Матасова 15, 33, 51

15. «Роман про Трістана та Ізольду»: образність, особливості композиції (сюжетний паралелізм), основні мотиви.

Образність: образи лісу, моря (див. нижче); образи, що входять у любовний трикутник: Трістан, Ізольда, король Марк. Трістан – пристрасний коханець+хоробрий рицар (з куртуазним вихованням)+васал короля+людина великої моральної чесності (мучиться від думки, що «обманює» короля з його дружиною, від думки, що зраджує не лише сюзерена, а дядька, якого щиро любить); Ізольда Білокура – в ній мало від Прекрасної Дами (не ідеалізована, деколи – надмірна, не недоступна тощо, проте належить одному чоловікові - Трістану); Гувернал, Роальд Тверде Слово, Бранжьєна – віддані слуги і друзі; 4 барони- Андре, Генелон, Гондоїн і Деноален + карлик Фросін - підступні, хитрі, мстиві трикстери; Ізольда Білорука кохає без взаємності, стає фактично причиною сметрі Трістана через ревнощі. Основні мотиви: - мотив трагічного кохання (коханці, долаючи найважчі перешкоди, з'єднуються, проте так само і мучаться); - мотив трагічності - у імені Тр. – «народжений у печалі»; - постійні подорожі морем (море=доля Тр., постійно довіряє себе морю); -любовний напій; -відвоювання жінки (Тр. відбиває Із. у прокажених; вперше завойовує у поєдинку); -мотив переодягання (Тр. вперше представляється Із. жонглером; предстає перед Марком прокаженим, щоб не бути пізнаним; Тр. в образі жебрака на суді Із.) і пов'язаний з цим мотив пізнавання/непізнаваності; - атрибути: обручка (за допомогою якої Ізольда має пізнавати Трістана), меч (через відщеплену частинку меча Тр. Із. дізнається, що він – вбивця Морхульда; оголений меч, що закохані клали у лісі на ніч між собою як символ утримання коханців від фізичної близькості; меч, що лишає між закоханими Марк – як послання: він їх міг вбити, але не вбив, бо пробачив), чарівна собачка Пті-Крю (що змушує забути горе); невиліковна рана и жінка-цілителька (рана – у Тр. і на початку, і в кінці; цілителька – Із.+її мати); - двійник героїні з тим же ім*ям (Ізольда Білокура – Ізольда Білорука); - «Божий суд»; - мотив плавання Тр. в човні без весел і вітрил 7 днів і 7 ночей + як у казці, потрапляє саме до тієї дівчини, дядько якої нещодавно поранив його отруєним списом, і- ще 1 казковий мотив – лише їй та її матері відомі засоби порятунку від цієї отрути; - золоту волосину королеві Марку принесли 2 ластівки; - дракон, якого лише 3 ударом вбиває Трістан; - карлик Фросин, який передбачає майбутнє по зорях; - чарівне брязкальце на шиї зачарованого песика Пті-Крю, якого Уельському герцогові подарувала фея; - терен - символ поєднання у смерті і непереборної сили кохання;– 3разове – рубання кущів терену, які, виростаючи за 1 ніч, з’єднували могили Трістана та Ізольди; - колір паруса на кораблі (мотив ще грецький: міф про царя Егея). Сюжетний паралелізм епізодів: 1. Кохання Рівален і Бланшефлер – кохання Трістана та Ізольди. 2. симетрія-протипоставлення народження і смерті. 3. плавання з норвезькими купцями=1-ше втручання моря у долю Трістана; повернення корабля Каердіна, що віз Ізольду - його останнє втручання. 4. перемога над герцогом Морганом – 1-ий подвиг Трістана; у свій же останній бій він отримує смертельну рану. 5. Бою з Морхультом симетричний двобій героя з лицарями короля Марка. В 1-му випадку Трістан бореться за Корнуельс і проти Ірландії (тобто проти Ізольди), в 2-му - за Ірландію (за Ізольду) і проти Корнуельса. 6. 1-му плаваню до Ірландії і знайомству з Із. =останнє побачення з королевою (Трістан переодягнений обидва рази: 1 – в жонглера; 2 – у бідняка). 7. В рез-ті перемоги над драконом Трістан отримує Ізольду для свого дядька. В симетричному епізоді Трістан отримує перемогу над велетнем, будує грот з зображенням коханої=знову «отримує» її, але фіктивно. 8. Із. пізнає в Трістанові вбивцю дядька= симетрична сцена, де Із. дізнається про «зраду» Тр. 9. Любовний напій скріпляє любов молодих людей, так сказатт, матеріально = симетрична женитьба Трістана на Із. Білорукій (цією женитьбою ніби намагається звільнитися від своєї любові). 10. Корабль з Трістаном, Ізольдою прибуває до Корнуельса. Марк одружується з Із., Трістан не насправді відмовляється від коханої -в 1 шлюбну ніч, поки Марк лежить з Бранжьєною, Тр. - з Із. В симетричному епізоді Тр. теж не по-справжньому відмовляється від Із, пішовши в добровільне вигнання (продовжує любити і часто зустрічається). Ліс Моруа – точка перетину симетричних епізодів (символізує надійну стабільність для Трістана).

33. Проблема єдності «Декамерона» Дж. Боккаччо. Функція рамкової оповіді. Специфіка наративу у «Декамероні». Постаті оповідачей.

«Д» –цикл новел: 100 епізодів, вибудуваних за принципом готичної вертикалі: - від грішників – до святих; - від низького до високого першими (сатиричні нов.→ авантюрні із загалом привабливими героями → нов., присвячені людській шляхетності, персонажі інколи навіть ідеалізовані). Щоб підкреслити єдність новел у своєму творі, Боккаччо обрамляє його авторським «я»: «Д.» відкривається його передмовою і завершується післямовою. Рамка – подвійна: 1. зовнішня - авторське «я» як звернення до читача (вступ=гуманістичні погляди автора + передмова («Починається 1-й день…»)=опис чуми у Флоренції 1348р., група з 3 благородних юнаків і 7 дам тікають за місто + післямова); 2. внутрішня – 10 оповідачів (обрамлення - кожен день починається заставкою до новел: молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом і цікавою бесідою, під час якої і розповідаються історії; це обрамлення –текст, що має глибокий сенс, те, що стали потім називати «бенкет під час чуми», коли вдаються до радощів і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися; це обрамлення (молодь)- утопічна ідилія, ренесансна утопія, їх 10 днів – усталене життя; поч. розповідей - ранок середи, кожного дня – по 10 історій + вибирається «король» чи «королева», що призначають тему дня; Діонео єдиний може розповідати історію останнім і на вільну тему. Після того, як всі 10 новел одного дня озвучені, автор їх «обрамляє» — показує читачу оповідачів, як вони обмінюються враженнями від розповідей). Наратив: 1. автора з читачем (через обрамлення власним «я»; в Ренесансі важлива роль автора і встановлення діалогу його з читачем) і 2. наративні зв’язки між оповідачами (Діонео – керівний оповідач, виконує функцію медіатора). Постаті оповідачей – прекрасні зовнішньо і внутрішньо, разом вони – ідеальна ренесансна універсальна людина: дівчата (7) - молоді дівчата від 18 до 25: Пампінея - «квітуча», Фьяметта - «вогник», Філомена - «любляча спів», Емілія - «лагідна», Нейфіла - «нова для любові», Еліза - «друге ім'я Дідони», Лаурета (відсилає до образу Лаури Петрарки); хлопці (3):  Панфіло - «весь любов» - серйозний, розсудливий, Філострато -«розчавлений любов'ю» - чуттєвий і меланхолійний, трагічний, Діонео –«син Діоніса, батька Венери; відданий Венері; що грає в любов» - уособлення вітальної енергії, плідних сил природи, єдиний може розповідати історію останнім і на вільну тему; він – керівний оповідач, функція медіатора («переводить» кожен день до наступного дня), вводить в дію життєвий закон стихійності, розбавляє стагнацію. Образи оповідачів виконують функцію камертона моральності і гармонії: єдині в розумінні любові як вищої цінності; цінність дружби не менш важлива для них; вони добрі, їх ставлення один до одного настільки рівне, що між ними немає сварок.

