На крилах пісень
.docxТак високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві».
Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.
Він, втішаючись, промовив:
«Вибачайте, любі друзі,
Що не встав я вам назустріч,
Я лежу тепер в недузі.
Що ж, сідайте, будьте гості!»
Але слуги не сідають,
Тільки зараз же поету
Графські речі викладають.
Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:
«Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.
І на що б мені здалися
В замку пишнії палати?
Чи в палатах, чи в хатині
Все одно мені лежати.
І шаноба в нього в замку
Теж для мене не цікава, –
Що мені сказати може
Двораків юрба лукава?
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.
Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!»
З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
«Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…»
Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:
«Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.
Коли вів складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!»
Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.
У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.
А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в двері.
Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.
Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:
«Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.
Все одно мені лежати –
Чи в темниці, чи в хатині,
Там, чи тут – мені однако,
Я не буду в самотині.
Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.
З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.
А як знайдуться кайдани
Навіть вже для мого слова,
То їх брязкіт залунає
Голосніш, ніж гучна мова,
І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!»
Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.
Так і сталось, у темницю
Понесли поета жити,
Але й там він не подумав
Зброї чесної зложити.
Так і сталось, у темницю
Понесли поета жити,
Але й там він не подумав
Зброї чесної зложити.
Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.
Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Між нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досі,
Ця війна страшна, затята.
Проти діла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
1893. 12.11
31ерша збірка Вороного "Ліричні поезії" вийшла 1911 у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці "В сяйві мрій" (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання ("Мандрівні елегії"). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу ("Ікар", "Сонячні хвилини"), розкриває трагізм духовної самотності (цикл "Осокорі"). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, "явище високої художньої цінності" (В книзі: Вороний Микола. Поезії. К., 1929, с.32).
Початок літературної діяльності М. Вороного припадає на роки навчання в Харкові і Ростові. Перший вірш «Не журись, дівчино» з’явився в 1893 році у журналі «Зоря». З того часу твори М. Вороного часто друкувалися в періодичних виданнях, альманахах. І лише 1911 року вийшла збірка творів М. Вороного «Ліричні поезії», а у 1913 – збірка «В сяйві мрій». У Катеринодарі були надруковані твори «Євшан-зілля» (1917), а в Черкасах – «Поезії» (1920). Деякі свої погляди на літературу М. Вороний сформулював і виклав на сторінках «Літературно-наукового вісника» (1901). Закликаючи письменників узяти участь в альманахові «З над хмар і з долин», він просить надсилати йому твори «хоч з малою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом… де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю». Яке роздолля прагне дати поет для вільної критики!
Адже ці слова-звернення можна тлумачити по-різному. Чомусь більшість не хотіла бачити, що у митця єдине бажання – показати українському читачеві взірцевий альманах, щоб там були твори, які можна поставити врівень з кращими європейськими зразками. У своєму зверненні, у листах до багатьох авторів М. Вороний просить надсилати твори високого естетичного звучання, витонченої, досконалої форми, поета начебто менше цікавив їх соціальний, громадянський бік. Могло здатися, що Вороний закликав до втечі від реального життя. Саме так дехто й сприйняв цей виступ М. Вороного. С. Єфремов назвав його маніфестом українського модернізму. А вульгарно-соціалогічні дослідники схильні вважати, що тут Вороний проголошував гасло «чистого» мистецтва, «його вустами говорить інтелігент буржуазного типу, що хоче втекти від реального життя, від боротьби в світ містики і фантазії». Звичайно, можна сприйняти орієнтаційно прохання упорядника надсилати до альманаху твори, в яких дихає «справжня запашна поезія», яка не «переспівує старі збиті співи… з харчанням, притичинами й свистом, а вільна та чиста штука», на «естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага». Майбутній альманах має дати читачеві спокій, відпочинок «для стражденної, зневіреної душі сучасного інтелігента», нести любов і тиху радість «для його озлобленої, змученої душі». Саме звідси й випливає – «апологет українського декадентства», проповідник «чистого» мистецтва.
Зачаровані музичним ладом поетичної строфи, ми образно сприймаємо романтичний світ лірики Олександра Олеся. Герой його поезії сповнений молодих сил і прагнень, він відчуває буяння життя і оптимістично сприймає дійсність. Його пісні — це не плач зболеного серця, це дзвінкоголосе сприйняття змін у суспільстві, прагнення ліричним струменем своєї поезії освіжити дійсність. Уже першою поетичною збіркою "З журбою радість обнялась" Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) завоював симпатії читачів. Мабуть, з материнського співучого голосу, захоплюючих дідусевих розповідей про козацькі часи, з вогненних поезій Великого Кобзаря і з чарівної краси степової України народилася задушевна лірика поета. Перша збірка поезій побачила світ у 1907 році. Що переживав молодий митець у ці бурхливі для країни часи? Звичайно, революція несла надії на духовне та національне відродження України. Народні сподівання романтичним закликом вилились в поетичних рядках: Ми не зложимо зброї своєї... Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю І загоїмо рани віків. Нас зачаровує і вражає щире, виболене й власною долею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській "тюрмі народів": Вони — обідрані, розбуті, Сліпі, голодні і німі... Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби. Ми пересвідчуємося, що поезія Олександра Олеся — це продовження революційного слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Народ і митець поєднані в прагненні утвердити нове життя. Ти чуєш грім? Гримлять раби: „За нами поспіх боротьби!" Ці могутні оптимістичні заклики пролунали 1906 року — в розпал першої російської революції. Тож як не зрозуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку! Олександр Олесь свій талант присвятив цій революції — її переможно-величній увертюрі та трагічному фіналу. Тому і "обнялись радість із журбою", забриніли мотиви суму і зневіри після поразки революції. У той же час надія не покидає поета, нею пройняті твори "Ми не кинемо зброї своєї", "З військом за волю боролися ми...", "Айстри" тощо. Наприклад, у вірші "Айстри" автор звертається до алегорії: чудові квіти розцвіли передчасно, вночі, а "ранок стрічав їх холодним дощем", вони "схилились і вмерли", "і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх..." Відчувається віра в те, що, незважаючи на смерть, поразки і втрати, сонце засяє — народ дочекається перемоги і пам'ятатиме своїх полеглих героїв. Олександр Олесь — тонкий лірик і поет з мужнім громадянським голосом, що гнівно засуджує реакційну політику переслідування української культури. Вся його творчість осяяна чистою синівською любов'ю до рідної землі. Журбою було пройняте життя Олеся, який 25 років прожив на чужині і помер далеко від України. Але світлим променем живе його поезія серед нас, вона промовляє щирою любов'ю до національних святинь, рідної мови і народу, вона торкає струни наших душ і зачаровує плавністю і легкістю, сміливістю і романтичністю.
