2. Нові стильові домінанти у поезії 70-80-х рр. (л. Талалай, в. Затуливітер, п. Мовчан)

Очевидно, в 70-роки в українській радянській поезії відбувається не тільки процес епізації. Точніше кажучи, в ній спостерігається органічне сполучення ліризму з епічністю, поєднання найпильнішої уваги до духовних начал у характері сучасника, до його внутрішнього світу, до його помислів і почуттів, до етичних проблем з прагненням показати людину в дії, в конкретному вчинку, в активному виявленні її духовності, в боротьбі за соціальний прогрес. Примітивною рисою літературного процесу 70-років є наростання ліричного начала у творчості поетів, схильних до епічної манери письма, епічного мислення, епічного погляду на світ та посилення епічності в творах тих авторів, що досі були більш прихильні до ліричного світосприймання.

Поезія 70-років взагалі позначена поглибленою увагою до проблем: людина як творець, її місце в житті, її взаємини зі світом; відповідальність поета-громадянина перед суспільством. Ці роки стали часом якісного зростання багатьох відомих уже майстрів, котрі продемонстрували в своїх нових творах «якість нову не тільки для них самих, а й для всієї нашої поезії».

Покоління сімдесятників П. Мовчан, В. Затуливітер, Л. Талалай та інших було значно «тихішим» – не трибунним. З одного боку, позначилися репресії, які породили дисидентську поезію, яку складають твори дуже високої проби, написані переважно у в’язницях, таборах. З другого боку, набирає сили започаткована ще наприкінці 60-х років традиція неголосного, нетрибунного слова, часом немовби герметично закритого, зрозумілого лише утаємниченим душам, бо воно вбирало глибинні голоси життя.

Однією з рис літературного процесу сімдесятників є глибоко-внутрішня сучасність поезії, неспокійної, тривожної, що живе турботами людини віку. Природа і сучасна доба, вічне і нове, пристрасність почуттів і суворий розум. Ось широкий комплекс складних і серйозних соціально-етичних проблем, що хвилюють кожного громадянина.

У поезії Л. Талалая синтезуються здобутки різних літературних шкіл, художні прийоми багатьох ліриків. Виявом цього є інтертекстуальність. Серед найчастіше уживаних інтеракцій – алюзії та ремінісценції, що служать першоелементом при творенні розгорнутого, багатошарового підтексту. Щоб створити новий ракурс бачення зображуваної події чи явища, Л. Талалай вдається до вивертання відомих мистецьких образів. Використовуються прийоми художньої переробки усталених словосполучень, цитація, фольклорна стилізайція, запозичення.

Серех найхарактерніших ознак поетичної системи Талалая – асоціативність. Рівень охоплення нею життєвих явищ від книжки до книжки зростав. Особливої глибини, масштабності, рис концептуальності вона набула у збірці «Потік живої води», ставши виявом найповнішого розвою поетового таланту сприймати світ цілісно. Його творам особливо властиві глибинні асоціації, продуковані на рівні інтуїції. Він часто будує вірш як низку образів-асоціацій, що природно витікають одна з одної («Все меншає і меншає тепла...», «Полин»). Крім односпрямованого асоціювання змісту компонентів у творах поета відбуваеться також перехресне асоціювання змісту окремих текстових складників.

Чимало віршів Талалая маєть дво- або багатошарову структуру, де репший план складають предмети, речі, конкретні явища, а на другому плані ховаються ідеї, які поступово виростають до рівня символів, що розкривають складність світу природи, духовного світу ліричного героя – романтика, інтелектуала, митця.

З неодномірністю поетичного образу Л. Талалая пов’язана притчевість його творів. Серед них – «Притча про каміння», «Сонце над водою», «Запилений знахар», «Відлига», «Саркастична балада про браму». Здебільшого вони розкривають морально-філософські або загальнофілософські роздуми автора. Нерідко Талалаєва притча є медитацією, зміст якої суперечить догматам офіційної ідеології ібо уявленням, що понують в суспільстві. Саме в такому ключі розкривається алегоричний план вірша «Коли порушена межа», вперше опублікованого 1989 року, де в образі комунального помешкання постає радянська імперія.

У ранніх творах Л. Талалая підсвідоме відбивається лише в узагальнених мікрообразах на рівні констатації факту існування потаємного внутрішнього світу. Згодом ліричний герой поета все частіше звертається до інтроспекції і все розлогіших помірковівань над загадками підсвідомого. Ще з 70-х років минулого століття Л. Талалай знайомий з ученням З. Фройда, естетикою А Бретона, творчістю сюрреалістів. Теоретичне розуміння психоаналітичних положень виявляються у нього в поєднанні з практикою взасного інтуїтивного досвіду:

І роздивляючись долину,

Піщаний берег і траву,

Я відчуваю, що хвилину

Оцю не раз переживу...

На початку 70-х років вектор філософських і поетичних зацікавлень приводять Л. Талалая до проблеми зв’язків часу, як форми існування світу, і пам’яті (свідомості і підсвідомості), як форми відображення цього існування. Протягом 70-80-х років ця проблема у сфері естетичних шукань поета стала домінуючою.

