Рівень № 1.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», загальним положенням про право, що застосовується до права власності та інших речових прав, є

1. право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються міжнародними договорами України;

2. право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом;

3. право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності;

4. право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу набувальної давності;

5. право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються:

1. правом держави, у якій це майно зареєстровано,

2. правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу набувальної давності;

3. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності;

4. правом держави, у якій це майно знаходиться;

5. міжнародними договорами України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», виникнення права власності та інших речових прав визначається:

1. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України;

2. правом держави, у якій це майно знаходиться;

3. міжнародними договорами України;

4. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для припинення права власності, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України;

5. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», припинення права власності та інших речових прав визначається:

1. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України;

2. правом держави, у якій це майно знаходиться;

3. міжнародними договорами України;

4. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для припинення права власності,

5. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для припинення права власності, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається:

1. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України;

2. правом держави, у якій це майно знаходиться;

3. правом держави, у якій майно знаходилося на момент початку спливу набувальної давності;

4. міжнародними договорами України;

5. правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу набувальної давності

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються:

1. міжнародними договорами України;

2. правом держави, у якій це майно знаходиться;

3. правом держави, у якій це майно зареєстровано;

4. правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення права власності,

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначається:

1. правом держави, з якої е майно відправлене;

2. правом держави, у якій це майно знаходиться;

3. правом держави, в яку це майно відправляється;

4. правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін;

5. правом держави, в яку це майно відправляється, якщо інше не встановлено за згодою сторін.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», захист права власності та інших речових прав здійснюється:

1. на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду;

2. відповідно до права держави, у якій майно знаходиться;

3. відповідно до особистого закону власника;

4. відповідно до права держави суду;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», іноземні інвестиції – це:

1. цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту;

2. цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до іноземного законодавства з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту;

3. цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до іноземного законодавства з метою отримання прибутку;

4. цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до іноземного законодавства з метою досягнення соціального ефекту;

5. іноземна валюта, що вкладається іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», підприємство з іноземними інвестиціями – це:

1. підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України;

2. підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 50 відсотків;

3. підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до іноземного законодавства, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків;

4. підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 20 відсотків;

5. підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями:

1. з моменту створення згідно законодавства України;

2. з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс;

3. з моменту створення згідно іноземного законодавства;

4. з дня зарахування підприємства з іноземними інвестиціями;;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», для іноземних інвесторів на території України встановлюється:

1. режим найбільшого сприяння інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України;

2. національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України;

3. спеціальний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України;

4. національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності у випадках, передбачених законодавством України та міжнародними договорами України;

5. пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності може встановлюватися для:

1. юридичних осіб, створених відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;

2. фізичних осіб – іноземців, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

3. іноземних держав;

4. окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до особистих програм;

5. окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки, можуть визначатися:

1. законами України;

2. законами іноземної держави;

3. міжнародними договорами;

4. звичаями ділового обороту;

5. відсутня правильна відповідь.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюються:

1. протягом трьох днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Верховною Радою України;

2. протягом десяти днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України;

3. протягом трьох днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України;

4. протягом трьох місяців після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про режим іноземного інвестування», спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в:

1. третейських судах, у тому числі за кордоном;

2. судах України або за домовленістю сторін – у третейських судах, у тому числі за кордоном;

3. судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України;

4. відсутня правильна відповідь;

5. Міжнародному комерційному арбітражі.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється у порядку, що визначається:

1. Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України;

2. ЗУ «Про режим іноземного інвестування»;

3. ЗУ «Про інвестиційну діяльність»

4. ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»;

5. ЗУ «Про міжнародне приватне право».

Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах установлюється:

1. ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»;

2. ЗУ «Про інвестиційну діяльність»;

3. ЗУ «Про режим іноземного інвестування»;

4. ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

5. ЗУ «Про спеціальні (вільні) економічні зони в Україні.

Відповідно до ЗУ «Про залізничний транспорт»міжнародне залізничне сполучення – це

1. перевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між Україною та іноземними державами;

2. перевезення між Україною та іноземними державами з переоформленням транспортного документа в процесі транспортування;

3. перевезення між Україною та іноземними державами без переоформленням транспортного документа в процесі транспортування;

4. перевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між іноземними державами;

5. перевезення вантажів і пасажирів у межах двох і більше залізниць України.

