Сборник_Region-2015

Сучасна національна економіка України відноситься до країн індустріального розвитку з відповідною науково – технічною базою, технологічними, галузевими, просторовими, інвестиційними структурними диспропорціями, домінуванням низькотехнологічних галузей; уповільненням розвитку наукомістких сфер виробництва. Сучасна інноваційність промислового виробництва України значно нижче світового рівня (0,3%)

В Україні існуючий розрив зв’язків циклу «наука – освіта – виробництво» привів до недостатньої комерціалізації та введення в господарський обіг результатів інтелектуальної діяльності. Менше 1% зареєстрованих у країні об’єктів інтелектуальної власності реалізуються на практиці (у Фінляндії – 30%). Дохід від продажу ліцензій у перерахунку на 1 чол. в Україні становить біля 1 дол. на рік ( у Росії – 10, у США – більше 150 дол.).

Про рівень інноваційного розвитку економіки регіонів України свідчить технологічна структура їх промисловості. У промисловості більшості регіонів переважають галузі низькотехнологічних (I–III) і середньо технологічних (IV) укладів. Домінує відтворення виробництв III технологічного укладу. До них відноситься виробництво чавуну і сталі, вугільна промисловість, важке машинобудування, неорганічна і органічна хімія, електронна промисловість, кольорова металургія.

Найбільша питома вага галузей V укладу (6–8%) існує у виробництві електронного устаткування і у фармацевтичній галузі, VI і VII укладів(1–3%) в електронній промисловості, виробництві обчислювальної техніки, програмному забезпеченні, авіаційній промисловості, інформаційних послугах і в біонанотехнологіях, системах штучного інтелекту, CALS (технологіях,які тільки починають розвиватися в трьох областях України – Київській, Харківській,

Львівській) [6, c. 260-262].

Інноваційна діяльність підприємств регіонів є недостатньою. Частка промислових підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, становить в регіонах від 27,6% до 8,2%. Більша частина їх знаходиться у м. Києві, Херсонській, Запорізькій, Одеській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій та Хмельницькій областях. Значно менша частка інноваційних підприємств концентрується у Дніпропетровській, Полтавській та Закарпатській областях [7].

Інноваційний розвиток в Україні забезпечується власними коштами підприємств на 64%, за рахунок бюджетного фінансування – тільки на 2%, іноземних інвесторів – на 9%, інших джерел фінансування – на 25%. Більшість інвестицій, у тому числі і закордонних (75%) спрямовується у відсталий третій технологічний уклад, лише 20% – у четвертий і тільки 4,5% – у п’ятий (який розвивається надто повільними темпами) технологічні уклади [7].

Важливе значення для інноваційного розвитку України має інноваційна інфраструктура, яка в України у достатній мірі не розвинена і носить фрагментарний, а не системний характер. Вона представлена інноваційнотехнологічними центрами, технопарками, інкубаторами бізнесу, інформаційними системами, фондами підтримки інновацій, зокрема, венчурними. Проте значна частина об’єктів інноваційної інфраструктури існує

31

лише формально, не виконуючи повністю своїх функцій щодо сприяння розвитку інноваційного підприємництва в Україні.

Потужний інноваційний потенціал конвергенції соціально-економічного розвитку регіонів в Україні повинні мати регіональні і міжрегіональні кластери У сучасних умовах в Україні існують такі кластери, як транспортнологістичний – Одеська, Херсонська, Черкаська, Харківська області; транспортно-логістична – Одеська, Херсонська, Черкаська, Харківська області; нанотехнології – Донецька область; інформаційні технології - Львівська, Харківська області; фармацевтика – Харківська область В Україні також створено сім технопарків [8].

Формування кластерів в Україні не забезпечується відповідними кластерними стратегіями. Такі стратегії розробляються у країнах – членах ЄС на національному (Франція, Литва, Латвія, Польща), регіональному (Люксембург, Словенія), на національному та регіональному (Бельгія, Іспанія, Австрія, Німеччина, Угорщина) рівнях [9, с. 72-82].

Реалізація політики конвергенції соціально-економічного розвитку регіонів України безпосередньо пов’язана з необхідністю розробки регіональними органами влади, місцевими органами самоврядування науково обґрунтованої стратегії інноваційної реструктуризації економіки регіонів. Така

так і на регіональному рівнях, який би передбачав прямі і непрямі методи стимулювання впровадження інновацій. До методів прямого стимулювання можна віднести надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки; створення наукової інфраструктури в регіонах; державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДДКР; створення науково-технічних зон із спеціальним режимом інноваційноінвестиційної діяльності тощо [10, с. 213-214].

