Процюк с.14-24

Єдиного, загальноприйнятого в науці визначення «глобалі

зації» не існує. У розробці цієї проблеми слід відзначити особли

во роль теоретиків Римського клубу А. Печчеї, Д. Х. Медуза,

Д. Л. Медоуза, Е. Ласло та М. Месаровича — авторів загальновідо мих доповідей із глобальних проблем людства і засновників кон

цепції глобалістики, яка сьогодні перетворилась на міждис

циплінарну метатеорію1. «Політологічний енциклопедичний слов

ник» (К.: Генеза, 1997) пропонує цілком прийнятне трактування, де глобалізацію визначено як «загальноцивілізаційний процес,

який справляє величезний вплив на політичну та інші сфери людського буття»; тут наведені основні форми глобалізації —

фінансово економічна, політична, етнополітична, культурна, іде

ологічна та ін., надається їх стисла характеристика. Крім того,

принципово важливо розрізняти поняття «глобалізації» та «інтер націоналізації», остання, як відомо, є початковим періодом зу

стрічного, інтеграційного руху людей та ідей, капіталів і товарів, коли закладаються основи цілісності світового простору. Власне ж

у контексті глобалістики, можливо, глобалізацію слід тлумачити

як комплексне геоекономічне, геополітичне і геогуманітарне яви

ще, що справляє могутній демонстраційний ефект на усі сторони життєдіяльності країн, втягнутих у цей процес.

Якщо не тлумачити сутність глобалізації багатосторонньо (про це — далі), то слід визнати, що на планеті йде глобальна

трансформація макросоціуму. Природа такої трансформації ге

терогенна, тому вектори її спрямування та домінанти неможли

во визначити однозначно. Отже, безумовно, глобалізація є вик ликом сучасності. Викликом відносно усіх без винятку держав і націй, економік і політик, культур і традицій; викликом, на який мусить відповісти світове учене співтовариство.

Між тим доцільно розібратися у змісті, природі та особли

востях глобалізаційних процесів з точки зору різних наукових

інтерпретацій.

1. Глобалізація, перш за все, — це процес набуття певними тенденціями, феноменами і процесами планетарного (глобаль

1 Див.: Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рэндэрс И., Беренс В. Пределы роста. – М., 1991; Римский клуб: История создания, избранные до клады и выступления, официальные материалы / Под ред. М. Д. Гви шиани. – М., 1997.

38

ного) поширення. Прикладом цього може слугувати глобалі

зація капіталізму, тобто перетворення товарної економіки на

капіталістичну «світ економіку» (за І. Воллерстайном)1. Діяльність

транснаціональних корпорацій (ТНК) сьогодні є найбільш ха рактерним проявом глобалізації у сфері ринку, ресурсів, техно

логії комунікацій, екології. Проте, за висловом американського

дослідника Т. Фрідмена, глобалізація — це «неприборкана інте

грація ринків, націй держав і технологій, яка дозволяє інди відам, корпораціям і націям державам досягати будь якої точ

ки світу швидше, далі, глибше й дешевше, ніж будь коли раніше...

Глобалізація означає розповсюдження капіталізму, вільного

ринку практично на всі країни світу»2. Вона має свій власний

набір економічних правил, що базуються на відкритті, дерегу

ляції й «приватизації» національних економік з метою підви щення їх конкурентоспроможності та збільшення привабли

вості для іноземного капіталу.

2. Глобалізацією можна вважати набуття людством рис певної

однорідності як у наслідок дії чинників конвергенції, так і через

глобальну експансію найбільш розвинених країн — «цивілі

заційних лідерів». Саме у цьому контексті глобалізацію нерідко порівнюють з «вестернізацію» світу, маючи на увазі вплив

західного світу на решту людства. В той же час ті народи, що прагнули сліпо копіювати універсальні «технократичні тексти»

західної цивілізації, поповнили, за висловом А. Тойнбі, лави

«всесвітнього пролетаріату». І навпаки, там, де модернізація

проходила на ґрунті національної культури із запозиченням адаптованого досвіду інших цивілізацій, виникли, наприклад, феномени «тихоокеанського прориву» Японії, Південної Кореї, Китаю, Гонконгу, Сінгапура і Тайваню.

Здається, що глобалізація відбиває сутність більш широ

ких подій взаємопроникнення, взаємоопліднення, гетероген

них, гетеротемпоральних культурних світів і традицій. І хоча С. Хантінгтон визначив цей процес як «зіткнення цивілізацій», надаючи йому вирішального значення у характеристиці світо

1Див.: Бобков Ф. Д. и др. Современный глобальный капитализм.