На конференції з перегляду Бернської конвенції про залізничні перевезення вантажів 1890 р. та Бернської конвенції про залізничні перевезення пасажирів і багажу 1923 р. було прийнято:

1. Конвенцію про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р.;

2. Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення;

3. Додаткову угоду стосовно меж відповідальності залізниць за спричинення шкоди життю чи здоров’ю пасажирів 1980 р.;

4. Конвенцію про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1966 р.;

5. Європейську Угоду про міжнародні залізничні лінії 1985 р.

Сторони, що приєдналися до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р. як держави-члени, утворюють:

1. Комісію технічних експертів;

2. Генеральну асамблею з міжнародних залізничних перевезень;

3. Комісію із залізничного сприяння;

4. Комісію експертів з перевезення небезпечних вантажів (Комісія експертів РІД);

5. Міжурядову організацію з міжнародних залізничних перевезень (ОТІФ).

Відповідно до Єдиних правил до договору про міжнародне залізничне перевезення пасажирів, за договором перевезення:

1. перевізник зобов’язаний перевозити пасажира та вантаж за плату до місця призначення;

2. перевізник зобов’язується перевозити пасажира, а також за потреби багаж і транспортні засоби до місця призначення та видати багаж і транспортні засоби у місці призначенні;

3. перевізник зобов’язується перевести вантаж за плату до місця призначення і видати його одержувачу;

4. перевізник зобов’язаний перевозити пасажира та багаж за плату до місця призначення;

5. перевізник зобов’язаний перевозити транспортні засоби до місця призначення та видати їх у місці призначенні.

Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р. містить:

1. лише матеріально-правові норми;

2. лише колізійні норми;

3. переважно матеріально-правові норми;

4. переважно колізійні норми;

5. в однаковій мірі матеріально-правові та колізійні норми.

Термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється Женевська конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів 1956 р., встановлюється :

1. один місяць;

2. три роки;

3. один рік;

4. шість місяців;

5. п’ять років.

Правила перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом у міжнародному сполученні держав-учасниць Співдружності Незалежних держав є Додатком до:

1. Конвенції про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу 1997 року;

2. Женевської конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів 1956 р.;

3. Конвенції про міжнародні перевезення (КОТІФ) 1980 р.

4. Конвенції ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів 1980 року;

5. Конвенції про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу 1980 року.

Відповідно до Конвенції ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів 1980 року міжнародне змішане перевезення – це:

1. перевезення вантажів одним видом транспорту на підставі договору змішаного перевезення з однієї країни, де вантаж поступає до оператора змішаного перевезення, до обумовленого місця доставки в другій країні;

2. перевезення вантажів двома різними видами транспорту на підставі договору змішаного перевезення з однієї країни, де вантаж поступає до оператора змішаного перевезення, до обумовленого місця доставки в другій країні;

3. перевезення вантажів двома різними видами транспорту на підставі договору змішаного перевезення в межах однієї країни;

4. перевезення вантажу, яке здійснюється кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом;

5. перевезення вантажу, яке здійснюється кількома видами транспорту за двома різними транспортними документами.

Договір змішаного перевезення вантажів врегульований:

1. Бернською конвенцією про міжнародні змішані перевезення вантажів 1980 року;

2. Конвенцією ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів 1980 року;

3. Женевською конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів 1956 року;

4. Женевською конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів 1980 року;

5. Конвенцією ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів 2000 року;

Відповідно до Єдиних правил до договору про міжнародне залізничне перевезення пасажирів (додаток А до Конвенції про міжнародні залізничні перевезення 1980 року), договірні зобов’язання з перевезення транспортних засобів повинні бути вказані в:

1. багажній квитанції;

2. транспортній накладній, яка видається пасажирові;

3. проїзному документі;

4. транспортній накладній, яка видається перевізнику;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», до трудових відносин застосовується:

1. закон держави, з якої відряджено працівника;

2. право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України;

3. закон основного місця бізнесу підприємця;

4. право держави роботодавця;

5. право держави, у якій виконується робота.