Володимир Затуливітер – з тих поетів, які, будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, усе ж воліють свій ліризм утілювати в ретельно відгранені форми. «Бджолиний хліб» – це книга секстин (усі вірші по 6 рядків).

Ось одна з поезій:

Материнська мова

Напитись дайте, мово материнська!

Словами вашими рядки цвітуть,

Колосся повниться, гудуть комбайни,

Сміються діти, долини гоготять.

Все до снаги вам, навіть непідсильне:

Якщо мовчу – на рідній мові я мовчу!

Він любить слово, любить міцно збитий вірш. Старанно й подовгу працює над образним задумом, над ліричним сюжетом і його реалізацією в художній строфі, рядку.

Багато віршів написав верлібром. Це унікальний спосіб висловлення думки, позначений внутрішнім ритмом, який вивільнює потенціали художнього слова. Особлива увага приділяється внутрішній формі слова. Поетичні твори у техніці верлібру – це філософсько-медитативна лірика.

Мова поезій Володимира Затуливітра – це окремий неповторний авторський словник: деталі, епітети – несподівані й точні, метафори – світової величі.

Наприклад:

Уособлення – неживі предмети наділяються властивостями живих істот.	Мовчала степова криниця; зайшла в гості; до мене річка здалеку прийшла; тини вибивали гопака на вулиці; дивилися в спину чорні вікна.
Метафоричні образи – це приховане порівняння.	Земля сильніше урану душу опромінить; душею підхопивши небокраї; завмерти цвітом; доспіло сонце в білопінних глеках; розкрилює вже Ворскла береги; трудящою селянкою вода живе у яблунях, зерні і стінах, і клопотом своїм Дніпро до дна.наповнює…
Порівняння – пояснення предмета або явища за допомогою іншого, чимось на нього подібного.	Долоні у діда – як зріз пня, у діда долоні – горбаті, як міни; наче пружина зімкнулися життєві стежки; плуги, як птаство з вирію, на лан вертають; затиснута у межі берегів, як плоть рослини, в межі стебел …
Епітети – художнє означення.	Важкий, мозольний шлях; провальний біль; медова глина; вогонь русявий; юні горна; сива кузня; ясний мед…
Повтори одних і тих же слів.	Ми чужим чужитися умієм,  як навчитися – чужим боліти?
Авторські неологізми – слова, які не увійшли у широкий вжиток.	Денніший день; дощ дощіший; травніший травень; ластів’їші ластівки.
Антитеза – протиставлення.	Усі любові – тихі й галасливі, приятельства фальшиві й чесні, мудрі і сліпі.

Отже, Володимир Затуливітер – творець талановитий, він бачив більше й глибше, ніж дано пересічній людині; ділився світосприйняттям, таким незвичайним, з нами, його читачами, через чистий аркуш паперу. Володимир, безперечно, один із найсамобутніших сучасних українських поетів. Він належить до художньої еліти нації!

У поезіях Володимира Затуливітра не діє хрестоматійне літературознавче твердження про неможливість ототожнення в поезії авторського «я» та ліричного героя. У В. Затуливітра ліричний герой – він сам, його думи, уболівання, переконання, духовні пошуки. У нього відсутні ненависть, пафос, обурення, безтурботний сміх. Ліричний герой убирає в себе життєвий досвід поета та його розуміння добра.

Наприклад:

Портрет

Стою вольним та кремезним, і стільки сили у руках, що й дід уже й дивує з мене…

…вселила мені у вушко серця сировий конопляний погляд, біллю вишила біль доброго світу… («У новорічнім околоті…»)

Настрій

Нам гарно так удвох із дідом. Та ще й таке веселе

діло варити кашу…

Долоню зведу – і легко, мов хмарку, ношу комбайн

від обрію до обрію, від зорі до зорі…

(«Зірчастим зором обелісків…»)

…на подвір’ї – як на душі: споришово, погожо, мирно…

(«Попеліє вечірній вишняк…»)

Я не смуткую, я тебе святкую німо,  радістю трави…

(«Я не смуткую…»)

Його твори особистісні. Поет прагне наблизити своїх читачів до вселюдських ідеалів: добра, справедливості, гуманізму, правди. Кожен поет проживає життя всіх тих людей, що живуть у його книжках, бо в кожну з них він переселяє свою душу. У Володимира Затуливітра вона трепетно й тривожно болить у тих людях, яких зобразив.