|
З журбою радість обнялась... В сльозах, як в жемчугах, мій сміх, І з дивним ранком ніч злилась І як мені розняти їх?! В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня... І йде між ними боротьба, І дужчий хто — не знаю я... |
|
|
Єсть квіти такі,
що ніколи не квітнуть,
Що завжди сумують з слізьми на очах,
Гойдаються журно, і плачуть по сонцю,
І дивляться в небо з докором німим.
А вигляне сонце, засяє над світом,
Вони усміхнуться крізь смуток йому —
І важко зітхають, і тихо шепочуть:
«Ах, сонце! Чому ти раніш не зійшло?!»
І ти, моя квітко, тим квітам подібна...
Глянь — прапори мають в народних руках,
І дзвони сміються, і волю вітають,
А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш.
1907
Як прекрасна царівна у казці старій,
Заворожена відьмою злою,
Спить нетлінная роки в могилі сирій
І нетлінною сяє красою,—
Так і ти, Україно, лежиш у труні,
І заклята навік, і забута,
І за щось без жалю у кайдани страшні
Закула тебе мачуха люта.
Але явиться лицар колись молодий,
Вирве з рук тебе в мачухи злої
І тебе поведе він у день золотий,
Як царівну, для долі ясної.
1908
естись би плачу, летіти б крику,
Серця вогняні на частки рвать.
Розколихать би пустелю дику,
Усіх під прапор один зібрать,—
І кинуть мертві піски, каміння,
І вийти з ночі б у світло дня.
Де тонуть луки в морях проміння.
Де буйна тирса шумить, буя...
І жити б повно, і жити б вільно...
Чом же з прокляттям ми тремтимо?!
Ах, ми конаєм в муках подвійно:
Раб перед нами цілує ярмо.
(поезiя Олександра Олеся) Хтось ударив без жалю по серцi моïм, Ї i забилося серце в вогнi золотiм… I посипались iскри яснi, I в дзвiнкi обернулись пiснi. О. Олесь Радiсть i журба злилися в поезiях Олександра Олеся Ї тонкого лiрика, спiвця краси й кохання. Його твори сповненi глибоким лiризмом, щирiстю й подекуди сумом. Так у життi переплiтаються щастя i горе, сльози i смiх, бiле i чорне. Тому назва першоï збiрки поета видається символiчною: журба i радiсть Ї одвiчнi супутники людськоï долi: В обоймах з радiстю журба. Одна летить, друга спиня… I йде мiж ними боротьба, I дужчий хто Ї не знаю я… У багатьох вiршах Олесь намагається передати сприйняття свiту, природи через звуки i барви (“Є слова, що бiлi-бiлi…”). Мабуть, саме тому велика кiлькiсть його поезiй покладена на музику. Так, наприклад, романс “Чари ночi” має кiлька варiантiв музичного супроводу; ця пiсня давно вже стала народною:
Смiються, плачуть солов’ï I б’ють пiснями в груди: “Цiлуй, цiлуй, цiлуй ïï, Ї Знов молодiсть не буде!” Провiдна iдея твору, як, мабуть i всiєï творчостi Олександра Олеся,
Ї гармонiя людини i природи. Цей вiрш називають гiмном життю, веснi, коханню. Автор закликає любити життя, не забувати про те, що воно Ї мить, так швидко спливає, тому треба насолоджуватися кожним прожитим днем, кожною хвилиною: Лови летючу мить життя!.. …Гори! Життя Ї єдина мить, Для смертi ж Ї вiчнiсть цiла. Але помилкою буде вважати, що Олесь обмежувався сферою iнтимноï лiрики. Тематика громадянськоï поезiï митця рiзноманiтна: поет-патрiот вболiває за Украïну, докоряє землякам за рабську покору, короткозорiсть, обмеженiсть, закликає до боротьби за свободу, спонукає поважати мову рiдноï землi. У вiршi “О слово рiдне! Орле скутий!” слово є символом усього рiдного, найдорожчого: це спадок батькiв, втiлення краси природи, степiв, лiсiв, Днiпра. Через твiр проходить думка про те, що для поета слово є тiєю зброєю, за допомогою якоï вiн бореться з несправедливiстю, злом, жорстокiстю, захищає Батькiвщину:
О слово! Будь мечем моïм! Нi, сонцем стань! вгорi спинися, Осяй смiй край i розлетися Дощами судними над ним. Але про що не написав би Олександр Олесь, Ї про кохання i природу, про Батькiвщину, народ i рiдне слово, Ї в його поезiях мотив журби i радостi, що утворюють єдине цiле. Сум змiнюється надiєю на краще. Нелегким було життя поета, але вiн змiг залишити по собi неоцiненний спадок Ї слово, що зберiгається в пам’ятi народу.