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний,
дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi; вирiзано
i хто свiтлицю збудовав, i якого року. I лавки були хорошi, липовi, iз
спинками, та ще й килимцями позастиланi. I стiл, i божник iз шитим
рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно
тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер нiде не зуздриш. Кругом
стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi й кришталевi кубки, коновки,
пляшки, тацi i всяка посудина, що то на вiйнi поздобувано. Як палили
козаки шляхетськiї двори i княжецькiї замки, то все те мiшками виносили.
Так-то бог тодi погодив козацтву, що тiї вельможнiї каштеляни i старости
пишнiї, несказанно гордi, що гукали на гайдукiв, сидя iз сими кубками да
конвами поза столами, пiшли в неволю до Криму або полягли головою в полi,
а їх кубки стоять у козака в свiтлицi. Iще ж по стiнах висять i їх шаблi,
пищалi пiд срiблом, старосвiтськi сагайдаки татарськiї, шитiї золотом
ронди, нiмецькi гаркебузи, сталевi сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе
залiзною сiткою - i нiяка шабля не вiзьме. От же нiщо тiє не оборонило
ляхiв i недоляшкiв: допекли козакам i поспiльству до самого серця. Та от
тепер i тiї луки, i тiї шаблi, i вся та зброя сiяє не в одного Череваня в
свiтлицi i веселить козацькi очi.
Тiлько ж Петру, Шрамовому синовi, здалось найкраще у пекарнi, хоть там
не було нi шабель, нi сагайдакiв, а тiлько самi квiтки да запашнiї зiлля
за образами й поза сволоком, а на столi лежав ясний да високий хлiб. Так
Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: "У хатi
в неї, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка".
I розговоривсь iз нею Петро, як брат iз сестрою. А сама Череваниха була
панi ввiчлива: знала як до кого з речами обернутись. Так моєму козаковi
луччої компанiї було й не треба: тут би вiн i засiв на весь вечiр,
дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава.
Як ось i лiзе Черевань, сопучи, через порiг. Уваливсь у хату да,
розставивши руки, до його:
- А, бгатику! - i почав цiловатись.- Ну,- каже,- бгате, не вниз iдеш, а
вгору. То був козак над козаками, а тепер iще став кращий!.. Меласю! -
обернувсь до жiнки.- От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так!
Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз своїм добром. Так
не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай вони тут
собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, i потяг до свiтлицi. Обернувсь козак,
переступаючи через порiг,- i серце в його заграло: Леся не спускала з його
очей, а в тих очах сiяла й ласка, й жаль, i щось iще таке, що не вимовиш
нiякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дiвчинi.
- Ось подивись, дiдусю,- каже Черевань, привiвши Петра до божого
чоловiка,- чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? Їй-богу, я й
досi дивуюсь, що таке молоде, да таке смiле! Пробравсь у лядський табор,
убив хорунжого й корогов його принiс до гетьмана. Що ж би тепер воно
зробило!
Божий чоловiк положив Петрусевi на голову руку да й каже:
- Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний, i
на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолiє,- i вмре своєю смертю.
- Нехай лучче,- сказав батько,- поляже од шаблi i од кулi, аби за добре
дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє.
- Ну, годi ж, годi вже про се! - каже Черевань.- Ось я вам дам краще
дiло до розмови.
I дiстав iз полички жбан, прехимерно з срiбла вилитий i що то вже за
приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи i потiхи. По боках
бiгли босонiж дiвчата - iнша i в бубон б'є; а зверху сидiв, мов живий,
божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань i звав сей жбан божком.
- Шкода менi, дiдусю, твоєї темноти,- каже кобзаревi,- Ось на лиш
полапай, яке тут диво. Се я в Польїцi таке собi доскочив.
- Суєта суєтствiй! - каже той, усмiхнувшись
- Нi, бгатику, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може,
не так заговориш.
- Iз божка! - каже Шрам.- Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
- Нехай вiн буде й чортик,- одвiтує Черевань,- тiлько кажуть, що в
старовину у грекiв... Був народ греки, так, iiримiрно, як ми тепер
козаки... Народ нелюдимий,- от що!.. Таку тих то грекiв сьому божку,
кажуть, була велика шаноба.
- А в тебе вже не така? - питає Шрам.
- Нi,- каже,- на мене вiн не нарiкатиме, а от коли б ви його не
зневажили.
I достав мальовану тацю, срiблом ковану. А на тацi було намальоване
таке, що всяке б засмiялось. Жидок дає запорожцевi напитись горiлки з
барильця. Запорожець так i припав до барила, а жид - одно од страху, а
друге од скнаростi - держить та й трусигься. А зверху i пiдписано: "Не
трусись, псяюхо: губи поб'єш'_" От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять
кубкiв рiпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
- Се, бгатцi,- каже,- така в мене настойка, що мертвий устав би з
домовини, якби випив добру чарку.
Да й обнiс усiх; не минув i Василя Невольника, хоть той стояв собi
оддалiк, мов у монастирi служка перед iгуменом.
- Ну, бгаге Михайле,- каже, повеселiвши трохи од того трунку, Шрам,-
загадаю ж я тобi про твого божка загадку: стоїть божок на трьох нiжках;
король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя!"
- Ну, бгатику,- каже Черевань,- хоч убий, не второпаю. Дак, як як?
Король на трьох нiжках, а краля каже: "Погибель моя"?
- Не король, а божок на трьох нiжках, як от i твiй. Король каже:
"Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя'"
- А, пек же його матерi, як мудро!.. Король каже:
"Потiха моя'" Себто, бач, як чоловiк уп'ється, то вже тодi кричить: "Я
король!" А жiнка: "Ох, погибель же моя! Де ж менi тепер дiтися?"
- Якраз так! Тiлько, братику, твоя жiнка не злякалась би тебе, хоть би
ти й королем зробивсь!
- Iще не одгадал! - каже Черевань. Ану ж ти сам!
- Менi не диво, а от якби ти показав свою премудрiсть!
- Моя премудрiсть, бгатику,- сказав Черевань,- знає тiлько налити та
випити; а там собi мiзкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужi совiта,
на те ви народнi голови.
Не вадило б i не понам,- одвiтур Шрам,- не вадило б i не мужам совiта
знати, що король тут - тiло, а краля - так се душа. Тiло потiшається, як
чоловiк зап'є, а душа погибає; от i все.
- Пгавда, бгатику, їй богу пгавда! - сказав, похитуючи головою,
Черевань.- Вип'єм же ще по кубку!
Аж ось увiйшла до гостей Череваниха, молодиця свiжа й повновида, пряма,
як тополя,замолоду була дуже хороша. Пiдiйшла до Шрама пiд благословенiє.
Вiн її поблагословив, да, як панi була гожа, i вони ж таки давнi приятелi,
то ще схотiв i попросту з нею привiтатись, да й каже:
- Позвольте з вами привiтатись, добродiйко? А вона каже:
- Да як же зволите, добродiю! Да й поцiловались любенько. Тогдi
Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на радощах повний кубок,
бризнув пiд стелю да й каже:
-Щоб нашi дiти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
- Так отеє,- каже,- ви на прощу, панотче? Святе дiло!.. От, моя
дружино,обернулась до чоловiка,- от як добрi люде роблять: аж iз самої
Паволочi iдуть молитись богу. А ми живемо ось пiд самим Києвом, да ще не
були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi
хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да
куди вiн, туди й я.
От божевiльне жiноцiво! - каже Черевань,- Куди вiн, туди й я!.. А як же
панi Шрам махне за Днiпро?
- То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому воронячому гнiздi?
Ось уже которий раз переказує мiй брат, щоб приїхали до його в гостi! I
чому б не поїхати?
- Да, їй-богу, Меласю,- каже Черевань,- я рад би душею, коли б мене хто
взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре - таки
зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
- Отеє буцiмби за достаток його князем зовуть! - перебила Череваниха.-
У його жiнка - княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так вiн
собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем.
- Князь Гвинтовка! - зареготавши, каже Черевань,- То були Вишневецькiї
та Острозькiї, а тепер пiшли князi Гвинтовки... Знай наших! А добра,
кажуть, людина з тiї княгинi. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не
далеко!
Гуторять, попиваючи, аж ось - дверi рип! I - так, як сонце засiяло:
увiйшла в свiтлицю Леся.
- От моя й краля! - каже Черевань, беручи її за руку:
В свiтлоньку входить,
Як зоря сходить
В свiтлоньку ввiйшла,
Як зоря зiйшла .
А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi?
Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла,
пiдiйшовши пiд благословенiє, хороша да прехороша! Iще трошки засоромилась
перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiяє. На
диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то Петро, як побачив, то й
умер, дармо що видав доволi свiту!
- Ну лиш, доню,- каже Черевань,- пiднеси нам по кубку, як там кажуть,
iз бiлих ручок. _
Леся поблагословилась i пiднесла. I що то вже, як хороше вдасться! Чи
заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi - усе не так, як хто iнший:
так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить.
Випив старий Шрам iз бiлих рук_ од Череванiвни да й каже Череваневi:
- Ну, брате Михайле, тепер i я скажу, що є тобi чим на старiсть
похвалитись. А Черевань тiлько смiється.
- А що ж, приятелю? - каже Шрам далi. Хоть би менi годилось би про одно
вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати -
чи не оддав би ти своєї Лесi за мого Петра?
А Черевань йому:
- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба ти
не Шрам, а я не Черевань?
-Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собi руки, да
й обнялись, да й поцiловались. Тодi за дiтей, да й кажуть:
- Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти! Петро од радостi не знав, де
вiн i стоїть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз воно
йому й єсть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже:
- Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi? Обернувсь Черевань -
немає жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю.
- Меласю! - каже Черевань.- Чи бачиш, що тут у нас дiється?
- Бачу, бачу, пишний мiй пане! - дала вона такий одвiт да зараз i взяла
од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де ж той жаль дiвся, де
дiлось те, чого не вимовиш нiякими словами? Вона схилила головку на
материне плече i перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне.
Гордо пiднялась її губка - не добрий знак для залицяння!.. - Ну, нiчого
сказати, панотче! - каже Череваниха Шрамовi.Швиденько ви добуваєте iз
своїм сином замки! От же миррам доведемо, що жiноче царство стоїть крiпше
над усi царства.
Черевань тiлько смiявся.
А Шраму було не по нутру.
- Враг мене вiзьми,- каже,- коли з iншим замком не скорiш справишся,
нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не
сват? Чим син мiй не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да
слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию до жiнки, що то вона
скаже.
А та вже тодi медовим голосом:
- Панотче, пане полковнику, приягелю наш любий! Нема на Вкраїнi
чоловiка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, i який старшина, який
полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку,
тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо
треба чинити таке дiло по-християнськи. Нашi дiди й баби, як думали
заручати дiтей, то перше їхали з усею сiм'єю на прощу до якого монастиря
да молились богу. От бог давав дiтям i здоров'я, i талан на всю жизнь. Се
дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи.
Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару
одставила.
- Ну, брате Михайле,- каже вiн Череваневi, - благословив тебе господь
дочкою, да не обiдив же й жiнкою.
- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б
себе i за гетьманом.
- По сiй же мовi да буваймо здоровi! - каже Череваниха, пiднiсши гостям
по кубку.
- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мiй сват! - каже Шрам.
- А дiти нашi нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бризнувши з
кубка на стелю.
- Амiнь! - каже Череваниха. На тiм i застряло сватаннє. Старi вже бiльш
i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють
з козами на торг. Не так думав Петро:
вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось iншого зятя, да й
сама Леся їм гордує. I вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на
свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись iз того сватання, зникла з свiтлинi i не ввiйшла на
вечерю; а послi вечерi зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама i божого чоловiка положили в свiтлицi, а Петро, по
козацьки, лiг у садку пiд чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся
вранцi до свiтлицi, то божого чоловiка вже не було в компанiї: поплентавсь
дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi
сукнi i ждали тiльки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував
своїх молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi
дорогої зброї, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину,
одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по
пiдземних скарбницях. Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i
Василь Невольник виїхав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi бог козакам
надрать у своїх ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив
ридваном. Блищали мiдянi, позолотисти герби на ридванi в Череваня;
миготiла в очах дорога горорiзьба - леви, струсовi пiр'я, булави з
бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались...
Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання -
поїхав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того поїзду.
Петро хотiв їхати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло
ридвана, мов прив'язаний. Iде сердега мовчки i голову понурив. Далi,
надумавшись, i каже:
- Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось iз твоєї
ласки. Не по правдi ви iз своєю Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем, а
ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в
вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи
в тебе другий єсть на прикметi?
- I єсть, i нема; i нема, i єсть,- каже, смiючись, Череваниха.
- Що отеє в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро.- Уже коли
рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи менi, панiматко, щиро, кого ви собi
маєте на думцi?
- Е, паничеську! - каже Череваниха.- Потривай-бо трошки: ще рано брати
нас на iсповiдь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблiд, мов хустка: доняла йому
до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матiр, похитала
головою.
Усмiхнулась горда мати да й каже:
- Ну, козаче, коли вже тобi так пильно припало, то от тобi уся iсторiя.
Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз менi
сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось менi,
нiби посеред поля могила; па могилi стоїть панна, а од панни сяє, як од
сонця. I з'їжджаються козаки i славнi лицарi з усього свiту - од Подолля,
од Волинi, од Сiвери i од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки
зацвiли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та
ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,- як де не взявсь молодий
гетьман на конi. Усi склонились перед ним, а вiн до могили - да й поняв
ясную панну. Такий-то був менi сон, козаче! Проходить день, другий - нiяк
його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?
- Я думаю тiлько,- каже Петро,- що ти, панiматко, з мене глузуєш, от i
все!
- Нi, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А
що ж,каже,- панi, сей тобi сон пророкує дочку iз зятем. Дочка в тебе буде
на весь свiт красою, а зять -_ на весь свiт славою. Будуть iз'їжджатись з
усього свiту пани й гетьмани, дивоватимуться красi твоєi донi,
дароватиму'гь їй срiбло-злото, та нiхто її не обдарує краще од судженого.
