5. Кант і німецький ідеалізм

5.1. Кант

Говорять, що Іммануїлу Канту (1724–1804) належить «копер­ні­­канська революція» у філософії, а його самого за значимістю по­­рів­нюють із самим Платоном. Що ж це означає?

Усі попередники Канта вважали, що ро­зум про­­с­­то приймає досвід як даність, приймає все, не пере­бираючи, інакше кажучи, розум, суб’єкт «кру­­­тить­ся» навколо об’єкта пізнання, а до­­с­від – «пише» у свідомості все, що йому зама­­неть­­ся. Кант першим почав стверджува­ти, що все від­­бу­вається якраз нав­па­ки – ро­зум є актив­ним і він сам «запитує» у світу те, що йому по­­тріб­­но. Розум не плететься у хвос­ті дійс­ності, що про­пливає перед ним, на­ма­га­ючись об­ро­­бити її, не реагує на її ім­пуль­си, не під­лаш­­тову­єть­ся під дійсність, а нав­­паки, спря­мовує на неї своє світ­ло, осво­ює її за допо­могою вмон­то­ва­них в сам роз­ум струк­тур або механізмів, ін­стру­­­мен­тів піз­нан­ня. Саме ця ідея актив­нос­­ті ро­зуму ста­­ла головною і виз­на­чаль­ною у ні­мець­кій фі­лосо­фії кінця ХVІІI – почат­ку ХІХ ст., а зго­дом уявлення про розум як акти­вну інстан­­цію, осна­щену стру­ктурами, меха­ніз­ма­­ми пізнан­ня, вперше в істо­рії філосо­фії з мате­ма­тичною точ­ніс­тю «ме­­­тода Вольфа» висло­в­ле­не Кантом у його дисе­ртації 1770 р.²⁴, на­завж­ди увійде до скар­бниці світової філософської думки.

Саме дослідженню цих структур і механізмів, за допомогою яких розум здійснює власну активність, і присвячена вся філо­со­фія Канта. Однак давайте спочатку з’ясуємо, що ж це за струк­тури? Пе­ред цим розкриємо зміст кількох важливих понять кан­тівсь­кої філо­софії.

Все, що існує в розумі, і не залежить від досвіду (наприклад, ариф­­метичні судження тощо) Кант називає «апріорним»²⁵, а те, що залежить від досвіду – «апостеріорним»²⁶. Серед апріорного є те, що вмонтоване в наш розум від природи. Кант називає його «тран­сцен­дентальним». Якраз дослідженню трансцендентальних апріо­рних структур і присвячена його філософія. Однак зробимо уточ­нення: трансцендентальні апріорні структури – це не вроджене знан­ня, це інструменти, за допомогою яких воно здобувається. Себ­то Кант до­лає однобокість як раціоналізму, так і емпіризму. З од­но­го боку, врод­женим є не саме знання, як це стверджували ра­ці­она­лісти, а інструменти для здобування знання, а з іншого – розум, хо­ча він і не має вродженого знання, не є «чистою дошкою», як стверд­жували ем­піристи. Він від природи наділений механізмами здо­буття знання.

Що ж це за трансцендентальні апріорні структури активного ро­­зу­му? Насамперед Кант розрізняє три види активності розуму. Ро­­зум, на його думку: а) пізнає світ; б) чинить моральні вчинки; в) здійснює естетичні судження (тобто вирішує, що є красивим, а що ні). Дослідженню трансцендентальних апріорних структур, за до­­помогою яких розум здійснює всі ці три види активності, при­свя­чені три частини філософії Канта, викладені у трьох книгах:

1. «Критика чистого розуму»²⁷– дослідження транс­цен­денталь­них апріорних структур, за допомогою яких розум піз­нає світ.

2. «Критика практичного розуму»²⁸– дослідження транс­ценденталь­них апріорних структур, за допомогою яких розум ре­гу­лює поведінку та здійснює моральні вчинки.

3. «Критика здатності судження»²⁹– дослідження транс­цен­ден­таль­них апріорних структур, за допомогою яких розум су­дить про красу.

Розглянемо детальніше всі три частини Кантівської філософії:

1. Критика чистого розуму. Розум, на думку Канта, пізнає світ че­рез чуттєвість і розмисел³⁰. Двома трансцендентальними, тобто вмон­тованими в розум, структурами чуттєвості Кант вважав прос­тір і час. Вродженими трансцендентальними структурами розмис­лу є категорії³¹формальної логіки, які свого часу виділив ще Арісто­тель: одиничність, множинність, цілісність, реальність, відки­дання, обме­ження, субстанція й акциденція, причинність і за­лежність, взає­модія, можливість, існування, неіснування, необхід­ність, ви­пад­ко­вість. Між чуттєвістю і розмислом існує зв’язок. Продукт чуттєвості ін­коли стає предметом розмислу і навпа­ки, отже, у суб’єкті має існу­вати ще одна структура, яка є ніби проміж­ною або об’єднуючою лан­кою між розмислом і чуттєвіс­тю. Такою структурою Кант вва­жав схему. Що таке схема? Це поняття близьке до поняття «символ». З одного боку, схема має характеристики чут­тєвого образу (займає міс­це в просторі, сприй­мається органами чуття), а з іншого – має влас­тивості поняття, тобто може символізу­вати не обов’язково те, що нею зображено.