–М., 2003.

2 Fridman Th. Understanding Globalization. The Lexus and the Olive Three. – N.Y., 2000. – P. 9.

39

порядку (світобезладу), що поступово вимальовується на наших

очах, а Л. Гумильов називав «химерою» співіснування двох або

більше чужинних етносів в одній екологічній ніші, проте, сьо годні таке співіснування вже слід сприймати як природне й

цілком нормальне. «Чужинність» народів, етносів і країн є кате горією відносною, здебільше наслідком політичних інспірацій та геополітичних зазіхань проімперські налаштованих режимів. Як

здається, зовнішня дисгармонія різноманітного, мультикуль турного, багатоконфесійного і багатомовного світу все ж при

ховує в своїй глибині плідну креативность, перспективи і життєву силу.

3.Глобалізація становить собою процес зростаючої ціліс

ності людства, його взаємозалежності й взаємозв’язку. З одно го боку, це зростання цілісності суто комунікативної природи —

такого погляду дотримуються Е. Гідденс і Д. Гелд. З іншого — людство все тісніше «зціплюється» спільною долею, спільними глобальними проблемами і небезпеками. Таке розуміння бачить

під глобалізацією «перетворення світового простору на єдину зону, де без перешкод переміщуються капітали, товари, послу

ги, де вільно поширюються ідеї та пересуваються їхні носії, які

стимулюють розвиток сучасних інституцій і шліфують ме ханізми їхньої взаємодії»1. Глобалізація, таким чином, передба

чає утворення міжнародного політико правового і культурно інформаційного поля, своєрідної інфраструктури міжрегіональ них (у тому числі інформаційних) обмінів.

4.Одним із тлумачень глобалізації, слабо розробленим у на

уковій літературі, є інтерпретація та застосування її як ідеоло геми — певної концепції та стратегії дій, які постають ефектив ним засобом здійснення на міжнародній арені реальної гло балістської політики великими світовими державами. Водночас,

якщо конкретні суспільства і держави будують вектори націо

нального розвитку, то їм сьогодні необхідно визначити свою «глобальну ідентичність». Це, зокрема, вимагає від країни сфор мувати і поширювати у світовому інформаційному просторі свій відповідний імідж: історичний шлях, образ її народу, національ

ної спадщини, «життєвий проект» держави як уособлення до

1 Володин А. Г., Широков Г. К. Глобализация: истоки, тенденции, перспективы // Полис. – 1999. – № 5. – С. 84.

40

корінних прагнень громадян («національна мрія») та інше.

Саме поняття «глобалізації» тут перетворюється на потужний

інструмент переконання, риторичний засіб політики, відносно якого (на відміну від внутрішніх перетворень) практично не

існує протидії.

5.Глобалізація — це, безперечно експансія, своєрідне подо лання кордонів між культурами, народами і державами, яке між

тим нерідко відбувається примусово, без урахування вірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують».

Агенти глобалізації (ТНК, «великі» світові держави лідери) ви ходять з аксіоматичної впевненості в тому, що втягування націй

ікраїн у глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього рин

ку — це безперечне благо і прогрес, а чинення опору цьому — є регресом, реакцією чи злочином. Отже, у політико культурно

му розумінні глобалізація репрезентує процес владного (інко ли руйнівно примусового) втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційного загалу, вона втілює в дію зо

бов’язання і норми, що передбачають підпорядкування їм су веренних держав. Так, у міру глобалізації ринків і політики не

оліберальна теорія прогнозує «зів’янення» суверенності окре мих країн і формування нових «громадян світу», чия лояльність вже буде віддана не окремим урядам, а позадержавним струк

турам і утворенням — це вже свідчить про фатальні правові наслідки глобалізації.

6.Глобалізацію можна уявити як певну парадигму соціаль

ного аналізу, коли йдеться про глобальний масштаб бачення

проблем, найбільш універсальний засіб інтерпретації соціаль ної дійсності1. Якщо раніше такий спосіб мислення вважався метафористикою чи абстрагуванням, то сьогодні глобальне

1 Див. напр.: Азроянц Э. А. Глобализация: катастрофа или путь к раз витию? Современные тенденции мирового развития и политические амбиции. – М., 2002; Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство /Пер. с англ. – М., 2004; Мартин Г.;П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию / Пер. с нем. – М., 2001; Сорос Дж. Открытое общество. Реформируя глобаль ный капитализм / Пер. с англ. – М., 2001; Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции / Пер. с англ. – М., 2003; Многоликая глоба лизация / Под ред. П. Бергера и С. Хантингтона / Пер. с англ. – М., 2004; та ін.

41

Фахівці, що досліджують процеси глобалізації, постійно

вказують на її асиметричний характер: вона відбувається з

різною швидкістю й глибиною в різних регіонах і країнах світу,

має суперечливі цивілізаційні виявлення і може призводити до непередбачуваних, а часом і до діаметрально протилежних

очікуваним наслідків1. Зазначається, що сучасні цивілізації —

це асиметричні, гетерогенні, побудовані на нерівності суспільства;

їх культури мозаїчні, а тексти внутрішньо суперечливі. З цієї точ ки зору стає зрозумілим, що різні світи, народи (чи цивілізації)

можуть легко вступати у глобальний конфлікт навіть за відсут ності конкретних провокаційних чинників: просто через те, що

вони різні. Цей феномен досліджували в своїх працях А. Тойнбі,

Е. Тоффлер, Д. Белл, Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон та інші відомі

теоретики глобалістики2. Така асиметричність суспільної дифе ренціації передбачає множину позицій: центра і периферії,

політичної еліти і маргіналів, правих і лівих та, як наслідок — конфліктність. Отже, безумовно справедливо зазначає теоретик

глобалізму О. Надлер (Коста Ріка), що «будь який світ, відмін

ний від нашого, може бути сприйнятий як світ, що ставить під

сумнів наш власний шлях задоволення потреби у значущості, відповідно, й нашу ідентичність»3.

На нашу думку, слід виходити з того, що глобальний конф лікт цивілізацій полягає в природі їх відмінностей, це — кон

фронтація цінностей або зіткнення альтернативних способів

реалізації головних людських потреб. Дійсно, такий конфлікт,

як правило, виявляється на ґрунті доволі реалістичних актуаль них чинників: це боротьба за вплив чи території, за культурно

1 Див.: Полищук М. Л. В преддверии натиска «третьей волны»: Контуры планетарной цивилизации в общественно политической мысли Запада. – М.: Наука, 1989; Панарин А. С. Россия в циклах ми ровой истории. – М.: Изд во МГУ, 1999; Він же. Искушение глобализ мом. – М.: ЭКСМО ПРЕСС, 2002; Яковец Ю. В. Глобализация и вза имодействие цивилизаций. – М., 2003.

2 Див.: Bell D. The Coming of Postindustrial Society: a venture in social forecasting; Fukuyama F. The End of History and the Last Man; Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. – М.: Прогресс, 1996; Тоффлер Э. Третья волна. – М.: АСТ, 1999.

3 Nudler O. On Conflicts and Metaphors: Towards an Extended Ratio nality // Conflict. L.: Macmillian, 1990. – Vol. 2. – Р. 197.

44

мовні права, дефіцит ресурсів, конкуренція систем права, за

хист духовних святинь чи релігійних «тотемів» тощо. Тому

доцільно, мабуть, переглянути усталену парадигму конфлікту і

довести: модель протиборства інтересів ефективно працює лише в межах однієї цивілізації (тобто однієї «картини світу»),

адже співставити та улагодити суперечливі інтереси можливо

лише в одній системі цінностей. Але при зіткненні цивілізацій

необхідна інша парадигма конфлікту — модель несумісності й протистояння цінностей.

Геополітики сьогодні вказують на різкі розбіжності між цінностями не лише окремих країн, але й цілих цивілізацій, це

виявляється в різних суперечливих тенденціях. Перш за все,

слід підкреслити, що саме цінності складають змістовну сторо

ну картини світу в кожній окремій цивілізації. Ціннісні уявлен ня належать до сфери Духу і моральної свідомості: це етичні

норми, принципи, ідеали, сутнісне розуміння добра і зла, жит тя і небуття, справедливості й щастя. Криза внутрішніх цінно

стей окремої цивілізації безпосередньо позначається на системі

її соціально політичних характеристик. Але цінності різних

культур непорівнянні й несумірні, відносно них неприпустимі жодні універсальні еталони, що задаються однією зі сторін,

інакше цивілізації (світи) стають нерівноправними у взаємодії, і втрачають свою автономію та ідентичність.

Згідно з ціннісною парадигмою конфлікту необхідно розви

вати мистецтво політичного діалогу та його правове упорядку

вання не просто як раціональну дію, а як гуманітарне завдання, що має на меті досягнення політико правового консенсусу між осередками різних цивілізацій. Консенсусний принцип у полі тичному діалозі культур пов’язаний з презумпцією довіри й по ваги до досвіду кожної цивілізації; нікому не дано заздалегідь пе

редбачити майбутню цінність чи пріоритетність окремої циві

лізації. Запас мінливості в світовій культурі є надзвичайно важливим, у цій багатоманітності міститься невичерпне джере ло життєвих сил людства.

Досягти політико правового консенсусу можливо лише че

рез гуманітарний діалог цивілізацій, який по суті своїй є взає

модією культур, що рефлектують і відштовхуються одна від

одної, але кожна цивілізація поступово усвідомлює необхідність

45

поставити під сумнів завершеність власного досвіду перед ли

цем іншого буття. Нещодавно європейці вважали інші циві

лізації варварськими, але сьогодні, перед загрозою глобальних

криз, народжених експансією західної культури, саме до досвіду неєвропейських цивілізацій звертаються у каятті західні інте

лектуали: так, Х. Гадамер пише, що найбільшою спокусою євро

пейського раціоналізму був пошук універсального закінченого

тексту, в якому б містився у знятому вигляді увесь досвід попе редньої світової історії1.

Гуманізація політичного діалогу починається з визнання су веренності волі партнера, який сприймається як рівноправний

суб’єкт; отже, діалоговий принцип послідовно реалізується

тільки через подолання соціокультурного егоцентризму кожної

зі сторін. Кожна цивілізація має реабілітувати досвід інших куль тур не лише як рівнозначний, але й як такий, що розширює го

ризонти її власного розвитку. В наш час «гуманізувати історію, — зазначає А. Панарін, — це значить реабілітувати принцип бага

томанітності суб’єктів історії на противагу монологу авангарду

(гегемону), що втілював своєю волею єдино вірний варіант її

розвитку»2.

Отже, політико;правовий консенсус у гуманітарному діалозі

цивілізацій народжується з діалогу логік, діалогу метафор (О. Надлер), діалогу розумів як інноваційна творча логіка

спілкування, що здатна генерувати спільні цінності. К. Ман

хейм невипадково зазначав, що можливе спільне «демократич

не планування в галузі оцінок», і покладав великі сподівання на комітети з примирення й третейські суди, які могли б стати цен трами з координації цінностей та вироблення колективної ула годженої політики.

На нашу думку, консенсуальна модель розв’язання конфлікту

цивілізацій може виглядати так:

взаємодія цивілізацій → спільне «поле» духовних про; блем →«сегменти» спільних цінностей →перебудова сис; теми оцінок у кожній цивілізації = ціннісний консенсус.

1 Див.: Гадамер Х. Г. Истина и метод. – М.: Наука, 1998. – С. 418.

2Панарин А. С. Введение в политологию. – М.: Новая школа, 1994.

–С. 41.

46

Фокусом формування архітектури нового глобального сві

тового порядку може й повинна лишатися Організація Об’єдна

них Націй — найбільш авторитетна і універсальна міжнародна

організація, що поєднує 190 держав членів. Під егідою ООН не лише проходять найважливіші міжнародні форуми з таких

світових проблем, як оточуюче середовище, екологія людини,

народонаселення, продовольча безпека, дотримання прав і сво

бод людини тощо. В межах Програми розвитку ООН був сфор мульований якісно новий підхід до аналізу й оцінки економіч

ного та соціального і політико правового розвитку окремих країн і світу за критеріями розвитку людського потенціалу; особ

ливо наголосила на важливості цих проблем «зустріч у верхах

тисячоліття» (вересень 2000 р.). ООН водночас є лідером низки

спеціалізованих міжнародних організацій, які охоплюють важ ливі сфери життєдіяльності людства: Всесвітня торгова ор

ганізація, Міжнародний валютний фонд, Всесвітня організація охорони здоров’я, Всесвітня організація праці, ЮНЕСКО.

Поряд із структурами ООН все більш значну політико право

ву роль в управлінні глобальними процесами відіграють нові

міжнародні інститути: «велика вісімка», керівні органи й інституції Євросоюзу, Азіатсько тихоокеанського економічного співро

бітництва та міжнародні громадські організації — «Грінпіс», Да воський економічний форум, «Міжнародна амністія», «Лікарі без

кордонів» і багато інших неурядових структур.