Суджений буде ясен красою мiж усiма панами i гетьманами; замiсть очей
будуть зорi, на лобу - сонце, на потилицi - мiсяць". Так промовила менi,
вiщуючи, стара бабуся. Як ось, справдi, дав менi господь дочку -
справдилось бабусине слово: пiвроку їй, не послiдуща мiж дiвчатами. Трошки
згодом зашумiло по Вкраїнi, закипiло, мов у казанi, i стали з'їжджатись у
Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усi дивовались
на мою дитину, даровали їй сережки, дорогi перстенi; тiлько ж нiхто так не
обдаровав її, як той гетьман, що менi снився. Дорожчий над усi подарунки
був його подарунок, i кращий над усе панство i лицарство був молодий
гетьман: замiсть очей - зорi, на лобi - сонце, на поiилицi - мiсяць
Справдилося ще раз ворожчине слово. Усiх панiв i гетьманiв затемняв вiн
красою. I говорить менi: "Не оддавай же, панiматко, своєї дочки нi за
князя, нi за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вiрною
дружиною". Дай же, боже, i ти, мати божа, щоб i се справдилось на щастє й
на здоров'є!
Тут саме виїхали вони iз за гори. Перед ними так i заблищало, так i
замиготило, так i замережило церквами, хрестами, горами i будинками.
Святий город сiяв, як той Єрусалим. Сонце ще не пiднялось високо; так не
то що церкви й хоромини, да й зеленi сади, i все, що загледiло око в
Києвi, усе горiло, мов парча золототканая
Прочане перехрестились i сотворили моличву. А Петро iде собi i не
бачить, i не чує нiчого: так опентала його Череваниха.

IV

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш дiду Києве! Бо й велика
слава не раз тебе осiяла, i великiї злигоднi на тебе з усiх бокiв
збирались. Скiлько-то князiв, лицарства i гетьманiв добуло, воюючи за
тебе, слави; скiлько то на твоїх улицях, на тих старосвiт ських стогнах,
на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнської' Уже про тих
Олегiв, про тих Святославiв, про ти ясири половецькiї нiчого й згадувати.
Ту славу, тiї злигоднi вибила нам iз голови безбожна татарва, як уломився
Батий у твої Золотi ворота. Буде з нас i недавнiх споминок про твою руїну.
Iще ж от i дванадцяти лiт не налiчив Шрам, як у той нещасливий
Берестецький рiк прийшов до Києва Радзiвiлл iз литвинами, усе попалив i
пограбував, а мiщане, сiвши на байдаки, мусiли до Переяслава втiкати.
Та люта пожежа iще не зовсiм загладилась: куди не кинь оком, усюди
виден був по їй прослiдок. На коморах, на станях, на огорожах, помiж
свiжим деревом чорнiють колодки, а iнде гарний колись сад стоiгь пустирем
незагороджений; на спустошалому дворищi стирчать тiлько печi да ворота; а
де чи дiлованнє, чи щит над ворiтьми, чи яка хоромина, то все те нове, iще
й дерево не посинiло.
Смутно було дивитись Шрамовi на тiї признаки пожежi. Тiлькi й краси
було в Київi, що церкви божi, да городи з червоними маками, да ще тiї гори
крутоярi, з зеленими покотами.
Тодi ще трохи не весь Київ мiстився на Подолi, Печорського не було
зовсiм, а Старий, або Верхнiй, город пiсля Хмельниччини безлюдовав. Де не
де сгояли по Подолу кам'яницi; а то все було дерев'яне, i сини з баштами
круг Подолу, i замок на горi Киселiвцi. Улицi були узенькi, плутались то
сюди, то туди; а iнде замiсть улицi майдан, i нiхто його не забудовує, i
нiчого на йому нема, тiлько гуси пасуться.
Iдуїь пашi прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улицi
збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до
возiв, гляне, аж._ за водами, коло хати, перед ганочками, сидить юрба
людей. Посерединi килим, на килимi пляшки, чарки i всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловiковi дав бог родини абощо,
так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей
зiбралась уже чималенька, i все були мiщане. Знатi були мiщане раз уже з
того, що не носили шабель,- тiлько нiж коло пояса: однi пани да козаки
ходили при шаблях. А вдруге, знатi були з того, що пiдперiзувались по
жупану, а кунтушi носили наопашки (тодi було коли не пан або не козак, то
по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Iще ж iз того були
вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi в кармазинах
тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено або в
горохвяний цвiт; убогiї носили личакову одежу. Через те козаки дражнять
було мiщан личаками, _а мiщане дражнили козакiв кармазинами.
Гостi сидiли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то
голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози "Добридень".
Обернулось тодi до нього двi чи три голови.
- Пане господарю! - каже.- I ви, шановная громадо! Просить паволоцький
Шрам пропуска через табор,
Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться; а господар
пiзнав Петра да й каже:
- Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама.
- Де тобi десята! - пiдхопили, шуткуючи, гостi,- Хiба сота!
- I сотої нема! - закричали усi гурбою.- Хоч тисячу таких красних
жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрам!
Усi були радi з такої вигадки; iншi аж реготали: клюкнули вже зранку
добре. Як ось пiд'їхав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз
вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою
й чаркою попереду.
- От наш старий Шрам! - кричали мiщане.- От наш батько!
- Що се, Тарасе? - каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був у
охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор?
Здається ж, тихо на Вкраїнi?
- Де тобi тихо,_ пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер
тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобi тихо? Сьогоднi народивсь у
мене такий лицар, що_ аж земля затрусилась. Дав менi бог сина, такого ж,
як i я, Тараса Коли миш _голови не одкусить, то й вiн по-батькiвськи
трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
- Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам.
- Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
- Нiчим не треба, Тарасе.
- Як то нiчим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хiба зарок положив?
- Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше
поклонитись церквам божим.
Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу.
- Добродiю мiй, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така менi па
старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я засурмив
вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад моєму Тарасковi, що не хочеш
попорськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий
козак, чи закорявiє, як жидовча!
- Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й
долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку.
- Та на добре дiло, добродiю, завсегда пора. Дивись, скiльки возiв коло
хати! Нiхто не одцуравсь моьi хлiба солi. Iнший на ярмарок брався, iнший у
гай по кiллє, iнший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне дiло,
що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмаркує собi хто хоче, нехай
свинi лазять у город, а жiнка рве на собi волоссє,- тут ось треба
запобiгги, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити. А то скаже:
"От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини, а
тепер i їж хлiб пополам iз слiзьми!"
-Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати
п'яне верзяканнє). - Чи до речi ж осе чоловiковi, приїхавши до церков
божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
-Та що чи, куме, коло ньою панькаєш? - сказав хтось iзбоку товстим
голосом. Хiба не знаєш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано -
кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанiя,- от воно що!
Як сказав, то паче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо
мiщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкiм духом дихали.
- Е, пек же його матерi! закричало десягеро разом.- Так ми тiлько тодi
кунпанiя кармазинам, як треба виручати їх iз-пiд кормиги лядської?
- Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати?
- К дияволу кармазинiв! - загукала громада, роздрочившись, як бугаї.-
Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями; а тодi де були сi брязкуни, як
безбожний Радзiвiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота?
Закипiв же й Шрам, почувши такi речi.
