4.Проблема основоположної термінології для позначення етапів розвитку української мови. Дискусійні терміни. Сучасне мовознавство про праслов’янську мовну єдність.

Сучасні мовознавці відстоюють теорію самостійного розвитку мови, основним прикладом можна навести Шевельова див. Пит 5український лінгвіст Євген Тимченко (1866—1948) називав праруську мову мовним міфом. Вітчизняний учений Іван Огієнко (1882—1972) відзначав: «Три східнослов’янські мови… зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. “праруської” спільної мови ніколи не було». Із цього приводу український науковець Степан Смаль-Стоцький (1856—1938) стверджував: «“Праруська мова” нічого нам не допоможе, нічого не вияснить. Навпаки. Плутає думки при дослідах». В укр. мовознавстві проблема виникнення української мови залишається актуальною. Багато дослідників радянського часу (М. Жовтобрюх, Л. Булаховський, В. Німчук), працюючи в межах офіційної доктрини про існування давньоруської мови, намагалося, залучаючи наукові дані, установити час і витоки формування української мови. Так, наприклад, український мовознавець Леонід Булаховський (1888—1961) на основі вивчення писемних пам’яток дійшов висновку, що не можна «ні для ІХ, ні навіть для часу, що передував йому, уявити східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні». Він вважав, що виразні лексичні, фонетичні, частково морфологічні ознаки української мови можна спостерігати вже у пам’ятках ХІІ ст. На рубежі ХХ—ХХІ ст. різноманітні аспекти українського глотогенезу активно розробляють Г. Півторак, В. Німчук, О. Царук, Ю. Карпенко, О. Тараненко, Г. Шевельов та ін. Проблему періодизації української мови В. Німчук назвав найзлободеннішою і найскладнішою. В українському мовознавстві напрацьовано кілька загальновизнаних періодизацій української мови, які різняться визначенням її хронологічних початків. Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після: 1) незадокументований період: — спільнослов’янська мова (до VІ ст.); — давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.); — давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.); 2) задокументований період: — давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.); — українська мова (початок ХІV—ХХ ст.). Періодизація українського вченого Юрія Шевельова (1908—2002) значною мірою основана на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови: 1) протоукраїнський період (до середини ХІ ст.); 2) староукраїнський період (від середини ХІ до ХІV ст.); 3) середньоукраїнський період: — ранній середньоукраїнський (ХV — середина ХVІ ст.); — середній середньоукраїнський (середина ХVІ ст. — початок ХVІІІ ст.); — пізній середньоукраїнський (ХVІІІ ст.); 4) сучасний період (від ХVІІІ ст. до сьогодні). Ю. Карпенко в основу виокремлення періодів становлення української мови поклав основні фонологічні зміни. Він виділив такі етапи: 1) праслов’янська мова (кінець ІІ тис. до н. е.) (закон наростаючої звучності, поява носових голосних, розвиток складотворчості р та л, перехідні палаталізації); 2) спільна мова східних і південних слов’ян (ІІ ст. до н. е. — ІV ст.); 3) спільносхіднослов’янська мова (ІV—Х ст.): — антська мова (ІV—VІІ ст.); — давньоруська мова (VІІІ—Х ст.) (повноголосся, перехід початкового [йе] в [о], деназалізація носових голосних); 4) давньоукраїнська мова (ХІ—ХІV ст.) (занепад ъ, ь та його наслідки, перехід [е] в [о] після шиплячих та [й], злиття [и] та [ы]; 5) староукраїнська мова (ХV—ХVІІІ ст.) (завершення в більшості говорів переходу етимологічних [о], [е] в [і] в новозакритих складах, витворення сучасних опозицій глухий — дзвінкий, твердий — м’який); 6) нова українська мова (ХІХ—ХХ ст.) (зміни орфоепічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії). Більшість дослідників українського глотогенезу починає періодизацію української мови з праслов’янського періоду, коли в спільнослов’янській мові в східних її діалектах розвивалися майбутні протоукраїнські ознаки сучасної української мови. Найбільш суперечливим є період від розпаду праслов’янської мови до ХІV ст. Ю. Шевельов у своїй «Історичній фонології української мови» (1979) висловив думку, що історію української мови потрібно починати з часу виникнення її ознак, які не властиві найближчим їй мовам. Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

• протоукраїнський — VII-ХІ ст.,

• давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,

• ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,

• середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,

• пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,

сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні^[3].