Нині в політичній науці склалося декілька концепцій з мож

ливої реорганізації глобального регулювання у консенсуальний спосіб; у них пропонується або створення нових інститутів, які б більше відповідали сучасним глобальним процесам, або трансформація функцій вже існуючих міжнародних органі зацій1. Найбільш цікаві з цих ідей такі:

1.Концепція «світового уряду» — найстаріша футурологічна

ідея (досліджена ще Кантом) — це збільшена модель національ ної держави, керівництво якої вирішує всі поточні питання вже не на національному, а на глобальному рівні.

2.Трансформація існуючої системи ООН. Здійснення цього

можливо двома шляхами: перший — поступове підвищення

1 Глобализация: человеческое измерение. – М.: МГИМО; Россий ская политическая энциклопедия, 2002. – С. 32 33, 44.

47

рівня легітимності Ради Безпеки ООН та рівня її ефективності

(цього прагне Генсек ООН Кофі Аннан); другий, більш ради

кальний, перетворення діючої Ради Безпеки ООН на своє

рідний квазі уряд, а ГА ООН — на квазі парламент.

3.Політичне управління глобальним розвитком: згідно з цією

концепцією провідні політичні актори` будуть «підштовхувати»

глобалізацію в необхідне річище, отже, вирішувати глобальні

проблеми вузьким колом «гравців» (супер держав, конгломерат великих держав, регіональні лідери).

4.Корпоративне глобальне управління: в такому форматі до колективних зусиль держав по вирішенню глобальних проблем

іплануванню глобального розвитку приєднаються також най

значніші приватні актори` — найкрупніші ТНК і міжнародні не

урядові організації.

5.Глобальна юстиція: ще одна форма глобального управ

ління, що здатна реалізуватися, поряд з глобальною бюро кратією, глобальною громадською думкою, глобальним фінан

совим менеджментом, міжнародним правом. Її функціями є —

наднаціональне судочинство і наднаціональні слідчі дії (це —

Міжнародний Суд з прав людини в Гаазі; Міжнародний кримі нальний суд, статут якого має набрати чинності). Передба

чається, що їх судді й прокурори мають бути якнайменше пов’язані зі своєю країною та діяти виключно від імені глобаль

ного судочинства.

Крім того, здається, що консенсуальне бачення нової «гло

бальної архітектури» світу, яка запобігала б наростанню циві лізаційних конфліктів, має враховувати не лише доктринальні розробки, але й передбачити необхідність утворення нових над національних (політичних, економічних, правових) інститутів з вирішення глобальних проблем людства: Ради економічної без; пеки — з метою діяльності в зв’язку з загрозами безпеці люди

ни; Всесвітній центральний банк — для забезпечення глобально го макроекономічного управління й контролю за діяльністю міжнародної банківської системи (з функціями останнього кре дитора в критичних ситуаціях); Міжнародний інвестиційний фонд — для передання коштів, які накопичуються в ході діяль

ності на міжнародному рівні, країнам, що розвиваються; Міжна;

родний кримінальний суд з більш широким мандатом у галузі прав

людини; Всесвітню екологічну установу; і зрештою, Двопалат; ну Генеральну Асамблею ООН, в якій би крім держав були пред

ставлені окремі інститути громадянського суспільства.

На нашу думку, вже сьогодні можливо окреслити коло універсальних загальнолюдських цивілізаційних цінностей, на

яких має ґрунтуватися політико правовий консенсус, щоб

суб’єкти всіх культур і держав могли мирно жити в єдиній

світовій цивілізованій спільноті. Це —

–вітальні цінності: право на життя і продовження роду, збе реження здоров’я, недоторканність особи;

–екологічні цінності: чистий ґрунт, вода, повітря, достат

ність життєво важливих ресурсів;

–первинні громадянські права: захист від неправового насил ля і примусу, свобода пересувань, недоторканність житла, сво

бода совісті, слова, зібрань, асоціацій;

–універсальні політико;правові цінності: незалежність суду,

недоторканність прав і свобод особистості, свобода і неза

лежність ЗМІ, різноманіття форм участі громадян у політично

му житті;

–універсальні соціально;економічні цінності: головним чи

ном — право кожного на самозабезпечення та свободу підпри ємництва тощо.