- А ви ж,- каже,- проклятi салогуби, де тодi були, як ляхи обгорнули
нас пiд Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тодi були, як припекли нас з
усiх бокiв, що_ трохи не половина вiйська википiла? Ви тодi бряжчали не
шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козакiв за гнилi пiдошви
да дiрявi сукна! Га! А Радзiвiлл прийшов, так ви, окаяннi, не одвiтовали
йому й разу з гармати! Плюгавiї страхополохи! Оддали самохiть Радзiвiлловi
мiсто i, як тiї баби, заголосили: "Згода!"_ Як же запалав Київ да почали
литвини душити вас, що овечок, так хто пiдскочив до вас па пiдмогу, коли
не козаки? Бiдолаха Джеджелiй iз жменею тих сiромах улетiв у Київ, як
голуб у гнiздо за шуляком; а ви пiдперли його, зайцi нiкчемнiї? Дурень
покiйник був! Я не Литву, я вас би сiк да рубав, бiсовi дiти! Я вас навчив
би боронити, що одвоювали вам козаки!
- Який гаспед одвойовував наше добре, опрiч нас самих? - кричали
мiщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були тi козаки, коли не ми самi? Се
то тепер, з вашої ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви
собi загарбали, самi собi пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним
коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш, мито i чорт знає що! А чом же
би i нам по козацьки не причепити до боку шаблi ча й не сидiти, зюрнувши
руки?
- Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам. Щоб ви так по правдi
дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно б вас досi
ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнiї глави!
Да тiлько козацькою одвагою i держиться на Вкраїнi предся Русь i
благочестива вiра! Дай їм усiм козацьке право! Сказали б ви се батьку
Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнiї голови свою булаву! Де в
свiтi видано, щоб увесь люд жив при однаковому правi? Усякому своє:
козакам - шабля, вам - безмiн да терези, а поспiльству - плуг да борона.
- Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж
горiлка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю i козацьку волю
не назвати своєю? У козакiв не ставало вiйська,- ми сiли на конi; у
козакiв не було грошей,- ми дали їм i грошей, i зброю; укупi били ляхiв,
укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлось до розквiтання, то козаки
зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке? Хiба ми
не тiї ж козаки?
- Хiба ми не тiї ж козаки? - пiдхопила громада, позакладавши iз
зневагою руки за пояси.- Хто жив iз нами запанiбрата, дак тепер гордує
нашим хлiбом-сiллю!
Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покриває слова
його.
- Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий
синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете
нами! Налетять зозулi, що нас не забули... Добрi i молодцi не дадуть нам
загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тодi побачимо, хто яке матиме
право!
- Ого, каже Шрам,- он воно куди дiло хилиться!
- А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, мiшане.- Не все тiлько козакам
на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики.
Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да
мов i не вiн, мов i не чує, що круг нього наче море i рає.
- Еге-ге! - каже тодi Шрам.- Так се iз Низу такий вiтер вiє!
Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й
знiметься пожежа по всiй Українi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi,
що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на
мiщан!
- Шановна громадо! - каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне
пошановали отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком
Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i
радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав iз батьком
Богданом, так зневажаєте!
- Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така
мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку,
говориться? Є такiї, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому
злого не заподiяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний
спiває! Їдь собi з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грiшних,
прочитай святу молитву.
А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких
сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, виїхав iз-за
Шрама да й каже:
- Казнає за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч
у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'є мене
в Києвi, опрiч пана вiйта.
Мiщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й
любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то
зарятує й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.
- Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, i повiк таких панiв! Нема в
нього нi крихти гордостi!
- За те ж йому господь дав таку золоту й панiю,- казали деякi.
- За те ж йому дав i дочку краще маку в городi,- добавляли ще iншiї.
- Ну, пропустiте ж нас, коли так,- каже Шрам.
- Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! - сказав Тарас Сурмач да й
розтовпив своїх гостей.
Розступились i дали проїхати верховим i ридвановi.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi. Далi
здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:
- Вскую прискорбна єси, душе моя, i вскую смущаєши мя? Уповай на
господа!
А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить. "Е, -
думає,- отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його
розважити".
- Бгате,- каже,- Iване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi
журитись?
- Як чого? - каже Шрам,- хiба не чув, що на умi в сих мугирiв? Задумали
чорну раду iродовi душi!
- Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
- От тобi на! А хiба ж їй не бачиш, звiдки сей вiтер вiє? Се вже коїть
не хто, як прокляїущий Iванець iз низовими комишниками. Так хiба нам
сидiти згорнувши руки, коли огонь уже пiдложено i ось туж-туж пожежа
схопиться по Вкраїнi!
- А що нам, бгате, до Вкраїни? Хiба нам нiчого їсти або пити або нi в
чому хороше походи i й? Слава тобi, господи, буде з нас, поки нашого вiку!
Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та їв би хлiб сiль з упокоєм, анiж
менi битись на старiс'iь по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами.
- Враг возьми мою душу,- закричав iз серця Шрам, коли я ждав од
Череваня такої речi! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова.
- Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледвi промовив через силу.
- Те,- каже,- що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:
Ми дачi не даєм,
В вiйсько польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Анiж пiти лугiв потирати,
Своїм тiлом комарiв годувати?
Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж
тобi чепер у мене й другого прi звища, як Барабаш!
- Бгате Iване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Рокiв десять назад
правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько
ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним
прiзвищем. Покажу я тобi, що я по Барабаш; iду з тобою за Днiпро так, як
от сиджу на конi,- з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би ти,
як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою.
- Отеє так по-козацьки! - казав Шрам, да аж печаль свою забув, як
побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке серце. - Дай же,-
каже,- руку да обiймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся
за мене у всякiй долi.
- Даю i обiцяю, бгате! - каже Черевань, смiючись: рад був, що_ розважив
Шрама.
Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi.
- Ходiмо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допомiг нам у
нашому доброму дiлi.

V

Рiдко, може, єсть на Вкраїнi добра людина, щоб iзжила вiк, да не була
нi разу в Києвi. А вже хто був, то знає Братство на Подолi, знає ту високу
з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з
переднього лиця, розмальовану церкву, тiї високi кам'яницi по боках. От же
рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був у Києвi, все те було
iнше. Тодi ще_ стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, i
ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, усе те було дерев'яне. Усерединi
в монастиревi сгояв тодi густий старосвiтський сад. Була то колись
благочестива панi Ганна Гулевичiвна, що подаровала на братство свiй двiр
iз садом; i на тому-то дворi гетьман Сагайдачний церкву збудовав i
монастир братський i_ школами устроїв, щоб теє братство дiтей козачих,
мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало.
Постоявши прочаен нашi в церквi, подали срiбла панотцям братським на
школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тодi на що там
задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє i пообмальовував не то
церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в
Братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тiлько в Бiблiї прописано,
усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме по
собi, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрiзь по оградi
помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв та за
дiдiв дiялось.
Був там намальований i Нечай, i Морозенко. Круг його горять костьоли й
замки, а пiп сiче-рубає, топче конем ляхiв з недоляшками. Iще й пiдписано:
"Лицар славного вiйська Запорозького";_ а над ляхами: "А се проклятущi
ляхи"._ Знаєте, тодi ще Хмельниччина тiлько що втихла, так любив народ,
дивлячись, споминати, як нашi за себе оддячили. А ченцi собi любили
мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над католика. Пали,
рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко.
Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку, а не зламав
своєї вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi то колись
були лицарi на Вкраїнi.