Непрямі методи реалізації державної політики інноваційної структурної трансформації регіонів повинні бути направлені, з одного боку, на стимулювання в них інноваційних процесів, а з іншого, – на створення сприятливих економічних умов і соціально-політичного клімату для інноваційного їх розвитку. Серед них виділяються такі, як податкове і амортизаційне стимулювання новаторської активності, захист прав інтелектуальної власності, стимулювання розвитку інноваційно-орієнтованого малого підприємництва тощо.

На національному рівні в Україні передбачається забезпечити експортноінноваційну модель розвитку регіонів на основі інноваційної реструктуризації їх економіки у відповідністю до стратегії інноваційного розвитку України, яка була розроблена на 2010 - 2020рр.

Список використаних джерел: 1. Писаренко С.М. Організаційно – економічний механізм формування та реалізації спільної регіональної політики ЄС / С.М. Писаренко. –

32

Львів:НАН України,Інститут регіональних досліджень(Серія «Проблеми регіонального розвитку»), 2009 – 152 с. 2.Чужиков В.Модернізація регіональної політики в ЄС//Економіка України.-2008.№1 3.Artur Adamczyk,Jan Borkowski. Regionalizm,polityka regionalna I Fundusze

Strukturalne w Unii Europejskej.-Warszawa.-2005.-365p. 5.Твисс Б.. Управление НТ нововведениями:.Пер.с анг./Б.Твисс. - М.: Экономика, 1989.- 271с.6. Маслак І.О. Диверсифікація інноваційного розвитку промисловості України: монографія / О.І.Маслак. – Львів: ІРД НАН України, 2010. – 420 с. 7. Державна служба статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.. 8. Українські кластери. – Режим доступу :

України– Збірник наукових праць // «Соціально- економічні проблеми сучасного періоду України. Регіональна політика в Україні:сучасний стан та шляхи активізації» ( випуск

3(107) – Львів, 2014- С.86-96

УДК 910.2:911.3 (476)

ПЛАТНЫЕ УСЛУГИ НАСЕЛЕНИЮ КАК ИНДИКАТОР УРОВНЯ РАЗВИТИЯ СОЦИАЛЬНОЙ ИНФРАСТРУКТУРЫ

В РЕГИОНАХ БЕЛАРУСИ

Г.В. Ридевский ridgeo@yandex.ru

Научно-исследовательский экономический институт Министерства экономики Республики Беларусь, г. Минск, Беларусь

Уровень развития социальной инфраструктуры – важный индикатор регионального развития, непосредственно влияющий на человеческое развитие, качество жизни населения и его основные качественные характеристики. Социальные услуги, оказываемые населению Беларуси, могут носить бесплатный (образовательные услуги, медицинские услуги) и платный характер. Поскольку образовательные услуги и, прежде всего, начальное и среднее образование, базовые медицинские услуги в Беларуси бесплатны и относительно равномерно распределены по стране (например, в Беларуси сохраняется обязательное среднее образование), платные услуги могут быть положены в основу оценки уровня развития социальной инфраструктуры.

Поскольку в силу особенностей административного устройства Беларуси некоторые города являются особыми единицами административнотерриториального деления, т.е. искусственно оторваны от районов, центрами которых они в основном являются, все данные, характеризующие платные услуги населению городов областного подчинения и Минска – города республиканского подчинения, суммировались с соответствующими районами. Город Новополоцк включался в состав Полоцкого района, город Жодино –

____________________

© Ридевский Г.В., 2015

33

всостав Смолевичского района, поскольку оба города являются полными анклавами, не являясь при этом центрами окружающих их районов. Подобная объединительная процедура является обязательной, поскольку она позволяет видеть пространственные закономерности в распределении тех или иных социально-экономических показателей.

Для оценки платных услуг и их среднедушевых показателей, характеризующих уровень развития социальной инфраструктуры, использовались официальные статистические данные об объёме платных услуг за 2013 г. (последние данные, опубликованные в Беларуси о размерах платных услуг в разрезе административных районов и городов областного подчинения [1]) и данные о среднегодовой численности населения за 2013 г.