Таким чином, усі перелічені глобальні умови є основою для

реалізації власне цивілізаційних цінностей, які характеризують

специфіку способу життя і мислення (культурного «коду») кож ної окремої цивілізації. Визнання цих універсальних цінностей як провідних і визначальних вже сьогодні складає ту мінімаль ну платформу, що є необхідною для політико правового кон сенсусу в глобальному діалозі народів і держав.

Г. В. Чапала, кандидат юридичних наук, вчений секретар НДІ державного будів ництва та місцевого самоврядування АПрН України

Публічна влада у громадянському суспільстві: підхід до проблеми

Існування суспільства в цілому або окремих спільнот людей протягом тисячоліть забезпечувалось наявністю певних інтег ративних регулюючих механізмів у рамках цих соціальних сис

тем. Дані англо американської науки політичної антропології та європейської потестарно політичної етнографії (етнології) свідчать про існування механізмів соціального контролю у будь якому людському співтоваристві1. Навіть на початковій стадії ор ганізації суспільства — у первісному стаді існувала рівновага між частотою конфліктів та тиском суспільної дисципліни2. В устоя ному та сформованому суспільстві таким універсальним ме ханізмом регулювання є влада у різних формах її прояву.

Протягом усього розвитку суспільно політичної думки пи тання про владу становило особливий інтерес. Це природно, адже без аналізу відповідних форм організації влади складно

було зрозуміти устрій суспільства, класифікувати форми дер

1 Див.: Нагих С. И. Происхождение властных структур предгосу дарственного общества в свете исследований политической антропо логии //Вестн. Моск. ун та. Сер. 11. Право. – 1999. – №2. – С. 106.

2 Див.: Алексеев В. П. Историческая антропология. – М.: Высш. школа, 1979. – С. 134.

жавної влади, розкрити механізм взаємодії між людьми. Цією

проблемою у правознавстві займались М. М. Кейзеров, В. О. Те

ненбаум, Ф. М. Бурлацький, І. Ю. Фарбер, М. Й. Байтін, А. Г. Ті

ковенко, Ю. О. Тихомиров1. Різноманітність підходів до пробле матики публічної влади є характерною і для ряду сучасних ви

шукувань2. Водночас акценти більшості відповідних досліджень

зміщені у бік державної влади, про що йтиметься далі. Істотна диверсифікація суспільної сфери, переоцінка механізмів та меж

державного впливу, що відбуваються на тлі сучасних суспільно

політичних перетворень, вимагають нових підходів у визначенні природи та сутності феномена публічної влади. Метою даної

статті є з’ясування природи феномена публічної влади, його

ролі в сучасному суспільстві.

З функціональної точки зору, будучи базовою та найдав

нішою формою організації суспільства, одним з його найваж

ливіших, невід’ємних елементів, влада, як іманентна влас тивість будь якої суспільної організації, забезпечує в ній належ

ний порядок, відповідний консенсус, організацію внутрішніх

відносин, їх охорону від свавілля окремих осіб, вирішення

1 Див.: Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. – М.: Юрид. лит., 1973; Тененбаум В. О. Государство: система категорий. – Саратов: Изд во Саратовского ун та, 1971; Бурлацкий Ф. М. Ленин. Государство. По литика. – М.: Наука, 1970; Фарбер И. Е., Ржевский В. А. Вопросы тео рии советского конституционного права. Вып. первый. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 1967; Байтин М. И. Государст во и политическая власть. – Саратов: Изд во Саратовского ун та, 1972; Тиковенко А. Г. Теоретические проблемы авторитета государст венной власти: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Белорусс. гос. ун т. – Минск, 1993; Тихомиров Ю. А. Власть и управление в со циалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1968.

2 Див.: Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: пред посылки, особенности, структура. – М.: ООО «Издательство ЮКЭА», 2002; Меньшиков В. В. Власть и самоуправление. – Ростов на Дону: Изд во Ростовского ун та, 1991; Теория государства и права /Под ред. проф. В. М. Корельского и проф. В. Д. Перевалова. – 2 е изд., изм. и доп. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА . М), 2002. – С.29; Нерсесянц В. С. Общая теория права и го сударства. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА

– ИНФРА . М), 2001. – С.85; Общая теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – С. 38.