51. Варіанти потлумачень “гамлетівської” ситуації.

Між 2 полюсами – текстом “Гамлета” та свідомістю його творця – розігрується драма сприйняття та інтерпретацій образу Гамлета і гамлетизму. Існують літературознавчі, філософські та психоаналітичні тлумачення образу Гамлета у трагедії Шекспіра, до того ж - національну специфіка щодо сприйняття персонажа у певній культурі. Розвиток тлумачення образу Гамлета у європейській літературі від епохи романтизму до першої половини ХХ ст. пройшов 3 етапи: 1) тлумачення образу принца Й.В.Ґете, яке доповнювалось різнонаціональними тлумаченнями і набуло популярності у літературі пер. пол. ХІХ ст. 2) психологічні та психоаналітичні інтерпретації кінця ХІХ – початку ХХ ст.; 3) синтез двох попередніх етапів –ХХ ст. (особливо доба модернізму) у різних національних варіантах. Німецькі інтерпретатори кінця XVIII – початку ХІХ ст., акцентуючи увагу на характері Гамлета, перетворили тимчасову нерішучість персонажа на його єдину і домінуючу рису. (Й.В.Ґете, Шлегелі, Г.В.Геґель). Оформлення німецького гамлетизму пов’язано з художньою інтерпретацією трагедії Шекспіра, запропонованою Й.В.Ґете у романі “Літа науки Вільгельма Майстера”: Гамлет - людина, духу якого суперечить покладена на нього задача помсти. Англійське тлумачення у ХІХ ст.: романтичний підхід (С.Колрідж, Ч.Лем, В.Хезлітт); ідея надзвичайних розумових здібностей Гамлета, бездіяльність сентиментального героя пояснювалася надмірною рефлексією, роз’єднанням думки і волі. Французи: наголос ставився на інтелектуальності та морально-етичних характеристиках образу персонажа Шекспіра (Ф.Гізо, Ж. де Сталь); естетизація образу принца та персоніфікація Гамлета як сильної, мислячої особистості; безнадія та усвідомлення неможливості змінити світ, бо морально-психологічні якості Гамлета ніби не відповідали цій вимозі (Ф.Гізо, В.Гюго). Отже, німецькі романтики (та деякі англ.): Гамлет – мрійник не від світу цього, з душею, що гидує усім реальним, із мрійливою поетичною і тому – внутрішньо слабкою і крихкою натурою; французькі романтики: Гамлет – пророк вічної незадоволеності як стану людського духу в його мріях та пориваннях до кращого. Тобто романтики ввели Гамлета до сонму своїх «вічних» образів. Гамлетизм у Росії ХІХ ст.: соціальний характер (В.Бєлінський, О.Герцен, М.Чернишевський); в хронологічному порядку змінили один одного 3 типи гамлетизму: 1) романтичний Гамлет; 2) “зайвий” ідеаліст; 3) здегенерований гамлетик. В кінці ХІХ – на початку XX ст. герой став предметом дослідження психологів і психоаналітиків. Фройд: Гамлет володів Едіповим комплексом, не зміг подолати або не повністю подолав комплекс Едіпа. До З.Фройда інтерпретації образу Гамлета і гамлетизму зосереджувалися перш за все на тексті трагедії. Психоаналітик переніс центр тяжіння на постать і психіку Шекспіра, психологічні мотиви його творчої діяльності. Європейський гамлетизм пер. пол. ХХ століття –синтез літературознавчих та психоаналітичних тлумачень цього традиційного образу та гамлетизму. Англія, XX ст.: Т.С.Еліот схиляється до біографічного тлумачення трагедії, переконаний, що Шекспір переносить на персонажа жахливе особисте переживання: Гамлет – це рішуча особистість, що змогла протистояти своєму оточенню.

4