- •Кримінальне право України Лекції з курсу “Кримінальне право України”. Загальна частина.
- •§ 1. Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання.
- •§ 2. Система кримінального права України.
- •§ 3. Наука кримінального права, її зміст та завдання.
- •§ 4. Загальні та спеціальні принципи кримінального права.
- •§ 5. Поняття кримінального закону, його значення та основні риси.
- •§ 6. Джерела кримінального права України.
- •§ 7. Структура кримінального закону. Диспозиція і санкція та їх види.
- •§ 8. Тлумачення кримінально-правових норм та його види.
- •§ 8. Чинність кримінальних законів у просторі.
- •§ 9. Територіальний принцип чинності кримінального закону.
- •§ 10. Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону.
- •§ 11. Чинність кримінального закону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).
- •§ 12. Поняття злочину та його ознаки.
- •§ 13. Відмінність злочинів від інших правопорушень.
- •§ 14. Класифікація злочинів.
- •§ 15. Кримінальна відповідальність (поняття, момент виникнення та припинення, форми реалізації).
- •§ 16. Поняття складу злочину та його значення.
- •§ 17. Елементи та ознаки складу злочину.
- •§ 18. Види складів злочинів.
- •§ 19. Кваліфікація злочинів (поняття та значення).
- •§ 20. Поняття об‘єкта злочину та його структура.
- •§ 21. Класифікація об‘єктів злочинів.
- •§ 22. Родовий та видовий об‘єкти злочинів (поняття, значення).
- •§ 23. Безпосередній об‘єкт злочину (поняття, значення).
- •§ 24. Предмет злочину.
- •§ 25. Об‘єктивна сторона складу злочину (поняття, ознаки).
- •§ 26. Суспільно небезпечні наслідки та їх види.
- •§ 27. Матеріальні та формальні склади злочинів.
- •§ 28. Причинний зв‘язок та його кримінально-правове значення.
- •§ 29. Триваючі, продовжувані та складні (складені) злочини.
- •§ 30. Спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину.
- •§ 31. Місце, час, ситуація вчинення злочину.
- •§ 32. Суб‘єкт злочину (поняття, ознаки).
- •§ 33. Неосудність: поняття, критерії визначення. Проблема обмеженої складності в теорії кримінального права.
- •§ 34. Вік, по досягненні якого особа може нести кримінальну відповідальність.
- •§ 35. Спеціальний суб‘єкт та його види.
- •§ 36. Суб‘єктивна сторона складу злочину (поняття, ознаки).
- •§ 37. Поняття вини та її форми.
- •§ 38. Умисел та його види, зміст умислу.
- •§ 39. Необережність та її види.
- •§ 40. Складна вина.
- •§ 41. Випадок (казус) та його характеристика.
- •§ 42. Мотив злочину та його види.
- •§ 43. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.
- •§ 44. Юридична і фактична помилки та їх значення.
- •§ 45. Обставини, що виключають злочинність діяння (поняття, види).
- •§ 46. Необхідна оборона та умови її правомірності.
- •§ 47. Перевищення меж необхідної оборони.
- •§ 48. Крайня необхідність.
- •§ 49. Стадії вчинення умисного злочину (поняття, види).
- •§ 50. Закінчений злочин, момент закінчення окремих видів злочинів.
- •§ 51. Готування до злочину.
- •§ 52. Замах на злочин.
- •§ 53. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.
- •§ 54. Співучасть у злочину (поняття, об‘єктивні та суб‘єктивні ознаки).
- •§ 55. Форми співучасті.
- •§ 56. Види співучасників.
- •§ 57. Особливості кваліфікації дій співучасників та призначення їм покарання.
- •§ 58. Причетність до злочину та її форми.
- •§ 59. Множинність злочинів.
- •§ 60. Повторність злочинів та її різновиди.
- •§ 61. Реальна та ідеальна сукупність злочинів. Розмежування кваліфікації діяння за правилами сукупності та конкуренції норм.
- •§ 62. Суть і мета покарання.
- •§ 63. Перелік основних і додаткових покарань.
- •§ 64. Позбавлення волі (характеристика).
- •§ 65. Виправні роботи (характеристика, відповідальність за ухилення від відбування цього покарання).
- •§ 66. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).
- •§ 67. Штраф, як міра покарання (характеристика).
- •§ 68. Конфіскація майна (характеристика).
- •§ 69. Загальні начала призначення покарання.
- •§ 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів.
- •§ 71. Призначення покарання за кількома вироками.
- •§ 72. Умовне засудження (суть, підстави, та порядок застосування).
- •§ 73. Відстрочка виконання вироку (суть, підстави, та порядок застосування).
- •§ 74. Види звільнення від кримінальної відповідальності.
- •§ 75. Види звільнення від покарань.
- •§ 76. Звільнення з передачею особи на поруки трудовому колективу чи громадській організації.
- •§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).
- •§ 78. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.
- •§ 79. Примусові заходи медичного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).
- •§ 80. Примусові заходи виховного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).
§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).
Згідно з ч.2 ст.6 та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим законом усунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує її, має зворотну силу. Порядок такого звільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявою засудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моменту набуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважається такою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бути своєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинності новим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненій особі моральної і матеріальної шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий закон караність діяння не усуває, а лише пом‘якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 КК призначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначено покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК. Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новим законом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведення одного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покарання не може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону. Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністії або помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чи судове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, амністія не звільняє від обов‘язку відшкодування шкоди. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96). Помилування – це акт (указ) глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м‘яке покарання, або ж особу знімається судимість (Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затверджене Указом Президента від 31.12.91).
§ 78. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.
Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.