Общий объём платных услуг в Республике Беларусь в 2013 г. составил 53941,4 млрд. бел. руб. (5280,3 млн. долларов США). Среднедушевой объём платных услуг на душу населения составил 5698,4 тыс. бел. руб. (557,8 долларов США). Структура платных услуг, оказанных населению в 2013 г., имела следующий вид [2]: бытовые услуги (15,3 %), транспортные (12,8), связи (21,3), жилищно-коммунальные (17,8), прочие (32,8 %). Доминирование услуг связи в структуре платных услуг – относительно новая тенденция для Беларуси, которая начала проявляться с 2005 года.

По величине среднедушевых платных услуг 118 административных районов Беларуси различаются в 5,0 раз, что позволяет разделить их на несколько групп: с относительно высоким (более 120,0 % от национального уровня), средним (80,1-120,0 %), относительно низким (50,1-80,0 %) и низким (50,0 % и менее) объёмом платных услуг на душу населения. Следует признать, что расслоение регионов Беларуси по величине платных услуг на душу населения весьма значительно, что свидетельствует о низком уровне развития социальной инфраструктуры в ряде регионов страны.

Пространственное распределение административных районов Беларуси по среднедушевому объёму платных услуг имеет поляризованный характер. Максимальный размер платных услуг на душу населения отмечается в районах,

вкоторых расположены достаточно крупные городские центры, явлющиеся центрами исторически сложившихся в Беларуси территориальных систем расселения, хозяйствования и природопользования или социально-эколого- экономических районов (СЭЭР), представляющих собой зоны жизнеобеспечения важнейших городов страны [3].

Исходя из протекания в границах СЭЭР центр-периферийных процессов, все административные районы Беларуси могут быть разделены на три группы: регионы экономического ядра (ключевые регионы), регионы экономической полупериферии (регионы межрайонного значения) и регионы экономической периферии (базовые районы) [4]. Подобную типологию административных регионов Беларуси можно назвать функциональной, поскольку место того или иного региона в территориальной структуре расселения в значительной степени определяется его центральным или периферийным положением в соответствующем СЭЭР.

34

В регионах экономического ядра центрами являются городарегионополисы, выступающие в качестве главных городов СЭЭР. В регионах экономической полупериферии находятся прочие регионополисы, т.е. не главные регионополисы полицентричных СЭЭР, субрегиональные центры (города имеющие межрайонное значение) или соответствующие районы расположены в пригородной зоне ряда больших городов (Минска, Бреста и Баранович). Базовые районы или районы экономической периферии лишены значимых городских центров (больших и средних городов). Базовые районы – самые многочисленные районы Беларуси, в силу этого они носят фоновый характер, т.е. окружают со всех сторон районы первых двух типов. Для районов экономического ядра и экономической полупериферии характерно узловое размещение.

Распределение среднедушевого объема платных услуг на душу населения функциональных типов административных регионов Беларуси отражает таблица. Данные таблицы свидетельствуют, что регионы экономического ядра отличаются наиболее высоким объемом среднедушевых платных услуг, а регионы экономической периферии имеют самые низкие значения этого показателя. Высокий уровень расслоения регионов Беларуси по уровню развития социальной инфраструктуры обусловлен, прежде всего, чрезвычайно высоким уровнем расслоения регионов страны по благоустройству жилищного фонда.

Таблица 1

Распределение районов с различным объемом среднедушевых платных услуг (СПУ) по функциональным типам административных районов Беларуси

в 2013 г.

Высокий и не совместимый с европейскими показателями уровень различий регионов Беларуси по развитию социальной инфраструктуры ставит задачу перехода регионов страны к инклюзивному развитию в качестве категорического императива дальнейшего развития государства, что

35

невозможно без осуществления социально ориентированной государственной политики и существенного повышения уровня жизни населения.

Список использованных источников: 1. Регионы Республики Беларусь: основные социально-экономические показатели городов и районов. 2014. Т.2. – Минск, 2014. – 580 с. 2. Статистический ежегодник Республики Беларусь. 2014. – М., 2014. – 534 с. 3. Ридевский Г.В. Социально-эколого-экономическое районирование Республики Беларусь // Восточная Европа: вопросы исторической, общественной и политической географии. Псков, 2003. –

С.87-96. 4. Rydzeuski H. Shadrakou A. Processes of regionalization and the formation of «the arches of social prosperity» in the regions of Belarus // Harvard Educational and Scientific Review, «Harvard University Press», 2015, № 1(7). – P. 101-109.