51

соціальних конфліктів. Цілий напрямок, відповідно до якого

влада є абсолютною цінністю, а прагнення до неї — основним

проявом людської натури, було закладено Ф. Ніцше1. Влада існує

і в додержавному суспільстві, як і в сім’ї, церкві, об’єднаннях гро мадян, а отже, є одним з центральних питань існування суспіль

ства, необхідним та конститутивним елементом оптимальної ор

ганізації життя людей, управління суспільними справами2.

При дослідженні влади в контексті юридичної проблемати ки нас цікавить влада як комплексне соціальне явище, незва

жаючи на те, що у багатьох науках цей термін використовують для відображення різноманітних явищ, що мають лише деякі з

властивих владі ознак: так, філософи ведуть мову про владу над

об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу

соціальну, політологи — про владу політичну, економісти — про владу у господарській сфері; або ж взагалі цей термін вжи

вається відносно явищ, які не є соціальними, — богослови го ворять про владу Бога, психологи — про владу людини над со

бою, а представники природних наук — про владу над приро

дою3. Поступальний аналіз складових цього явища дозволить

простежити саме соціальну обмеженість сфери функціонування влади як суто суспільного явища. Проте навряд чи потрібно вима

гати від представників інших (несоціальних) дисциплін урахуван ня цієї обставини, оскільки кожна з наук має свій предмет до

слідження та категоріальний апарат. Тимчасом представники

суспільних наук, зокрема юриспруденції, певною мірою змушені

миритися із занадто широким вживанням терміна «влада», виділя ючи поняття публічної, соціальної влади. Хоча по суті непублічної влади взагалі не існує, адже все інше є скоріше впливом.

Питання влади починають турбувати дослідників ще у давні часи. Класичний погляд на природу влади знаходимо ще в

Арістотеля, який зазначав, що володарювання та підпорядку

вання — речі не лише необхідні, але й корисні. І далі — вже без

1 Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА М,

1998. – С. 304.

2 Див.: Алексеев С. С. Философия права. – М.: Издательство НОР МА, 1999. – С. 67.

3 Див.: Краснов Б. И. Власть как явление общественной жизни // Социально политические науки. – 1991. – № 11. – С. 27.

52

посередньо з моменту самого народження деякі істоти відрізня

ються тим, що одні з них ніби призначені підпорядковуватися,

інші — владарювати. Арістотель вважав це загальним законом

природи, якому підпорядковані істоти живі1.

Сучасні дослідження влади, як і будь яких інших багатоас

пектних соціальних явищ, характеризуються різноманітними

підходами до її розуміння, виділенням багатьма з теоретиків як

сутності влади лише окремих сфер її прояву.

У радянській науковій думці проблеми влади активно дослід

жувалися з 60 х років. Владу вивчали в аспектах управління і соціалістичного самоуправління, співвідношення із державою,

демократії, тобто увагу було сконцентровано на державній

(політичній) владі, сферу ж буття взагалі публічної влади було

істотно обмежено історичними періодами до виникнення дер жави або після її «відмирання». Оскільки у державно організо

ваному суспільстві єдиною та всеохоплюючою формою публіч ної влади вважали саме державну або політичну владу, то саме

на них і було зосереджено увагу. Як справедливо зауважує

В. Є. Чиркін, більшість узагальнюючих понять, що стосуються

терміна «влада», і сьогодні мають у своїй основі вивчення політичної, державної влади2.

Однак навіть зосередження лише на одному з секторів фе номена публічної влади — владі державній не спричинило

уніфікації розуміння влади як такої. Деякі автори схильні роз

глядати владу як характеристику її носія, як здатність владарю

ючого суб’єкта спрямовувати, формувати та регулювати волю і поведінку підвладних3; інші — як відносини, що базуються на залежності однієї з сторін від владарюючої волі та мають своїм результатом вплив на волю підвладного внаслідок його підпо

1 Див.: Аристотель Политика. Афинская полития. – М.: Мысль,

1997. – С. 40 41.

2 Чиркин В. Е. Современное государство. – М.: Междунар. отно шения, 2001. – С. 109.

3 Див.: Современная западная социология: Словарь. – М.: Поли тиздат, 1990. – С.56; Тененбаум В. О. Государство: система категорий.

–С. 24; Бурлацкий Ф. М. Ленин. Государство. Политика. – С. 83; Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997.

–С. 5.

53

рядкованого, залежного асиметричного становища1; треті — як функцію колективу з інтеграції своїх членів задля налагоджен ня спільної діяльності2; четверті — як вид суспільної діяльності3.