Був i Самiйло Кiшка, що й досi про його спiвають кобзарi, як вiн
попавсь у турецьку неволю i п'ятдесят чотири роки був на галерах у
кайданах, за замками, як йому господь допомiг i себе, i товариства
пiвчвартаста визволити i як, узявши ту галеру, приплив до козакiв i
корогви хрещатi давнi у кишенi козакам привiз - не зневажив козацької
слави.
Дивляться нашi на тiї намальованi дива, доходять уже до дзвiницi, аж
слухають - за оградою щось гуде, стугонить, наче iрiм гримить оддалекй, i
муiики грають.
- Се,- каже чепчик, що проводжав їх по монастиревi,- се добрiї
молодцi-запорожцi по Києву гуляють. Бачте, як нашi бурсаки-спудсi бiжать
за ворота? Жодною мiрою не вдержиш їх, як зачують запорожцiв. Бiда нам iз
сими iскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - половина
бурси i вродиться да Порогами.
Тим часом музики, галас i тупотня пiдходили все ближче. Люде один
одного пхає та бiжать дивитись на сiчових гуляк. Тiльки й чути:
"Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!"
Що ж то було за прощапнє з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво
всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до великої старостi, що
воювати бiльш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою
приятелiв душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати.
Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму
соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани iз дорогої саєти,
горiлка, меди, пива так за їми в куфах i їздять,- хто стрiнеться, усякого
частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi
викрутаси. Отеє одкуплять було бочки з дьогтем да й розiллють по базару;
одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають па череп'є;
одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту:
"їжте, люде добрiї!"
А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Київ, iдуть було вже з
музиками до Межигорського Спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцює до
самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує,
попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками i всякi
ласощi. Пий i їж до своєї слюбостi, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
- Хто такий?
- Запорожець!
- Чесо ради?
- Спасатися!
Одчиняться ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся суєта
мирськая, з музиками, i скоками, i солодкими медами, останеться за
ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i оддає на церкву,
жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку да й почав спасатись.
Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв.
От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як iз
рукава, танцюючи. Чуприн-дирi такi, що любо глянути. Iдучи мимо церкви,
покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через
голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на них да
й плачуть.
- Не плачте, дурнi! - кажуть їм запорожцi.- Днiпро тече просто до
Сiчi...
Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дiрявих
кожухах-кажанках, а тут повбирались у такi жупани, що хоть би й
гетьмановi,- i все, щоб тiлько показати перед миром, що запорожцю тiї
сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на
дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас дьогтю зуздрить, так
i вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!
Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь
на них. Добрiї молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкраїнi, да,
мимо того,
50
якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати,
як iнший дiд, споминаючи їх пакостi, зачне було їх коренити, а далi як
заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає,
чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як
про своїх родичiв. Чим же то, чим тiї запорожцi так припадали до душi
всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на
божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi суєта одна. Не
треба було їм нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим,
що Запорожжє iспоконвiку було серцем українським, що на Запорожжi воля
нiколи не вмирала, давнi звичаї нiколи не забувались, козацькi предковiчнi
пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожжє, як у горнi iскра:
який хоч, такий i розiдми з неї вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне
помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!
Черевань, дивлячись на тiї скоки й викрутаси, аж ногою притупував,
узявшись у боки.
- От, бгате,- каже Шрамовi,-де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був
не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!
- Не знать, що ти провадиш, свате! - дав йому одвiт Шрам.- Тепер
чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже
кат знає на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди
втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожжє? Або
гольтяпака, або злодюга, що боїться шибеницi, або дармоїд, що не звик
заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннi в Сiчi да тiлько
п'янствують, а очортiє горiлку пити, так i їде в городи да тут i
величається, як порося на орчику. Цур їм iз їх скоками! Поїдьмо боржiй у
Печорський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось iз-за плечей:
- Овва!
Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть
i смiється.
- Овва,- каже,- i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.
- Iроде! - не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн,
зараз i перемiг себе,- Цур тобi,- каже,- опрiч божого дому!
Да скорiй до коня, да й поїхав. Черевань iз Петром за ним.
Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий
братчик, i хоть нiчого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як
вовки на ягницю.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на
сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору,
спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на
жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густiї брови аж геть пiднялись
над тими очима, i - враг його знає - глянеш раз: здається, супиться;
глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх.
А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно,
що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту:
прийде турок - i турка приймають; прийде нiмець - i нiмець буде
запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вiрую во Христа Iсуса; рад
воювати за вiру християнську".
Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої
напастi. От i поїхали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською
стежкою через Євсiйкову долину, на Печорську гору. А по Печорськiй горi
росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то
крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатiї
кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послi тих
чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi
прочанки тiлько з Василем Невольником.
Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiллє пiд
копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини, їх наздогнали
запорожцi,-тих двоє, що одрiзнились коло Братства од прощальникiв.
Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультяї iдуть
не по людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю;
тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду
не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть,
як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та
дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручi
кинеться в проваллє, i не видно її стане, тiлько глухо тупотить i хропе у
байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив їздця
пiд собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє
на сонцi кармазинами.
Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi
перекликались через дорогу, як хижiї орли, i повели таку розмову, що в
наших прочанок i душi не стало.
- От, брате, дiвка! - гукне один.- Нехай я буду шмат грязi, а не лицар,
коли я думав, що є на свiтi таке диво!
- Еге, є сало, та не для кота! - озветься другий через дорогу.
- Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую!
- А як поцiлують коло стовпа киями?
- Що менi киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь на неї; аж тут па дорозi
байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тiї демони.
- Василю! - каже тодi Череваниха.- Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами
буде?
- Не бiйся, панi,- каже, всмiхнувшись, Василь Невольник.- Добрi молодцi
тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають.
А Череванисi щось дуже сумно. Звелiла їхати швидше, щоб наздогнати
своїх. Як ось запорожцi знов по боках дороги. Жупани позабризкували в
грязь у байрацi, да їм про те байдуже.
- Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший.- Знаєш, що я
тобi скажу?
- I вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
- От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!
- Ого!
- I не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, да
для такої дiвчини можна покинути i батька, й матiр.
- Чи вже б то?
- А то що хiба?
- Куди ж тодi?
- Овва!
Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх i
справдi щось недобре на думцi;
а Василь Невольник похитав головою да й каже:
53
-_ Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком,
поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як
божевiльний, по степах за кабардою; вигадував i я усякi вигадки; знали й
мене у городах_ i на степах,_ знали мене шинкарi й музики, знали пани й
мужики, знало лицарство й хлiбороби!
- Ще я не таке скажу тобi! - гукнув, як iз бочки, запорожець.
- Було б з тебе й сього,- одвiтовав другий,- якби почув батько Пугач:
одбив би вiн у тебе хутко до баб охоту!
- Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi
брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи знаєш
що?
- А що?
- Подивитися б, що там у вас за гори!
- Отакої!
- Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати
турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку,_ та й гайда в Чорну Гору!..
- I ти оце по правдi говориш?
- Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою
за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.
Отак тiї каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто
не розiбрав би, що справдi в їх на думцi. Шалений був народ! Усе йому
дурниця: чи жити, чи вмерти - йому байдуже; що людям плач, те йому
iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на
яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожцi бачать тодi, що ба!
Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жахається, мучиться, коли ж
гляне - аж i нема нiчого.

