2.2. Спіноза

Бенедикт Спіноза (1632–1677, на­справ­ді він мав єврейське ім’я та прізвище Ба­рух д’Еспіноза⁵) не розділяв думок Декарта про те, що дійсність має три субстан­ції (свідо­мість, матерія, Бог). На дум­ку Спінози, субстан­ція тільки одна – Бог. Бог є самодостат­ній і нічого іншого для сво­го існування не потребує: ні матерії, ні свідомості – він є причина самого себе («cau­sa sui»). Мислення і протяж­ність, rex cogitans і rex extensa не є двома окре­мими субстанціями, а просто «атрибу­тами» (властивостями) Бо­га. Так само, як у людині поєднуються протяжність і свідо­мість, так само і Бог є абсолютним мис­лен­ням і протяжною природою водно­час. Кожен із цих двох атрибутів, властивостей має ще інші «моду­си» (прояви). Наприклад, мо­дусом протяжності є тілесність, модусами мис­лення – розум, воля, любов. І людина, і ви­димий світ – це два набори модусів як атрибуту протяжності, так і атрибуту мис­лен­ня. Людина, наприклад, складається з моду­сів тілесності, розуму, во­лі тощо. Лю­дина і світ, як два набори модусів, станов­лять про­ша­рок, який Спіноза називає «natura naturata» – «народжена приро­да», а Бо­га зі своїми атрибу­тами називає «natura naturans» – «природа, що по­род­жує». До речі, Спіноза вважав, що атрибутів у Бога не два, а без­­ліч, так само, як і модусів. Просто ми самі складаємося з двох атри­бу­тів – мислення і протяжності, а тому не можемо сприймати всі інші, вони нам невідомі. Якщо субстанція тільки одна – Бог, то лю­дина є просто набором атрибутів і модусів Бога, тобто фактично його «час­тиною». Людське пізнання, за Спінозою, є фактично пізнан­ня Богом самого себе. А отже, людина, як набір модусів Бога, вже містить у собі все знання. Ми бачимо, що це нова, в порівнянні з Декар­том, модифі­кація теорії вроджених ідей. Так само, як і Декарт, Спіно­за вважає, що закони дійсності й ідеї розуму – тотожні. Однак, як­що Декарт не зміг пояснити, чому це так, то Спіноза легко впо­рав­ся з даною проблемою, вказавши лише на те, що ідеї розуму і речі є ні чим іншим, як двома аспектами одного і того ж – Бога.

Людина є набором модусів – це, фактично, означає, що людина є частиною Бога як єдиного цілого, навіть не частиною, а окремим про­явом Бога, тобто людина не має ніякої свободи, – всі її думки і дії зале­жать від Бога. Інакше кажучи, внутрішньо вільною людина мо­же стати тільки тоді, коли усвідомить факт своєї залежності від Бога. Свобода є «пізнана необхідність». Цей вислів Спінози стане зго­дом чи не найвідомішою частиною його філософії і водночас об’єктом для критики з боку інших мислителів.

2.3. Ляйбніц

На відміну від Декарта, який розгля­дав дві субстанції, та Спі­но­зи, який вва­жав, що субстанція тільки одна, Ґотфрід Вільгельм Ляй­­бніц (1647–1716)⁶вва­жає, що субстан­цій є безліч. Вся дійс­ність, на його думку, склада­ється з без­лічі субстанцій, які він на­зи­ває «мона­дами». Монади – це не «елементи всіх речей», це не ато­ми і не «якості», і не ідеї – це саме субстанції, пер­шооснови всіх ре­чей. Власне, скільки речей, стільки й монад. Є мо­нада людини, мона­да рослини, нарешті, монада Всесвіту і мона­да Бога⁷.

Що ж таке монада? Ляйбніц зображує мона­­ду як Всесвіт у мі­ніа­тюрі, мікро­косм. «Кож­на монада, – пише Ляйбніц, – з точ­ніс­тю ви­ражає сутність усіх інших... кож­на субстанція є ніби цілий світ і дзеркало Бога, або всього Всесвіту»⁸.

Якщо кожна монада – це Всесвіт у мініа­тюрі, то як же вони від­різ­няються між собо­ю? На думку Ляйбніца, кожна з монад воло­діє «аппер­цепцією» – сприйняттям іншо­го світу. Однак різні монади наділені різни­м ступенем апперцепції: одні в біль­шій мірі, інші – в меншій; і тільки Бог воло­діє абсолютною апперцепцією, тобто мо­же сприймати всі інші монади. Інакше кажу­чи, він знає все. Щодо мо­над речей чи люди­ни, то вони по-різному обмежені в сприйнятті інших монад. Ця обме­же­ність, на думку Ляйбніца, проявляється у тілесності, ма­теріальності, тобто наявності маси, не­прозорості, протяжності. Між всі­ма монадами існує «наперед встановлена гармонія», яка полягає в то­му, що кожна монада володіє уявленнями, які в точнос­ті відпо­відають тому, що знахо­диться поза нею.

Якщо людина – це теж монада, тобто космос у мініатюрі, то вона вже містить в собі знання про всі інші речі. Однак ці знання, на дум­ку Ляйбніца, можна ме­тафорично уявити у вигляді глиби мар­муру з про­жи­лками, що нагадують фігуру Геркулеса, а для того, щоб ця схо­жа на Геркулеса глиба перетвори­лась у справжню скульптуру, її тре­ба «від­шліфувати» за допомогою досвіду. Тобто вроджені знан­ня, безумовно, в людській монаді є, проте їх остаточне оформлення, шлі­фування відбу­вається під дією зовнішнього досвіду.