1.Предмет, об’єкт та завдання курсу історії української мови.

Історія української мови наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови. Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку віднай давніших часів до сьогодення.Предмет історіїмови—фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються напевних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, яківикликалицізміни. Вивчення історії мови сприяє розкриттю основних тенденцій розвитку мови, що забезпечили її сучасний стан, прогнозуванню її подальшого розвитку, а також опису змін, яких зазнали фонетико-фонологічна, лексична, граматична, стилістична системи мови врізні історичні періоди її побутування. Завдання історії укр. мови:

1. Визначення і систематизація фонетичних і граматичних змін у системі мови

2. Визначення етапів староукр. Мови та їх рис

3. Розуміння розвитку мови у діахронії

4. Дослідження історичного розвитку мови і її місця на різних етапах та чинників, що відобразилися у мові

2.Суть комплексного підходу до вивчення історії української мови. Зв’язок її з іншими галузями знань.

Комплексний підхід полягає у тому, що вивчення історії мови пов’язане з багатьма дисциплінами одночасно. Тісний зв’язок із історією через залежність мови від історичних умов.Загальне мовознавство є теоретичною базою історико-лінгвістичних досліджень, оскільки в них використано загальнонаукові принципи і методи вивчення мовних фактів, явищ, розроблені в галузі теорії мови. Сучасна українська мова та українська діалектологія вивчають нинішній стан національної мови як один із етапів її багатовікового розвитку. У діалектному вияві живої української мови зберігається багато пережиткових граматичних форм і звукових явищ, втрачених літературною мовою або взагалі ніколи не кодифікованих. Зіставлення і порівняння сучасних фактів із давньоукраїнськими дає змогу зрозуміти шляхи формування мовної системи. Історична ж, чи діахронна, діалектологіявивчає розвиток діалектної мови і місцевих діалектів. Вона тісно переплітається з історією мови, зокрема з історичною граматикою, входячи до ЇЇ складу як невід'ємна складова частина. Діалетктологія тісно пов’язана з історією мови, через вплив на формування діалекту попередніх історичних етапів, вплив історичних подій. Українська література — тексти, написані українською мовою різних періодів. Вони є пам’ятками письма конкретного часу, тому й свідченням стану мови того часу. Цим зумовлений тісний зв’язок історії мови з історією української літератури, літературною текстологією. При дослідженні історії мови використовують надбання археології, яка сприяє з’ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються написи), культури. Реконструйовані мовні факти, коли вони підтверджені даними археології, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні. Пов'язана з лінгвогеографією та старослов. Мовою.Комплексно вивчити шляхи формування мови народу — означає дослідити лексичний, фонетичний, граматичний матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення.

3.Основні та додаткові джерела вивчення історії української мови. Найважливіші пам’ятки.

1) жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації; 2) писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінні датовані пам’ятки: вони дають найдостовірніший матеріал для встановлення хронології мовних явищ. Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української мови, можна виокремити такі групи: — написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068); — рукописні книги (Остромирове євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282)); — грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130); 3) свідчення споріднених мов, завдяки яким в українській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и]; 4) лексичні запозичення, що можуть бути свідченням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку ІХ ст. слово варяг, довів, що в той час ще існували носові голосні, бо скандинавське uaringr зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /#/, яка тоді була властива східнослов’янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [¬], пізніше — [а]; 5) топоніміка, що має великі реконструктивні можливості, оскільки власні географічні назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням; 6) письмові свідчення іноземних мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.