VI

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi,
змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був iзроду в Києвi, так
щоб i той, читаючи, мов бачив на свої очi тiї мурованi огради, ту
височенну дзвiницю, ти церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно
так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурою, щоб
розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки
батиiвськс лихолiття. Велика церква,_ що прописана в лiтописях "небесi
подобною", зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон
пiдняв її знов iз руїн, тiлько далеко їй було до стародавньої лiпоти. Не
було нi срiбла, нi золота, що_ тепер сiяє по Лаврi всюди; усе було тодi
убогенько.
Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi,
гетьмани, воєводи благочестивiї, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер
би дорого дали ми, щоб їх уздрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були
надгробки тих великих людей, того лицарства православного. I того нiчого
вже немає!..
Вистоявши службу, Шрам ходив iз своїми од одного надгробка до другого.
Тут читав, що отакий-то "Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив
по многих славних подвигах". А там - буцiм озивавсь до його з того свiту
пишний князь золотими словами:
"Многою сiяв я,- каже,- знатностiю, властiю i доб-лестiю, а як умер,
так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi свої лани сiм стуїiнiв землi
взяв. Не дивуйся,каже,- тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на
свiт народжаємось, а рiвними вмираємо!" А там iще який-небудь пан просить,
хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово:
"Боже! Милостив буди душi раба твоєго". Хто б i неписьменний був, так,
дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди,
перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорiзьбою
з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i
неписьменний, так i той би догадавсь, против чого то воно так
викомпоновано: усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; i
шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз
мертвими кiстками.
Отже й Шрам, розглядуючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафiї, засмутився
душею да й каже:
- Колико-то гробiв, а всi ж то тiї люде жили на свiтi, i всi пiшли на
суд перед бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.
Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив
колись на вiйнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в
богоматерi.
Iз великої церкви повернули нашi прочане до печер;
коли ж дивляться - iде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах,
високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi
золотом; зверху кирея пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за
ним купа людей чимала, все в карма зинах да в саєтах. Ченцi їх проводжали.
Шрам аж затремтiв, як глянув:
- Боже мiй! - каже.- Да се ж Сомко!
А той собi зрадiв, побачивши Шрама.
Обнялись, поцiловались i довгенько держали один
одного, обнявшись.
Далi привiтавсь гетьман i з Череванем. Черевань так зрадiв, що нiчого й
не змiг сказати на гетьманське привiтаннє, да вже обнявшись, промоиив
тiлько:
- А, бгатику мiй любезний!
Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала
i вже нащебетала йому всячини.
- А ось i моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Лесi. Вам, ясная
панно, чолом до самих нiжок!
I взяв її за руку i поцiлував, як дитину.
- Давно ми,- каже,- не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов
господь нас iзведе навiки докупи.
Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i
пригорнулась до матерi, обнявши її руку.
Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що_ за гетьман снився Череванисi. У
них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому,
що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась
i за себе, i за чоловiка.
Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний
козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не против
Сомка. "Сомко був воїн уроди, возраста i красоти зiло дивної" (пишуть у
лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в
кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступiть,
чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись
Петровi!
Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке
подвiр'є. А козацьке подвiр'є було не вкупi з монастирем; бо мирянам
здумається гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними
речами; так щоб не вводили братiї в iскушенiє, стояв на одшибi про такий
случай хуторець. Туди Сомко повiв своїх гостей.
Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.
Шрам iще раз обняв Сомка.
- Сокiл мiй,- каже,- ясний!
- Батьку мiй рiдний! - каже Сомко.- Я здавна привик звати тебе батьком!
Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.
Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам
був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого
кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю
поблагословив на погреб. А тепер ось iллється сльозами, мов на похоронах у
Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три
днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькi сльози.
- Батьку мiй! - каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за бiда тобi
склалась?
- Менi! - каже, пiднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли
б заплакав од свого лиха.
- Так чого ж, бога ради?
- А хiба ж нiчого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за
християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапається за булаву, а що
Вкраїна розiдрана надвоє, про те усiм байдуже!
- Десять ге'iьманiв, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я
держу в руках!
- А Iванець? А Васюта?
- Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки, а Iванець
гетьманує тiлько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тiлько
честь на собi кладу!
- Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманськiй зверхностi
розширятись по Вкраїнi!
- Хто тобi сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене
гетьманом, бо в Козельцi на радi всi полковники, єсаули, сотники, всi
значнi козаки присягли мене слухати.
- Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого
гетьманс'iва?
- Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що
покiйний iетьман iз Гладким.
- Ну, i тому правда, що Iванця в Сiчi огласили гетьманом?
- I тому правда; так що ж ? Хiба не знаєш юродства запорозького? У них
що ватажок, то й гетьман.
- Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не
заподiяли тобi якої пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкраїнi да
баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду?
- Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав
царськi бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат!
Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а
дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть!
Подумав Шрам да й каже:
- Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тiлько смущає
мене, що запорозькi гультаї баламутять не одно сiльське поспiльство,
бунтують вони й мiщан нротив козацтва. - Знаю й се,- каже Сомко,- i,
правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще й з
другою боку, щоб iзварилась каша. А то козаки дуже вже розопсiли: "Ось
ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспiльство, а наше козацьке
дiло - тiлько по шинках вiкна да пляшки бити". Потурай тiлько їм, то якраз
заведуть на Вкраїнi шляхетськiї звичаї i заколотять миром не згiрше. Уже
ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там
добра, де нема правди. Нi, нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i
посполитий, i козак стоїть за своь право; тодi буде на Вкраїнi i правда, i
сила.
Шрам за сi слова обняв i поцiлував гетьмана.
- Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго
чоловiка на Вкраїнi!
- I дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Днiпровiї
приклонились пiд одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти
на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхiв до самої
Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто
покуситься ступити на руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речi.
- Боже великий! Боже милосердний! - каже, простяглiй руки до образа.-
Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю
справу!
- Годi ж уже про великi дiла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не
добро бути чоловiку єдиному._ Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же
ознаймую перед усiма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панiєю
Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти,
панотче, i ти, панiматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батьковi i
матерi.
- Боже вас благослови, дiтки мої! - каже Череваниха.
А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько -
"бгатику!" да й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вiкна бiлий, як крейда.
Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб дав
кому догадатися.
- Що ж ти нас не благословляєш, панотче? - каже Сомко Череваневi.
- Бгатику,- каже Черевань,- велика менi честь оддать дочку за гетьмана,
тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.
- Як же се так сталось, панiматко? - обернувсь тодi Сомко до
Череванихи.
Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, i рече:
- Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого
Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченцi,
нiж би став тобi з їм на дорозi! Нехай благословить вас бог, а ми собi ще
найдем. Сього цвiту, кажуть, багато по всьому свiту.
- Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.
Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти їм уклонились до землi; вони їх
i благословили.
Як ось пiд вiкном хтось:
- Пугу пугу!_
_Сомко усмiхнувсь:
- Се,- каже,- нацi юродивий Кирило Тур. I звелiв одвiтовати
по-запорозькiї: "Козак з Лугу", _бо запорожцi здоровкались, мов хиже
птаство на степу.
- Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобi водиться з сими
пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись їх, як огню.
- Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовцi зледащiли пiсля
Хмельницького, а все-таки мiж ними єсть люде драгоцiннii. От хоч би й
отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн, i
душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю i характерника. Да вже без
юродства в їх не буває.
- Щоб їх лихий злизав iз їх юродством! - каже Шрам.- їм усе смiшки! Не
раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiркої.
- А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.
- Грiх менi се сказати! - одвiтує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком
козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз полiг би
головою. Обскочили меiїе кругом ляхи. Уже нас сталось тiлько четверо; уже
пiдо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти
мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком i iншими бiдолахами.
Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: "Пугу пугу!"_ Ляхи врозтiч! А
було їх iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.
- О, мiж ними єсть добрi лицарi! - каже Сомко.
- Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарi в Сiчi:
зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.
- Овва! - гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на
Шрама, покрививши губу.
Шрам так i загорiвсь.
- Що то за "овва"? - каже, пiдступивши до запорожця.
А той iзнов:
- Овва, панотче! - да й заложив за вухо лiвого уса (себто - знай, не
боюсь тебе).Перевелись? - каже.- Де тобi перевелись? Хiба ж дармо
спiвають: "Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря"? Як вода в Чорному
морi не переведеться, поки свiт сонця, так i в Сiчi до вiку вiчного не
переведуться лицарi. З усього свiту злiтаються вони туди, як орли на
недоступну скелю... От хоч би й мiй побратим... та не про його тепер рiч.
Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом вам, панове
громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до
табору, не маючи коня?
- Iроде! - сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлiї брови,- коли б
не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!
- Себто вийняв шаблюку та сказав: "Ану, Кирило, помiряємось, чия
довша?" Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс за таку честь! Та
сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до
матнi, а я не знiму руки на твої шрами i на твою рясу!
Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.
- Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?
- Нiчою бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.
- Пху! Сатано! - каже тодi Шрам, усмiхнувшись.- Розкажу, тiлько не
доводь мене до грiха. Ото й порозбiгались к нечистiй матерi ляхи, а
ватажко тодi: "Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо
йому коня!" - да й припустив за ляхами.
- Що ж, добули?
- Добули вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з
козаками. Як же й не здивоватись, що в самих конi потомленi, а жеребця
такого доскочили, що так i йграє на поводi?
- Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець i чортом
орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси i поглядаючи на всю компанiю,
а очi такi лукавi, що разом, здається, й щиро говорить, разом i морочить.
- Да i в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили
не обiйшлось. Питаю: "Як ви доскочили такого огира?" - "Нам теє знати,
батьку. Сiдай да їдь собi з богом: ляхи не за горою; часом жах у них
проходить швидше од похмiлля".
- Ага! У нас так! - каже Кирило Тур.- Нашi не кудкудахчуть, iзнiсши
яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи
огледiлись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до
мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив їх ротмiстровi якраз межи очi.
Ляхи тодi врозтiч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..
- Що за вража мати! - каже тодi Шрам, протираючи очi.- Да се ж ти,
бачу, сам i отаман! Запорожець тодi в регiт.
- Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давнiх приятелiв?
- Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи
менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
- А що ж отеє ми так заговорились? - озвавсь Сомко.- Давно пора по
чарцi да й за стiл.
- От, бгатцi, розумна рiч, так-так! - каже Черевань. - Я так отощав, не
ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.
Випив Кирило Тур горiлки да й каже:
- Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою i мого побратима.
- Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що вiн шаблею ворочає лучче, нiж
язиком.
- Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води набрав у рот:
вiн у мене з далекої землi, аж iз Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер
таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмiшив
братчикiв своєю мовою: усе тiлько "бре"_ та "море"! А_ добрий юнак, о,
добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю
так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стiл. Шрама й Череваня
посадив на покутi, сам сiв на хазяйському мiсцi, кiнець стола, а
Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець примостивсь на задньому
кiнцi стола iз своїм побратимом.
Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть вiн би тепер
рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той
запорожець, як там не потiшались гостi iз тих вигадок, вiн сидiв за
столом, наче в гаю.
- Ну, скажи ж менi, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким
вiтром занесло тебе в Київ?
- Самим святим, пане ясновельможний,- одвiтовав запорожець,- проводжаєм
прощальника до Межигорського Спаса.
- Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
- Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити
гортань. Тiлько в нас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд i налити.
Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш iншого мiзерною й
ляшка.
- Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що
тiльки в Сiчi i вмiюгь жити по-людськи. Iй-богу, бгате, коли б у мене не
жiнка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пiшов до вас на
Запорожжє!
- Гм! - каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких
потовпилось би в куренi!
Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi
пан.
- Я з душi люблю сього пройдисвiта,- каже гетьман Шрамовi стиха.- Часом
вiн закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро
засмiється, що нiзащо на його не розсердивсь би.
- Погано тiлько,- каже Шрам,- що сi братчики, смiючись, чоловiка
куплять, смiючись, i продадуть.
- Що правда, то правда, батьку.По їх сiчовому розуму, нiщо на свiтi не
стоїть нi радостi, нi печалi. Фiлозофи вражi дiти! Дивляться на божий мир
iз бочки, тiлько не з порожньої, як той Дiогенес, а по шию в горiлiй.
- Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? - каже Кирило
Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про
побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе
од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рiдною
брата, так шукає названого. От i побратаються да й живуть довiку вкупi, як
риба з водою. "Давай,кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось".
-"Давай". От i зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами
iз Апостола, що нас породило не тiло, а живе слово боже; i от уже ми тепер
рiднi брати, як той Хома з Єремою.
- Ну, а далi!
- А далi... Се вже так завсегда буває, що скоро чоловiк зробить добре
дiло, то сатана, не за хлiбом його згадуючи, i пiдсуне iскушенiє... Далi
дивлюсь, аж стоїть краля така, що тiлько гм! Та й i одi.
- О, невже таки жiночий рiд спокусив хоть раз запорожця?
- Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще_ як! I не диво-бо: Адам був чоловiк не
нашого брата, та й той спiткнувсь на Єву!
- Звiдки ж узялась та краля?
- Спитай її сам, звiдки! Я такої пишної панни не зумiю й зайняти.
I поглянув на Лесю.
- Тю тю, дурню! каже, засмiявшись, Сомко.- Се моя молода!
- Та менi не те горе, що вона твоя молода,- каже, здихнувши,
запорожець,- а те, що зовсiм мене причарувала.
Усi зареготали, почувши таке диво.
- Браво,- каже Сомко,- ведмiдь попавсь у тексти! Що ж тепер буде?
- А iцо ж? Ведмiдь пiде до своєго берлога i тенети за собою потягне.
- Як! Отсе у Сiч би то?
- Чого ж у Сiч? Хiба тiлько й свiту,що в вiкнi?
- I отеє такий жвавий кочарлюга, да ще й отаман, ради жiнки покине
товариство?
-А чом же? Та для такої кралi можна покинути й усе на свiтi, не то що
товариство.
- Ну, куди ж би ти потяг свої тенети? Кирило Тур засмiявсь.
- Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не
хочеться тобi й признаватись, не хочеться й брехати.
- Бо ше, кажеш, iзроду не брехав? - додав, шуткуючи, Сомко.
- Не збрешу й тепер,- каже Кирило Тур.- Дайте тiлько гортань промочити.
Да й кашлянув, винивши кубок, i поглянув по всiх гостях, розгладжуючи
вуси.