УДК 911.3

ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК ЗА РІВНЕМ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ:

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

І.Г. Смирнов, Т.І. Михайленко smyrnov_ig@ukr.net

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Починаючи з 1998 р. у межах WEF (Світовий економічний форум) публікується рейтинг, за яким країни світу ранжуються за рівнем конкурентоздатності, у т.ч. з 2007 р. в туризмі. У цьому зв’язку виникають питання: 1) що таке конкурентоспроможність національної економіки , тобто конкурентоспроможність економічної системи країни? 2) від чого залежить конкурентоспроможність країни, які чинники складають її основу? Чому одні країни досягають успіхів у світовому розвитку, інші – ні? 3) якщо конкурентоспроможність окремої компанії визначити відносно просто (за величиною та нормою прибутку, рівнем технологій, часткою ринку), то як визначити конкурентоспроможність країни? Які макроекономічні показники слід враховувати: ВНП, ВВП, ВВП на 1 мешканця, забезпеченість природними ресурсами чи частку країни у світовому ВСП (валовому світовому продукті)?

Відповідь на ці питання дає теорія М. Портера. У 1980-ті рр. він працював у створеній президентом Рейганом комісії з конкурентоспроможності американської промисловості. Він спробував визначити термін «конкурентоспроможність» щодо держав. Дослідивши практику провідних світових компаній (які забезпечують 1\2 світового експорту), він розробив концепцію «міжнародної конкурентоспроможності нації». Сутність підходу М. Портера полягає у тому, щоб розкрити конкурентоспроможність країни через конкурентоспроможність компаній, які представляють країну на світовому ринку. За Портером, конкурентоспроможними вважаються її провідні компанії – виробників товарів та послуг на експорт. Отже, успіх національної економіки визначається діяльністю певної кількості найбільших компаній, що

_________________________________

© Смирнов І.Г., Михайленко Т.І., 2015

36

мають міжнародну активність. Для успіху у конкурентній боротьбі потрібна наявність двох переваг: 1) низькі виробничі витрати (низька ціна); 2) диференціація якості продукту в розрахунку на високі ціни. М. Портер стверджує, що жодна країна не може бути конкурентоспроможною за всіма позиціями, не можуть одночасно процвітати усі фірми в усіх галузях. Отже, країна має спеціалізуватися на найбільш конкурентоспроможних сегментах економіки, а менш ефективні галузі – переводити за кордон або відмовлятися від них. Конкурентоспроможність національної економіки, а також сфери послуг, включаючи туризм, означає також, що вони розвиваються за законами вільного ринку. Політика протекціонізму, надання державних субсидій місцевим компаніям, обмеження доступу на внутрішній ринок закордонних конкурентів роблять шкоду конкурентоспроможності вітчизняних виробництв.

М. Портер розробив модель конкурентного ромбу, що показує схему факторів (детермінантів) національної конкурентної переваги. Відповідь на

Це середовище може сприяти, а може перешкоджати створенню конкурентних переваг. Ці чотири компоненти – це: 1) факторні умови; 2) умови внутрішнього попиту; 3) стан обслуговуючих та суміжних галузей; 4) структура та стратегія фірми, внутрішньогалузева конкуренція. За Портером основою конкурентоспроможності національної економіки є продуктова та галузева конкурентоспроможність, яка вимірюється продуктивністю праці в галузі, тобто конкурентоспроможність на мікрорівні (підприємство, фірма) визначає конкурентоспроможність на макрорівні (країна). У 1990–2000- тих рр. ця теорія склала основу для розробки рекомендацій щодо державної політики підвищення конкурентоспроможності національних економік Австралії, Нової Зеландії, США. Отже, на базі конкурентних переваг М. Портера можна виділити чотири стадії конкурентного розвитку країн світу:

1.Факторна стадія (економіка): розвиток за рахунок факторів виробництва, коли країна може розвиватися лише завдяки факторним умовам «конкурентного ромбу». Це відправна точка розвитку, характерним є вузький набір галузей, що можуть конкурувати на світовому ринку: сільське господарство, видобувні галузі. Існує конкуренція на ціновій підставі з основної нескладної продукції масового виробництва. Необхідне устаткування та технології купуються за кордоном. Доходи від експорту сировини, працета капіталомістких товарів йдуть на інвестиції у власну індустріальнотехнологічну базу. Приклад: у 1950-ті роки з факторної стадії почалося економічне піднесення Японії, Південної Кореї.

2.Інвестиційна стадія (економіка): розвиток за рахунок інвестицій.

Інвестиції сприяють появі інших детермінантів та виходу на другу стадію. Приклад: Японія, країни - «Азійські дракони» у 1960-80 рр. Нині на цій стадії є Китай, Бразилія. Іншим країнам вийти за межі першої стадії (факторної економіки) перешкоджають нездатність уряду, відсутність конкуренції і витік капіталу за кордон (відсутність контролю закордонних каналів продажу продукції).

37

3. Інноваційна стадія (економіка): країна має повний «конкурентний ромб» у декількох галузях. Приклад: усі країни ОЕСД (Велика Британія – на початку ХХ ст., Італія, Японія - у 1970-х рр., Ізраїль, Сінгапур, Тайвань – у 1990-х рр.). Національні компанії не тільки переймають та розвивають закордонні технології (як на другій стадії), але створюють їх. Конкуренція здійснюється не стільки на ціновій підставі, скільки за рахунок диференціації продукції. Зростає важливість ефективної стратегії компанії. Зміцнюються позиції країни в «економіці послуг» - міжнародній торгівлі послугами (що нехарактерно для «факторної» та «інвестиційної» економік). Інноваційна економіка характеризується найвищою стійкістю щодо несприятливих зовнішніх чинників, макроекономічних коливань. Сільське господарство, промисловість, сфера послуг (туризм) конкурують на базі передових технологій та є маловразливими до коливань цін і валютних курсів.

4. Економіка заможності: рухома сила розвитку країни є її нагромаджене багатство. До цієї стадії підійшли соціально-орієнтовані країни Західної Європи, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія. Цілі суспільства – насамперед соціальні. Знижується престиж праці в реальному секторі, підвищується – у виробництві суспільних благ, нематеріальній сфері. Соціально орієнтовна держава характеризується високими податками. Величезні капітали скеровуються у фінансові активи, інформаційні технології. Виникає загроза втрат позицій у базисних галузях. Іноземні інвестори купують національні компанії та інтегрують їх у свої внутрішньофірмові мережі. В останні роки глобальна конкуренція змушує зменшувати соціальні видатки та збільшувати податки, оскільки спостерігаються застійні явища. Тому здійснюються програми з дерегулювання та приватизації. Нині підтримують свої високі позиції з міжнародної конкурентоспроможності Фінляндія, Швеція, Данія, Норвегія, яким належать перші місця у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності. Щодо України, то вона знаходиться на початковій стадії конкурентного зростання, коли переважає ресурсна (факторна) та інвестиційна економіка.

Список використаних джерел: 1. Географія світового господарства: навч. пос. / За ред. Я.Б. Олійник, І.Г. Смирнов.2-е вид. – К.:Знання, 2014. – 637 с. 2. Пурська І.С, Міжнародний маркетинг:навч.пос. / І.С. Пурська, М.П. Мальська, Ю.С. Занько. – К.:Знання, 2012. – 285 с. 3. Даниленко Л.Н. Мировая экономика: уч.пос / Л.Н. Даниленко.-М.:КНОРУС, 2010.- 320с.

38

УДК 330:504 (1-04):502.3 (477)

ЕКОЛОГІЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ПОВІТРЯ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

А.В. Степаненко, А.А. Омельченко stepanenko@ecos.kiev.ua, omalla@yandex.ua

Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України», м. Київ, Україна

За міжнародним рейтингом стану екологічної безпеки (Environmental Performance Index) Україна займає 95-е місце серед 178 країн світу. Значний вплив на екологічну ситуацію держави має забруднення атмосферного повітря, частка якого в інтегральному індикаторі екологічної безпеки України складає 20% [1, с. 82]. Протягом 2013 року в Україні обсяг викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних та пересувних джерел забруднення становив 6719,8 тис. т, що на 2,5% менше порівняно з 2012 роком (6821,1 тис. т). Загалом починаючи з 2007 року спостерігається тенденція до зменшення обсягів забруднення, та, відповідно, їх щільності (11,1 т/км2 території 2013 року) майже до рівня 2005 року (11,0 т/км2). На кожного мешканця країни в середньому припало по 147,4 кг шкідливих речовин. За показником викидів на одиницю ВВП зниження зафіксовано ще з 2005 року, що може свідчити про скорочення викидів не лише за рахунок зменшення виробничих потужностей у країні. Протягом 2013 року забруднення атмосферного повітря здійснювалось 8095 промисловими підприємствами.