Процедуру видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства визначає:

1. Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих мігрантів та членів їх сімей 1990 р;

2. ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

3. Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою КМ України від 01.11.1999 р.;

4. Порядок видачі, продовження строку дії на анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, затверджений постановою КМ України від 08.04.2009 р.;

5. ЗУ «Про зайнятість населення».

Відповідно до Порядку видачі, продовження строку дії на анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, затверджений постановою КМ України від 08.04.2009 р., у разі використання роботодавцем праці іноземців без дозволу на використання праці іноземця державна служба зайнятості:

1. відмовляє у видачі дозволу на використання праці іноземця;

2. відмовляє у видачі дозволу на використання праці іноземця;

3. анулює дозвіл на використання праці іноземця;

4. стягує з роботодавця штраф за кожну таку особу у двадцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом;

5. стягує з роботодавця штраф за кожну таку особу у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом.

4. Відповідно до ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства:

1. мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України;

2. мають переваги щодо прав та обов’язків в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України;

3. мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо це передбачено міжнародними договорами України;

4. мають обмежені права порівняно з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода - це:

1. угода сторін про передачу всіх спорів, які можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, які мають договірний характер;

2. угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні;

3. угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, які мають недоговірний характер;

4. угода сторін про передачу лише певних спорів, які виникли між ними в зв’язку з конкретними правовідносинами;

5. угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, які мають договірний характер.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» при арбітражному розгляді колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення третейського суду повинно бути:

1. винесено більшістю арбітрів;

2. винесено всіма членами третейського суду;

3. винесено головою третейського суду;

4. винесено більшістю арбітрів, якщо сторони не домовилися про інше;

5. винесено третиною арбітрів, якщо сторони не домовилися про інше;

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражне рішення може бути скасоване:

1. районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами за місцезнаходженням арбітражу;

2. районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами за місцезнаходженням позивача;

3. районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами за місцезнаходженням відповідача;

4. Президентом Торгово-промислової палати України;

5. Верховним судом України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» клопотання про скасування арбітражного рішення не може бути заявлено:

1. після закінчення шістьох місяців, рахуючи з дня винесення третейським судом рішення з цього питання;

2. після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення;

3. після закінчення місяця, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення;

4. після закінчення шістьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення;

5. після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня винесення третейським судом рішення з цього питання.

Відповідно до Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, Міжнародний комерційний арбітражний суд є

1. самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж;

2. самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

3. самостійною тимчасово створеною арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж;

4. дорадчим органом при Торгово-промисловій палаті України;

5. самостійним організаційним підрозділом Торгово-промислової палати України.

Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України є:

1. Додатками до ЗУ «Про міжнародні договори»;

2. Додатками до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж»;

3. Додатками до ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

4. Додатками до ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

5. Додатками до Кодексу торговельного мореплавства.

Відповідно до Положення про Морську арбітражну комісію при Торговельно-промисловій палаті України, морська арбітражна комісія є:

1. самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж;

2. самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

3. самостійною тимчасово створеною арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж;

4. дорадчим органом при Торгово-промисловій палаті України;

5. самостійним організаційним підрозділом Торгово-промислової палати України.

Відповідно до Положення про Морську арбітражну комісію при Торговельно-промисловій палаті України, морська арбітражна комісія:

1. вирішує спори, які випливають з договірних та інших цільно-правових відносин, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права;

2. вирішує спори, які випливають лише з договірних та інших цільно-правових відносин, що виникають з торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права;

3. вирішує спори, які випливають лише з договірних та інших цільно-правових відносин, що виникають з торгового мореплавства, якщо сторонами таких відносин є суб’єкти українського та іноземного права;

4. вирішує спори, які випливають з договірних та інших цільно-правових відносин, що виникають з торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права;

5. вирішує спори, які випливають з договірних та інших цільно-правових відносин, що виникають з торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб’єкти українського та іноземного або лише українського чи тільки іноземного права.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», термін «комерційний» тлумачиться:

1. охоплює питання, що випливають з усіх договірних відносин торгового обороту;

2. охоплює питання, що випливають з усіх недоговірних відносин торгового обороту;

3. широко і охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового обороту, - як договірних, так і недоговірних;

4. охоплює відносини торгового характеру, крім відносин інвестування;

5. охоплює відносини торгового характеру, крім відносин лізингу.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», третейський суд – це:

1. колегія арбітрів;

2. одноособовий арбітр;

3. палата арбітрів;

4. одноособовий арбітр або колегія арбітрів;

5. рада арбітрів.

ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» враховує положення про такий арбітраж, які є в:

1. Типовому законі ЮНСИТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж 1985 року;

2. Конвенції про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1968 року;

3. ЗУ «Про міжнародне приватне право»;

4. Арбітражному регламенті Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ);

5. Типовому законі ЮНСИТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж 1968 року.

Недержавним органом, який вирішує спори, що виникають між суб’єктами МПрП у сфері міжнародного комерційного обороту, є:

1. Верховний суд України;

2. міжнародний комерційний арбітраж;

3. міжнародний арбітраж;

4. спеціалізований суд, що створюється державами для розгляду господарських спорів;

5. міжнародний комерційний суд.

Системи екзекватури та сумарного розгляду справи є:

1. системами визнання і виконання іноземних судових рішень

2. системами визначення особистого закону юридичної особи;

3. системами оскарження іноземних судових рішень;

4. системами тлумачення іноземних судових рішень;

5. системами визнання рішень Міжнародного комерційного арбітражу.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує наступне рішення, винесене на території інших Договірних Сторін:

1. рішення установ юстиції по цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди по таких справах і нотаріальні акти у відношенні грошових зобов’язань;

2. рішення установ юстиції по цивільних і сімейних справах, за винятком затверджених судом мирових угод по таких справах;

3. рішення установ юстиції по цивільних і сімейних справах, за винятком нотаріальних актів у відношенні грошових зобов’язань;

4. лише рішення судів по цивільних і сімейних справах;

5. рішення установ юстиції по цивільних і сімейних справах, за винятком затверджених судом мирових угод по таких справах і нотаріальних актів у відношенні грошових зобов’язань.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), суд, що розглядає клопотання про визнання і дозвіл примусового виконання рішення,:

1. обмежується встановленням того, що умови, передбачені цією Конвенцією, дотримані;

2. не обмежується встановленням того, що умови, передбачені цією Конвенцією, дотримані;

3. визначає його відповідність законам держави, де буде виконуватися рішення;

4. визначає його відповідність законам держави, де прийняте рішення;

5. визначає його відповідність законам держави, де буде виконуватися рішення. Та держави, де прийняте рішення.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), порядок примусового виконання рішення визначається:

1. за угодою Договірних сторін;

2. за законодавством Договірної сторони, на території якої повинне бути здійснене примусове виконання;

3. за законодавством Договірної сторони, на території якої винесене відповідне рішення;

4. за законодавством Договірних сторін;

5. рішенням іноземного суду.

Конвенція ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року застосовується до відносин:

1. визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави, де здійснюється визнання і виконання таких рішень, по спорах, сторонами яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;

2. визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де здійснюється визнання і виконання таких рішень, по спорах, сторонами яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;

3. арбітражних рішень, які є внутрішніми рішеннями в державі, де здійснюється їх визнання і виконання;

4. визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де здійснюється визнання і виконання таких рішень, по спорах, сторонами яких можуть бути лише юридичні особи;

5. визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де здійснюється визнання і виконання таких рішень, по спорах, сторонами яких можуть бути лише фізичні особи;

Відповідно до ЗУ “Про міжнародне приватне право», визнання рішення іноземного суду – це:

1. поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому арбітражною угодою;

2. поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом;

3. прийняття рішення в державі виконання про поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом;

4. поширення законної сили рішення іноземного суду на територію іноземної держави в порядку, встановленому законом;

5. прийняття рішення в державі виконання про визнання рішення іноземного суду на території України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається:

1. на момент відкриття провадження у справі;

2. на момент розгляду справи в суді;

3. на вибір сторін;

4. на момент звернення до суду;

5. на момент визнання рішення іноземного суду.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1. неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;

2. позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

3. справа не підсудна цьому суду;

4. заяву подано недієздатною особою;

5. у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тим самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), за загальним правилом позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються:

1. незалежно від їх громадянства в суди цієї Договірної Сторони;