Існує і безліч інших проявів влади. Це зокрема стосується пси

хологічної мотивації поведінки, перш за все підвладних, спрямо

ваності на досягнення спільної мети, прояву як форми соціаль ної комунікації моментів, пов’язаних із розподілом владних

повноважень між окремими суб’єктами, коли влада відіграє

роль певної субстанції.

Як нерідко зазначалось у літературі, усі ці підходи лише до

повнюють один одного. А отже, логічним є висновок про те, що спроби дати всеохоплююче визначення влади повинні поєдну

вати усі зазначені сторони влади як багатоаспектного суспільно

го явища. Дослідники, що обмежують розуміння влади лише

одним з її проявів, не лише припускаються логічної помилки —

сприйняття частини як ціле, але й ризикують назвати владою те, що нею насправді не є, адже кожна система утворює нову

якість, що не характерна для окремих її елементів. Зокрема,

досить поширений погляд на владу як на здатність суб’єкта

може призвести до висновку, ніби будь хто, здатний, напри

клад, чинити свавілля, власне вже і є носієм влади. Проте спе

цифіка юридичного підходу до розуміння цього феномена не дозволяє ставити в один термінологічний ряд такого роду яви ща, наприклад, із державною або іншими видами влади.

Отже, при формуванні суто юридичного поняття влади ви никає потреба обмежити її значення рядом ознак, перш за все такою, як легальність, не останнє значення має і легітимність

1Див.: Parsons T. Sociological theory and modern society. N.Y., 1967. P. 308; Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. – С.16; Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М. 1997. С. 44; Тиковенко А. Г. Теоретические проблемы авторитета государственной власти: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – С.24.

2 Див.: Фарбер И. Е., Ржевский В. А. Вопросы теории советского

конституционного права. Вып. первый. – С. 88 3 Див.: Пастухов В. Б. Политическая власть в социалистическом об

ществе: сущность и облик (гносеологический аспект исследования): Ав тореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 /Киевский гос. ун т им. Т. Г. Шев ченко. – К., 1989. – С. 17.

54

влади. Як зазначає Ж. Карбон’є, влада — це необхідний елемент

юридичного феномена1. І якщо для соціолога нелегітимна або

нелегальна влада мають повне право на існування поряд із

іншими її різновидами, то для юриспруденції відмінності між цими різновидами є незрівнянно більш важливими, аніж схо

жість, що має відбиття на термінологічному рівні. Інакше існує

небезпека того, що юриспруденція користуватиметься понят

тями в їх загальновживаному, побутовому значенні. Цікавою з огляду на це є пропозиція П. М. Любченка використовувати для

характеристики публічної влади такі її ознаки, як інституціо налізованість, зовнішня репрезентативність відносно усієї

соціально територіальної спільності, відкрите (публічне) й без

посереднє здійснення повноважень її суб’єктами (на відміну від

впливу, що здійснюється побічним шляхом) та наявність ре сурсів для реалізації владних повноважень2. На нашу думку,

виділення подібних ознак закладає певну основу для формуван ня суто юридичного поняття влади.

З’ясування сутності влади є неможливим без виявлення

внутрішніх елементів її структури. Свого часу широко відомою

і визнаною була точка зору С. Т. Цейтліна, який, аналізуючи поряд із багатьма іншими насамперед державну владу, основни

ми її елементами вважав волю та силу3. Певною мірою мо дифікований цей підхід має місце і в інших науковців, що

досліджували цю проблему як за радянських часів, так і зараз.

Так, І. Ю. Фарбер до елементів державної влади відносив дер

жавне керівництво, суверенітет, силу та монополію правотвор чості4. В. Є. Чиркін до елементів державної влади відносить волю, суверенітет та силу5. Серед українських правників з тим,

1 Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. – М.: Про гресс, 1986. – С. 36.

2 Див.: Любченко П. М. Підсистеми публічної влади: правове ре гулювання їх взаємодії // Проблеми законності. – Вип. 40. – С. 39.

3 Див.: Цейтлин С. Т. Об основных элементах государственной власти в СССР // Вест. Ленингр. ун та. – 1958. – № 5. Серия эконо мики, философии и права. – Вып. 1. – С. 87.

4 Див.: Фарбер И. Е., Ржевский В. А. Вопросы теории советского конституционного права. Вып. первый. – С. 91.

5 Див.: Чиркин В. Е. Государственная власть в развивающихся стра нах. – М.: Наука, 1990. – С.31

55