Коли забруднення атмосфери в 1,2–1,5 рази перевищує санітарно-гігієнічні норми, виникають захворювання імунної системи. Сьогодні в Україні налічується близько 1700 небезпечних джерел забруднення атмосфери, з яких 1000 – це особливо небезпечні хімічні підприємства [2, с. 79].

У розрізі основних джерел забруднення протягом 2000–2013 рр. переважали викиди від стаціонарних джерел. Їх частка у загальному обсязі викидів 2013 року становила 63,9 %, 2012 – 63,6%, а від пересувних джерел 36,1 та 35,4% відповідно. Якщо стосовно перших, починаючи з 2008 року, спостерігається чітка тенденція зменшення їх обсягів, то для стаціонарних джерел про такий тренд однозначно стверджувати ще зарано. Основними забруднювачами атмосферного повітря країни є підприємства Донецької, Дніпропетровської та Луганської областей, які в сукупності формують 47,7% загального обсягу викидів від стаціонарних та пересувних джерел.

Вирішення проблеми забруднення атмосферного повітря можливе лише на основі екологічної модернізації суспільства і економіки, яка являє собою зміну екологічної політики держави, результатом якої буде підвищення якості життя й економічної ефективності, забезпечення «зеленого» зростання економіки й енергетики, збереження і відновлення природного середовища. В Україні екомодернізацією зазвичай позначається будь-яке оновлення виробництва,

____________________________________

© Степаненко А.В., Омельченко А.А., 2015

39

політики або управління. В той же час існують практично всі складові екомодернізаційного процесу: екологічна політика, екологічний рух, екологічні конфлікти і ризики, технологічне оновлення виробництва.

Розрізняють три типи модернізації: ендогенна, яка здійснювалася і здійснюється країнами на власній основі (Європа, США та ін.); екзогенна, здійснювана на основі запозичень при відсутності власної основи; ендогенноекзогенна, здійснювана країнами, як на власній основі, так і на основі запозичень. Екологічна модернізація включає два аспекти: забезпечення навколишнього природного середовища, сприятливого для здоров’я людини як біологічного організму (це відповідає широко поширеному нині терміну environmental health); підтримка здоров’я самого природного середовища, тобто складових її видів живих істот (це відповідає терміну health of environment). Цілком очевидно, що між сприятливим середовищем і здоров’ям нації, фактично, можна поставити знак рівності Крім трьох перспектив розвитку екологічної модернізації (екологічно ощадний бізнес і споживання, ефективна державна охорона природи, екологізація суспільства в цілому), є четверта перспектива, яку можна назвати емансипацією природи, коли відбуватиметься соціалізація та персоналізація природних об’єктів. Природа позбавиться від людського гноблення і псевдозалежності, люди ж позбудуться забобонів щодо свого місця і ролі на Землі і в Космосі. Природні об’єкти конституційно зрівнюються в правах з юридичними особами, організаціями та інститутами.

Найважливішим напрямком політики модернізації виступає підвищення екологічної ефективності й забезпечення «зеленого росту» економіки, заснованих на:

•технологічній модернізації, що веде до зменшення забруднення навколишнього середовища й раціонального використання природних ресурсів;

•підтримці розвитку ринково-орієнтованих добровільних механізмів і зобов’язань по забезпеченню екологічної стабільності природокористування й екологічної відповідності товарів і послуг;

•стимулюванні підвищення соціальної відповідальності бізнесу. Екологічну модернізацію у сфері охорони атмосферного повітря можна

висвітлити на основі аналізу показників упровадження повітроохоронних заходів, а саме: удосконалення технологічних процесів (включаючи перехід на інші види палива, сировини і т. ін.), будівництво і введення в дію нових газоочисних установок і споруд, підвищення ефективності роботи існуючих очисних установок (включаючи їхню модернізацію, реконструкцію і ремонт), ліквідація джерел забруднення, інші заходи. Слід зазначити, що не всі регіони країни виділяють кошти і проводять відповідні заходи у сфері охорони атмосферного повітря. Дані таблиці свідчать, що недостатньо уваги приділяється екологічній модернізації охорони повітря в Дніпропетровській області (обсяги викидів металів та їх сполук в атмосферу від стаціонарних джерел забруднення у розрахунку на душу населення становить 5,05 кг, а їх щільність – 552,2 кг), Донецькій (відповідно 3,0 кг і 497,7 кг), Луганській (0,4 кг і 36,9 кг), Полтавській (0,47 кг і 23,9 кг), м. Києві, де щільність викидів в атмосферу складає 42,9 кг на 1 км2 території.

40