Павло Михайлович Мовчан – відомий політик та громадський діяч. Закінчив Літературний інститут ім. О. М. Горького, Вищі сценарно-режисерські курси в Москві. Перша збірка віршів «Нате!» вийшла 1963 р. Його поезія відзначається оригінальною ускладнено-асоціативною образністю, багатством мовних засобів. У віршах П. Мовчана тісно переплітаються реальність пережитого і напруженість ліричного відчуття. Вони мають багато колоритних мовних раритетів, кожен із яких уже сам по собі є поезією, повсюдно звучать і безпосередньо його оригінальні новотвори. Вони справді органічні, на них немає печаті силуваності. Ось деякі з них: «осмерклі листки», «звістовники дня», «гнізда круглатості», «чорної ночі навалля», «бриньлива струна», «корінь повзко славсь», «саморухливі хмари», «нурлива глибина», «цвьохкі, розхильчасті», «у смуть», «відлунки», «непороччя», «нетанність крижана», «пальцятко», «плодоноси», «висльозив».

Без такої словотворчості Мовчана в поезії просто не уявити. У цьому серед сучасників важко знайти для нього рівного конкурента, як і важко назвати поета такої самої розмаїтої лексичної партитури.

В’язкий, м’язистий рядок Мовчана, насичений некрикливими алітераціями, вигадливо оркестрований, одразу ж засвідчує в ньому поета дорогоцінного почуття міри (тоді такою популярною в поезії була всяка «піротехніка», по-снобістськи акцентована віршована техніка; часто вірш складався тільки з поетичної майстерності, за якою зяяла порожнеча); в його віршах, як це властиво в художньому міфі, воднораз живуть різні часи, що надає його поезії універсалізму й «космізму». Тільки цей «космізм», публіцистично задекларований в інших авторів, у Мовчана органічно присутній у всьому, чого торкається Мовчанове слово: в зелі, в камені, в глині, в стрісі рідної хати, в голосі птаха, в німуванні обрію, в гіркоті попелу, в битті людського серця, в диві людського голосу. З’являться книжки його есеїстики «Мова – явище космічне» й «Витоки», що стануть його своєрідними автокоментарями; навряд чи він покладав це собі за мету – там, де він закінчував як поет, він починав як есеїст і публіцист, підхоплюючи сам од себе ідею чи образний мотив; таке злиття в одне Мовчана-поета й Мовчана-есеїста – ще одне свідчення дивовижної цільності його творчої натури.

Сімдесятого року написано його вірш «З глини ліплені», який є по-своєму етапним у тодішній поезії Мовчана:

Ти маєш можливість ще й раною стать.

І діткнута плоть язиками багать

достойно знесе усі муки високі…

Та поки у камені іскри ще сплять,

хутчій витискай з нього соки,

і мури розкидай, і вежі зруйнуй,

і вилущи зрілу бруківку,

щоб час розступився ушир-глибину,

щоб легко було проростать, мов зерну,

ногами торкнувшись долівки.

Отже, глина і камінь – одні з наріжних образів у його поетичній світобудові, такі самі улюблені в Мовчана образи, як і пам’ять, голос, світло, тиша, дерево, зело, поріг, вікно. Він запитує: чому ж ми, що «з глини постали крізь сита густі ретельно просіяні тричі; чому ж ми камінням, немов в забутті, своє підпираєм величчя?»

І далі:

…Безмежність для зору, та й що межувать?

Трава то приб’є, то відхлине,

і в серці твоєму така неоглядь,

мов стала стоокою глина.

Наохляп душа схарапуджена мчить

на обрій, на обрій, на обрій…

Не кришиться глина на глиняну мить,

і глиняна плоть щонайвищої проби.

За перебігом цього дійства з такою послідовною акцентацією на його реальності – глибокий архетипний зміст, конденсація якого тут справді надзвичайно висока.

Людина і час, вічність, рутинність, яка падає на людське життя, перетворюючи все на прах, на безслідність, на ніщоту (один із часто вживаних у Мовчана його словотворів) – такі апокаліптичні видива спалахують у віршах Мовчана.

Звичайно ж, екзистенційний розпач Мовчана, його відчаї, тривоги були явно не в унісон «атакуючим ритмам» тодішньої поезії. А ще ж його демонстративне небажання змиритися з тодішньою ієрархією літературних чеснот; упродовж усіх тих років він не зрадив своєму нонконформізму. Не на одному пленумі, коли наставала черга після рецитування здобутків говорити про нездорові чи прикрі явища в українській радянській поезії, говорилося про Мовчанову затуманеність змісту, про дивний і надміру зархаїзований, як на глузд та смак цих експертів, Мовчанів словник і загалом про його якесь геть окреме прямування в літературі, в якому він зовсім ігнорує загальні тенденції та традиції.

У нього так багато віршів (чи не кожен другий-третій) із тих, які критики називають програмними. Тих, у яких автор, здається, висловив свій концептуально найважливіший мотив. Те, що ввібрало суть його етики й естетики. Очевидно, таке враження виникає з самого характеру універсальності його поезії.

Читаючи Мовчана, знову й знову бачиш, що він має справді суто своє, суто осібне місце в українській літературі. Він дуже подібний тільки до самого себе. Поет Мовчан співзвучний культурологові й публіцистові Мовчану.

І як не сказати при цій нагоді: слава Богу, що політика не «з’їла» поета Павла Мовчана. Це теж багато говорить про особливість йо-го таланту. Таланту сильного і впевненого в своїй правоті.