14. Русь і кочовий Степ: етапи та особливості відносин.

Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, тюрками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші).

Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу:

1) Сусідство агресивного "дикого" Степу - це головна причина слабкості руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі. Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується географічне положення країни, а не її населення.

2) Боротьба зі Степом - заслуга Русі перед Європою, європейською культурою. Теза про Русь-Україну як "забороло від азійських орд" перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить різних за методологією та концепціями авторів.

Першою тюркською державою на території сучасної України був Хазарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і частково причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Хазарський каганат був розбит в 60х роках 10 ст. князем Святославом.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами приблизно 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи). У 968 (коли військами, захищавшими київ керувала Ольга), 1017 і 1036 (Ярослав наніс печенігам велику поразку і їх набіги припинились) печенізькі племена підходили до самого Києва. Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передусім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

Через два десятилітя (60-80ті роки 10 ст.) в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили біля 50 великих походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Князі роздрібленої Русі об’єднувались для боротьби з половцями (Любечський з’їд), що сприяло збереженню єдиної держави і тільки у 1103-1111 рр. В.Мономах наніс багато поразок полівцям та вороги на довгий час залишили землі Русі.

Є думка, що за рахунок територіальної близкісті половецького світу, торгових контактів з Руссю, а особливо – регулярних перехресних шлюбів, вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі.