1.За методом питомих витрат

,

де С_н — собівартість нового виробу;

С_б.п — питома собівартість аналогічного (базового) виробу;

Р_н — параметр нового виробу, що є вирішальним для його собівартості.

2. За баловим методом

,

де С_бал — собівартість одного балу для базового виробу (виробів);

h — кількість врахованих балів;

Бі — кількість балів для і-го параметра нового виробу.

3. За кореляційним методом:

• для лінійної форми зв’язку

С_н = а₀ + а₁ х₁ + ... + а_n x_n;

• для степеневої форми зв’язку

,

де а₀ — число, що показує ступінь впливу неврахованих факторів;

а₁, а₂ … — величини, які показують вплив відповідних параметрів виробу на собівартість;

х₁, х₂ ... — кількісні показники параметрів виробу.

4. За агрегатним методом

де n — кількість агрегатів (конструктивних одиниць), з яких складається виріб;

С_аі — собівартість і-го агрегату;

С_м — витрати на загальний монтаж агрегатів.

Величина С_а обчислюється за одним із розглянутих методів, а С_м — на основі експертної оцінки.

ІV. Структурно-логічні схеми

Рис. 5.1. Схема процесу калькулювання

Рис. 5.2. Методи прогнозного обчислення собівартості виробів на етапах їх розроблення

План лекції ІІ

1. Зміст та методи обчислення прямих витрат.

2. Методи обліку і визначення фактичної собівартості продукції.

3. Калькулювання в однопродуктовому виробництві.

4. Калькулювання в багатопродуктовому виробництві.

5. Зміст та визначення непрямих витрат.

6. Методи розподілу непрямих витрат під час калькулювання.

7. Порядок списання нерозподілених загальновиробничих витрат.

І. Основні категорії і поняття

Багатоступеневий облік витрат — процес ступеневого нагромадження маржинального доходу, що дає можливість визначити тенденції розширення виробництва окремих видів продукції; рентабельність окремих підрозділів підприємства; нижню межу відпускної ціни за окремими видами продукції тощо.

Директ-костинг — система обчислення собівартості продукції на підставі прямих (змінних) витрат.

Комбінація продажу — співвідношення окремих видів продукції в загальному обсязі реалізації.

Маржинальний дохід (брутто-прибуток) — різниця між доходом від реалізації продукції та змінними витратами.

Маржинальний дохід на зведену одиницю продукції — сума величин маржинальних доходів різних виробів, зважених за допомогою комбінації їх продажу.

Аналіз відхилень — з’ясування причин і винуватців відхилень від норм витрат.

Відхилення від норм — різниця між величиною фактичних і нормативних витрат.

Зміна норм — різниця між новою і старою нормою витрат.

Нормативна калькуляція — розрахунок нормативної собівартості продукції.

Нормативна собівартість — собівартість продукції (робіт, послуг), яка визначається до початку виробництва на підставі чинних норм.

Нормативне господарство підприємства — сукупність норм і нор­мативів, якими керується підприємство у своїй господарській діяльності.

Переоцінка незавершеного виробництва — перерахунок залишків незавершеного виробництва на початок місяця зі старих норм на нові у разі їх зміни.

Принцип рівності нормативів — вимога застосування одних і тих самих норм для обчислення нормативної величини всіх елементів руху витрат протягом місяця.

Сприятливе відхилення — відхилення від норм, яке справляє позитивний ефект на операційний прибуток підприємства.

Стандарт-кост — система обліку і калькулювання, що ґрунтується на жорсткому нормуванні всіх витрат і дає змогу визначити «стандарт­ну» (нормативну) собівартість. Передбачає облік і аналіз відхилень фак­тичних витрат від стандартних з подальшим покладанням відповідальності за несприятливі відхилення на керівництво відповідних центрів витрат.

ІІ. Методи обліку і визначення фактичної собівартості продукції

Є різні методи обліку й визначення фактичної собівартості продукції. Передусім до них належать позамовний і попроцесний методи. Особливе місце у системі бухгалтерського обліку посідає нормативний метод у різних його модифікаціях, включаючи ві­дому систему «стандарт-костинг».

1). Калькулювання за замовленнями полягає в тому, що витрати відстежуються і акумулюються за окремими замовленнями покуп­ців. Кожне замовлення виконується з урахуванням конкретних вимог замовника і тому є об'єктом індивідуального виробництва.

2). Попроцесний метод калькулювання передбачає облік витрат за окремими процесами, як складовими загального технологічного процесу, з подальшим усередненим розподілом суми цих витрат між готовими виробами. На відміну від позамовного методу тут витрати формуються не як індивідуальні для кожного виробу, а як середні за формулою: Со = , де

де С₀ — собівартість одиниці продукції;

С — витрати за певний період;

N — кількість виготовленої продукції у натуральному вимірі.

ПРИКЛАД 1.

У звітному місяці у механічному цеху запущено у виробництво 1500 машино-комплектів, виготовлено 1300. Виробничі витрати за місяць становлять 324000 грн. Встанов­лено, що коефіцієнт готовності незавершеного виробництва 0,7. Треба обчислити собівартість одного машино-комплекта. Незавершеного виробництва на початок періоду не було.

1. Еквівалентна кількість готових машино-комплектів:

N _mk = 1300 + 200 • 0,7 = 1440 комплектів.

2. Собівартість одного комплекта:

C _{mk =} = 225 грн.

3.Собівартість незавершеного виробництва на кінець звітного періоду:

Снзв_к = 140 х 225 = 31500 грн.

3). Нормативний метод обліку і калькулювання передбачає ви­значення собівартості продукції на основі встановлених норм ви­трат і відхилень від них у процесі виробництва.

4). На зарубіжних підприємствах досить популярним є норматив­ний метод калькулювання під назвою «стандарт-костинг». Він прийнятний і ефективний для процесів, що повторюються, і для здійснення яких використовуються однакові ресурси. Це переду­сім процеси в масовому і великосерійному виробництві. Норми витрат на певний період є стабільними (стандартними) і за ними обчислюється собівартість.

Слід мати на увазі, що нормативний метод калькулювання, поширений на наших підприємствах, і метод «стандарт-костинг» хоча й мають спільну основу — норми (стандарти) витрат, облік та аналіз відхилень від них — все ж відрізняються.

ІІІ. Калькулювання в однопродуктовому виробництві

В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі.

При цьому враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:

• увесь продукт однорідний, однієї споживчої якості та складності виготовлення (цегла, вугілля тощо);

• продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

,

де С — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу і т. п.

ІV. Розподіл непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві

Поширенішим є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному розрахунковому періоді виготовляються різні вироби. У такому разі собівартість окремих виробів обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі так і непрямі витрати.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім загальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управління виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів) бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні визначається за виробничою собівартістю.

До непрямих витрат належать :

• непрямі виробничі витрати;

• непрямі невиробничі витрати

Непрямі виробничі витрати узагальнюються у стат­ті калькуляції «Загальновиробничі витрати». Во­ни охоплюють широкий діапазон витрат виробничого підрозділу (центру відповідальності), які можна поділити на дві групи:

— витрати на утримання та експлуатацію машин та устаткування;

— витрати на обслуговування й управління виробництвом.

В ряді випадків потрібно знати повну собівартість, наприклад, для визначення ціни замовлень. У цьому разі до ви­робничої собівартості продукції додають невиробничі витрати, а саме: адміністративні витрати та витрати на збут.

Під час калькулювання загальновиробничі витрати розподіляються між виробами за об­раною базою розподілу. Такою базою може бути:

• пряма заробітна плата,

• машино-години,

• людино-години,

• прямі витрати тощо.

1 метод. На вітчизняних підприємствах поширений традиційний метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно прямій зар­платі виробничих робітників. У цьому разі

Созв = Сзпр х

де С_озв — загальновиробничі витрати на один виріб;

С_ЗПр — пряма заробітна плата на виріб;

Р_зв — відношення загальновиробничих витрат до прямої зар­плати за певний період (%).

Якщо, наприклад, загальновиробничі витрати цеху за розрахун­ковий період становлять 2700 тис. грн., а пряма заробітна плата робітників за цей же період часу 1350 тис. грн., то

Рзв = х 100 = 200%

Припустимо, у цеху серед інших виготовляється виріб А, пря­ма заробітна плата у калькуляції якого становить 25 грн. Тоді за­гальновиробничі витрати на цей виріб становитимуть

Созв _А = 25 х = 75 грн.

2 метод. Значною мірою ці недоліки можна усунути, розподіливши за­гальновиробничі витрати, у т. ч. і витрати на утримання й екс­плуатацію машин та устаткування, пропорційно часу оброблення виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи.

Наприклад, завантаження технологічного устаткування цеху в наведеному прикладі — 300 тис. машино-годин, а на виго­товлення виробу А потрібно 7 машино-годин. У цьому випадку обчислення проводять за такою дещо спрощеною схемою:

1) визначають витрати на одну машино-годину по цеху:

Сзв^м-г = = 9 грн.

2) обчислюють загальновиробничі витрати на окремі вироби, в тому числі на виріб А:

Созв_А = 7 х 9 = 63 грн.

3 метод. Враховуючи складності із застосуванням фактичних витрат на одну машино-годину, в практиці калькулювання обмежуються їх нормативною величиною. Вона обчислюється на основі планових (нормативних) загальновиробничих витрат на рік у розрахунку на нормальну завантаженість виробничого устаткування (нормальну виробничу потужність). Розрахунок здійснюється за формулою:

Сзв^м-г =

де С_зв - кошторис загальновиробничих витрат за рік;

Т м-г - нормальне завантаження технологічного устаткування за рік, машино-годин.

Для включення у собівартість продукції адміністративні ви­трати розподіляються між виробами аналогічно загальновиробничим витратам. При цьому можливі два варіанти розподілу.

Перший варіант, більш поширений і простіший, передбачає без­посередній розподіл адміністративних витрат пропорційно вста­новленій базі розподілу (пряма заробітна плата, машино-години, людино-години) подібно до розподілу загальновиробничих ви­трат. Коефіцієнт (ставка) розподілу обчислюється як єдиний для всіх виробничих підрозділів (центрів відповідальності).

За другого варіанта адміністративні витрати розподіляються у два етапи, Спочатку між виробничими підрозділами згідно з обгрунтованими базами розподілу різних груп адміністративних Витрат (кількістю працівників, виробничою площею, сумарною потужністю двигунів і т. п.). Після цього адміністративні витрати розподіляються між виробами в межах підрозділу аналогічно за-загальновиробничим витратам.

Прямі витрати на збут відносяться безпосередньо на конкретні вироби, наприклад, вартість тари і пакування на складі. Інші розподіляються пропорційно встановленій базі розподілу. Залежно від конкретних умов і виду витрат такими базами розподілу мо­жуть бути виробнича собівартість, маса, об'єм продукції та ін.