-Треба,каже, вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж свяге, що й наша
Сiч, тiлько що там не цураються бабського роду. А то i подiлена так, як у
нас: у нас куренi, а в їх братства,_ i над усяким братством обирають
отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють,
коли б тiлько ви знали! Як зачне розказувати мiй побро,_ то аж душа вгору
росте. Побро мiй, знаєте, забрiвши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної
Гори i вже давно зазива мене в гостi. I то сказати: чом не погуляти
козаковi по свiту? Чом не подивитись, як живуть iншi язики?
Всi слухають, до чого вiн доведе свою рiч. Очаровав усiх запорожець.
- "Добре,- кажу,- поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство;
нехай i нас там знають!" Отож i побратавсь я з ним у Братствi, так уже,
щоб у нас не було се моє, а се твоє,_ а все укупi: щоб помагать один
одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а старший
меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я отсю кралю, так
душа й дала сторчака. "Як хочеш,- кажу,- побро, а я без сеї дiвойки_ не
поїду з України!" Не бабак же й мiй побратим. "Море! - каже.- У нас як
кому припаде до душi руса коса,_ то вхопить, як сокiл чайку, та й до
попа".
- Се вже по-римськи! - каже, смiючись, Сомко.- А як же в тої чайки єсть
брати-орли або родичi-соколи?
- Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько натякни,
то самi визвуться! "Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!"_ Себто по-нашому:
"Гайда, однiмем тобi дiвчину!" От i збереться чоловiк десять тих
отмичарiв:_ спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у свої лапи русу
косу,_ то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матерi!
Такий звичай по смаку менi! I вже хiба не я буду, що я не доказав такого ж
отмичарства. Вони беруть однiєю хистю, а в нашого брата про запас i
характерство єсть!
- Що за баляндрасник отсей придиус! - каже, смiючись, Сомко.- Мабуть, у
вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.
- Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в бога день, виробляють такiї
чудасiї, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що пани-молодцi не почують
луччої, як я сьогоднi викину. Ще такої чудасiї зроду нiхто не чував. \
- Що ж то буде за чудасiя?
- Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло отєю кралю, та й шукай вiтра в
полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, да дiвчина ж
гарна! - додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нiкого так не
боялась, як сього запорожця. Крiпилась однак же, сердешна, сидючи за
столом. Як же поглянув вiн отак на неї, то наче аж до серця досяг їй
очима. Злякалась голубонька, як дитина, i заплакала з ляку. Затулила
руками очi, а сльози мiж пучки так i капотять. Мати собi стривожилась,
устала з-за стола i одвела її в кiмнату.
А козакам i байдуже, тiлько смiялись.
- О, вражий ти комишнику,- каже Шрам,- бач до чого добалакавсь! Iзлякав
справдi бiдну дитину.
Череваниха вже не вернулась до столу; однак нiхто пiсля обiд не
догадавсь довiдатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тодi ще козак
мало зважав на жiноче серце. Жiночi сльози й печаль не скоро проймали йому
душу.
Уставши з-за стола, Кирило Тур подякував за хлiб, за сiль по-своєму:
- Спасибi богу та менi, а господарю нi: вiн не нагодує, то другий
нагодує, а з голоду не вмру, - да й потяг iз подвiр'я з побратимом, не
сказавши нiкому й "прощайте", наче з свого куреня. Тiлько чутно було, як
виспiвував за ворiтьми:
Журба мене сушить, журба мене в'ялить,
Журба мене, моя мати, скоро з нiг iзвалить.
- Чи чуєш? - каже тодi Шрамовi гетьман. - Нiхто не розбере, чим душе
низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього Кирила Тура
щось на душi важке лежить. Удає вiн iз себе паливоду, а постерiгав i не
раз я, куди прямує сей юрода. Дивно во очiю,_ а так воно єсть, що вiн
тiлько й живе душi спасенiєм.
- Ледачу ж вибрав вiн дорогу - каже Шрам.
- На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм i безумним
для бога. От воно що! Господь його знає, куди вiн зайде; а бачив я раз, як
Кирило Тур, молячись серед ночi богу, обливавсь гарячими сльозами, i нехай
би пустинник знiс таку молитву до бога, як сей гульвiса! Прислухавшись, я
сам... Да що про те розказовати? То дiла божi. Одкрию тобi, панотче, чого
отеє я в Києвi. Не сватаннє в мене на думцi. Повiнчаєш ти мене, одiгнавши
ляхiв до Случi, щоб моя жiнка була гетьманша на всю губу. А тепер перед
вiйною треба нам поставити у Києвi твердо ногу, понасипати горлахи пашнею,
припасти доволi пороху i вiйськової зброї да ще спорядити одно дiло. Ось
ходiмо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гiзель, батьку, тепер у
нас такий головатий чоловiк, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про
що _з Гадяцьких пунктiв._ Не дурень був Виговський, що написав їх, тiлько
дурень, що з'якшавсь iз ляхами. З ляхами в козакiв вовiки вiчнi ладу не
буде. Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупi жити. Се вже
так, батьку!
- Ой, синку! - каже Шрам.- Рознюхали ми тепер добре бояр да воєвод
московських!
- Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд
нам од його одриватись.
- Бог його знає! - каже здихнувши Шрам.- Може, воно так буде й лучче.
- Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що
пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
- Не дiждуть вони сього, невiрнiї душi! - каже Шрам, ухопившись за уса.
- От же щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки
держатись. Се ж усе одна Русь, боже мiй милий! Коли в нас заведеться
добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити
докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнiї суди,
школи, академiї, друкарнi, пiднiмемо Вкраїну вгору i возвеселим душi тих
великих київських Ярославiв i Мономахiв.
Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Iнокентiя удвох чи втрьох, а
деякi розiйшлись по монастиревi.
Що ж дiялось iз Лесею? Вона, голубонька, справдi рознемоглась. Не
жартами здавались їй химернi речi запорожця: вона боялась, щоб не вхопив
вiн її, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi. Чого вже не
робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима
страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату, пробував її
уговорювати, щоб не лякалась не знать чого; разiв зо два назвав,
забувшись, аж "бгатиком"; далi бачить, що нiчого з нею не врадить, махнув
рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.
Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр'є. Гетьман i Шрам
вернулись iще веселiшi, пили за здоров'є великої, одностайної України,
пили й за царя православного i праведного, которий нi для кого в свiтi
душею не покривить, не так як той король, що оддав козакiв магнатам на
поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань тобi був рад, що_ Шрам
повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком.
- Щоб нашим ворогам було тяжко!
I весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi. Лежала вона зовсiм
мов недужа, а про неї нiхто й не спогадав. Сказано - козаки: байдуже їм
про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво
вже i знали i корились своїй долi, да защемiло серденько в моєї Лесi од
того занедбання;
жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Лицар
над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i
думки, що про гетьманськi порядки. А дiвочому серцю що i молодецька краса,
що i козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
Леся полюбила Сомка iще тодi, як вiн було носить її на руках i дарує їй
то золотi сережки, то добре намисто. Iще тодi звав вiн її своєю судженою i
зложив з Череванихою руки. Череваневi здавалось жартами таке залицяннє, а
вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове вiн її своєю
ненею, з щирого серця зове вона його своїм зя
Соседние файлы в папке Пантелеймон Куліш