2. Критика практичного розуму. Вмонтовану в розум транс­цен­­дентальну структуру, що регулює нашу поведінку, Кант назива­є «категоричним імперативом» (від лат. imperativus – наказ, пра­вило, що вимагає беззаперечного виконання). Кант дає кілька фор­му­лювань категоричного імперативу: 1) «Чини так, щоб мак­си­ма твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального за­ко­нодавства»; 2) «Чини так, щоб ти завжди відносився до люд­ства і у своїй особі, і у особі будь-кого іншого як до цілі, і ніколи не від­носився до нього тільки як до засобу»; 3) «Чини згідно такої мак­­сими, яка могла б у той же час стати всезагальним законом». Цей імператив можна подати у більш простій формі, пере­фразувавши його наступним чином: «Перед тим, як щось вчи­нити, по­думайте, чи хотіли б ви, щоб так само почали чинити всі ін­ші». Саме це правило і є тим, на основі чого людина регулює св­о­ю пове­дінку. Наприклад, мені захотілося спалити будинок су­сіда, який псує вигляд із вікна. Що утримує мене від цього вчин­ку, якісь зов­нішні чинники (правосуддя, релігія)? Ні! Просто я під­­свідомо розу­мію, що коли всі так само почнуть робити, то, зреш­тою, спалять і мій будинок, тобто мій вчинок не може стати «все­загальним зако­ном»³². Кожна людина зобов’язана під­поряд­ко­вуватись категорич­ному імперативу, а тому обов’язок є чи не голов­ною моральною категорією. А як же тоді бути з людською сво­бодою? Кант вважає, що свобода не означає вседозволеність. Слід­ування категоричному імперативу є свободою. В цьому пи­тан­ні погляди Канта досить близь­кі до Спінози, а саме до його виз­на­чення свободи як «пізнаної необ­хід­ності». Сказати «я повинен» все одно, що сказати «я вільний». Як і для просвітників, для Кан­та мораль є автономною, тобто такою, що міститься у природі са­мої людини. Моральність – це функція самого розуму, ніщо зов­ніш­нє (апостеріорне) не може встановлю­вати моральні закони, ні вихо­вання, ні задоволення, ні воля Божа.

3. Критика здатності судження. Що ж є трансцендентальною осно­вою естетичного судження, тобто судження про красу. Кант вва­жав, що такою трансцендентальною апріорною структурою, вмон­тованою в наш розум, є ідея про те, що все у природі має ціль, тобто так звана телеологічна ідея. Якщо річ відповідає своїй ме­ті і призначенню, то вона сприймається як «красива», якщо ні – як «по­творна».

Трансцендентальні апріорні структури – це інструменти, якими ко­­рис­тується розум, але як і будь-які інші інструменти, вони обме­же­ні у своїх можливостях. Молоток – це інструмент, але за його до­­по­могою не можна пробити броньоване залізо, так само і транс­цен­­дентальні, апріор­ні структури є обмеженими у своїх можли­вос­тях. Тому виявлення апріор­них структур є одночасно і вста­нов­лен­ням меж людського розуму, критичний аналіз його можли­востей. Саме тому Кант називає свою фі­лософію «крити­кою». Розум від­бирає від дійсності тільки те, що може обробити за допомогою своїх трансцендентальних структур. Річ, яка залиша­ється не­до­ступ­ною для розуму, Кант іменує «річчю‑в‑собі», на про­ти­­вагу «речі-для-нас», яка може бути осмислена. Наше піз­нан­ня об­межене тіль­ки «речами-для-нас», однак людський розум весь час чомусь на­магається «вискочити» за межі своїх можливостей, вста­нов­лених транс­цендентальними структурами, така його при­ро­да. Людина по­стій­но намагається дослідити власну душу, Бога, Всес­віт, тобто те, що вона не може осягнути принципово. Людсь­кий розум неначе го­луб, що прагне вилетіти за межі атмосфери, не ро­зум­іючи, що атмос­фера це не те, що заважає польоту, а те, без чо­го політ немож­ливий. Коли людина виходить за межі, вста­нов­лені транс­цен­дентальними структурами, то в її розумі обов’язково бу­­дуть вини­кати помилки. Активність розуму, що вийшов за свої ме­жі, а також критичне вивчення помилок, спричинених цим вихо­дом, Кант називає діалектикою. У слово «діалектика» він вкла­дав нега­­тивний смисл, для нього «діалектика» – це насамперед проти­річ­­чя, з якими має справу гордовитий розум, позбавлений надійної фе­но­менальної основи.

Значення філософії Канта є безпрецедентним. З одного боку, у його системі ми знаходимо сліди попередньої філософської тра­ди­­ції: емпіризму, раціоналізму, філософії Вольфа, Спінози, про­світ­­ницьку ідею автономії моралі тощо, а з іншого – це цілко­вито нова перспектива бачення світу людини з точки зору ідеї актив­нос­ті людського розуму, яка стане визначальною для всієї на­ступ­ної філо­софії і насамперед трьох німецьких мислителів сві­то­вого рів­ня, послідовників Канта, творчість яких прийнято поз­нача­ти сло­воспо­лукою «німецький ідеалізм».