2. в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія;

3. в суди держави, громадянином якої є одна з сторін;

4. в суди держави, громадянами якої є сторони спору;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), за загальним правилом позови до юридичних осіб подаються:

1. в суд держави, громадянином якої є позивач;

2. в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія;

3. незалежно від їх громадянства в суди цієї Договірної Сторони;

4. в суди Договірної Сторони, на території якої дана юридична особа зареєстрована;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р., у цивільних або комерційних справах судовий орган Договірної Держави може відповідно до положень законодавства цієї Держави шляхом надіслання судового доручення звернутися до:

1. компетентного органу другої Договірної Держави з проханням отримати докази або провести інші процесуальні дії;

2. компетентного органу другої Договірної Держави з проханням про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних справах;

3. другої Договірної Держави з проханням про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних справах;

4. Міжнародного комерційного арбітражу;

5. компетентного органу другої Договірної Держави з проханням про полегшення доступу до правосуддя за кордоном.

Відповідно до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р., судовий орган, який виконує судове доручення, застосовує способи і процедури відповідно до:

1. законодавства держави запитуючого органу;

2. законодавства своєї держави;

3. законодавства держави запитуючого органу та держави виконання судового доручення;

4. міжнародного договору;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р., при виконанні судового доручення запитуваний орган вдається до належних заходів примусу в тому разі і в тій мірі:

1. як це передбачено законодавством запитуючого органу;

2. як це передбачено внутрішнім законодавством його держави для виконання рішень, винесених органами його держави, або клопотань сторін процесу;

3. як це передбачено законодавством держави запитуючого органу та держави виконання судового доручення;

4. відсутня правильна відповідь.

5. як це передбачено міжнародним договором.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», до зобов’язань, що виникають з дії однієї сторони, крім випадків, передбачених даним Законом, застосовується:

1. право держави, у якій мала місце така подія;

2. право держави, громадянином якої є потерпілий;

3. право держави, громадянином якої є заподіювач шкоди;

4. право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого;

5. міжнародним договором України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», права та обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються:

1. право держави, громадянином якої є потерпілий;

2. право держави, громадянином якої є заподіювач шкоди;

3. правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що сала підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

4. правом держави суду;

5. право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», права а обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються:

1. право держави, громадянином якої є заподіювач шкоди;

2. право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого;

3. правом цієї держави;

4. правом держави суду;

5. міжнародним договором України.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо:

1. дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України є протиправною;

2. дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством іноземної держави є протиправною;

3. це передбачено міжнародними договорами України;

4. дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством іноземної держави не є протиправною;

5. дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

Відповідно до ЗУ «Про міжнародне приватне право», до зобов’язань, що виникли внаслідок набуття, збереження майна без достатніх правових підстав, застосовується:

1. право держави, громадянином якої є заподіювач шкоди;

2. право держави, у якій знаходиться місце проживання або основне місце діяльності потерпілого;

3. право держави, у якій такі дії мали місце;

4. правом держави суду;

5. міжнародним договором України.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), зобов’язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів і інших правомірних дій, визначаються:

1. за законодавством Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

2. за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є потерпілий;

3. за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка заподіяла шкоду;

4. міжнародними договорами України;

5. за законодавством Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.

Відповідно до Положення Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами, 1972 року, претензію щодо компенсації за шкоду може бути подано запускаючій державі:

1. не пізніше, ніж через три роки з дати заподіяння шкоди або встановлення запускаючої держави, що несе відповідальність за запуск;

2. не пізніше, ніж через три роки з дати заподіяння шкоди;

3. не пізніше, ніж через два роки з дати заподіяння шкоди;

4. не пізніше, ніж через два роки з дати заподіяння шкоди або встановлення запускаючої держави, що несе відповідальність за запуск;

5. не пізніше, ніж через один рік з дати заподіяння шкоди або встановлення запускаючої держави, що несе відповідальність за запуск.

Відповідно до Положення Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами, 1972 року, для подання запускаючій державі претензії щодо компенсації за шкоду на основі цієї конвенції:

1. не вимагається, щоб держава-позивач або фізичні або юридичні особи, яких вона представляє, попередньо не використовували місцеві засоби задоволення претензії, які можу бути в їх розпорядженні;

2. вимагається, щоб фізичні або юридичні особи попередньо вичерпали місцеві засоби задоволення претензії, які можу бути в їх розпорядженні;

3. вимагається, щоб держава-позивач попередньо вичерпали місцеві засоби задоволення претензії, які можу бути в їх розпорядженні;

4. не вимагається, щоб держава-позивач або фізичні або юридичні особи, яких вона представляє, попередньо вичерпали місцеві засоби задоволення претензії, які можу бути в їх розпорядженні;

5. відсутня правильна відповідь.

Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, 1963 р. застосовується до:

1. ядерної шкоди на території держави, яка не є Договірною державою;

2. ядерної шкоди в будь-яких морських зонах, встановлених державою, яка не є Договірною державою, відповідно до міжнародного морського пава;

3. ядерної шкоди незалежно від того, де вона спричинена;

4. ядерних установок, які використовуються в мирних цілях;

5. відсутня правильна відповідь.

Відповідно до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, 1963 р., відповідальність оператора за ядерну шкоду є:

1. абсолютною;

2. відносною;

3. солідарною;

4. субсидіарною;

5. відсутня правильна відповідь.

В якому році була прийнята Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу

1. 1978 р.

2. 1977 р.

3. 1974 Р.

4. 1972 р.

5. 1970 р.

Дата набрання чинності для України Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р.

1. 14 липня 1998 р.

2. 18 серпня 1997 р.

3. 09 Лютого 1995 року

4. 16 червня 1992 р.

5. 11 липня 1990 р.

Згідно з Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. особа, якою або від імені якої укладено договір перевезення, незалежно від того, чи здійснюється фактично перевезення ним самим чи замінюючим перевізником – це

1. власник багажу

2. замінюючий перевізник

3. перевізник

4. пасажир

5. власник судна

Згідно з Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. особа, іншу ніж перевізник, яка, будучи власником, фрахтувальником чи оператором судна, фактично здійснює все перевезення чи його частину – це

1. власник багажу

2. перевізник

3. замінюючий перевізник

4. пасажир

5. власник судна

Згідно з Афінською конвенцією про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. укладений перевізником або від його імені договір про перевезення пасажира або, у відповідному випадку, пасажира та його багажу – це

1. договір найму

2. договір фрахту

3. договір перевезення

4. договір перевезення пасажирів

5. договір перевезення багажу

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй щодо морського перевезення вантажів 1978 року поняття «вантаж» включає

1. тільки великих ссавців

2. тільки свійських тварин

3. живих тварин

4. тільки диких тварин

5. тільки домашніх тварин

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй щодо морського перевезення вантажів 1978 перевізник має право перевозити вантаж на палубі тільки в тому випадку, якщо

1. цього вимагають пасажири судна

2. цього вимагає екіпаж судна

3. таке перевезення відповідає угоді з вантажовідправником

4. таке перевезення є безпечним

5. таке перевезення є економічно вигідним

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй щодо морського перевезення вантажів 1978 перевізник має право перевозити вантаж на палубі тільки в тому випадку, якщо

1. цього вимагають пасажири судна

2. цього вимагає екіпаж судна

3. таке перевезення відповідає звичаям цієї галузі торгівлі

4. таке перевезення є безпечним

5. таке перевезення є економічно вигідним

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй щодо морського перевезення вантажів 1978 перевізник має право перевозити вантаж на палубі тільки в тому випадку, якщо

1. цього вимагають пасажири судна

2. цього вимагає екіпаж судна

3. таке перевезення вимагається за законодавчими нормами або правилами

4. таке перевезення є безпечним

5. таке перевезення є економічно вигідним

Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент була прийнята

1. 3 грудня 1927 року

2. 6 січня 1925 року

3. 25 Серпня 1924 року

4. 2 лютого 1922 року

5. 9 лютого 1923 року

Згідно з Кодексом торговельного мореплавства України доказом укладення договору морського перевезення пасажира і сплати вартості проїзду є виданий перевізником

1. коносамент

2. накладна

3. квиток

4. квитанція

5. багажна квитанція

Згідно з Кодексом торговельного мореплавства України здача перевізнику багажу засвідчується

1. коносаментом

2. накладною

3. багажною квитанцією

4. квитанція

5. квитком

Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень була прийнята