2. Раціоналізм

2.1. Декарт

Фран­цузький філософ Рене Декарт (1596–1650)⁴, який так би мо­ви­ти, відкриває своєю системою філософію Нового часу, вважав, що філосо­фія має починатися зуніверсального сумніву. Треба по­ставити під сумнів усе на світі, навіть існування дійсності. Що ж залишиться, коли ми засумніваємося в усьо­му? Чи є хоча б єдиний факт, який поста­ви­ти під сумнів не можливо? Декарт вважав, що ним є існування нас самих, нашої мислячої сві­до­мос­ті. Тільки існу­вання своєї свідомості ми не мо­жемо ставити під сумнів, бо тоді б не бу­ло кому сумніватися. «Cogito, ergo sum» («Мис­лю, а отже, існую») – цей вислів Декар­та згодом стане дуже відомим. Таким чи­ном, існу­вання нашої свідомості – єдиний безза­пе­реч­ний факт. Зу­силлями Декарта людська свідо­мість уперше стає об’єктом філософсь­ко­го дослідження, а його самого небезпідставно вважа­ються «першо­відкри­вачем свідомості».

Ана­лізуючи людську свідомість, Декарт знаходить у ній ідеї, що іс­ну­ють у людині від природи, тобто «вроджені ідеї», а також ідеї, які привнесені у свідомість ззовні, а це означає, що за нашою сві­до­міс­тю існує світ, який є джерелом цих привнесених у свідомість ідей. Таким чином Декарт приходить до факту існування зовніш­ньо­го світу поза свідомістю. Отже, за Декартом, світ має дві першоос­но­ви (субстанції): свідомість і матерію. Тому філо­софію Декарта до­сить ча­сто називають дуалізмом. Дуалізм – це філо­софія, яка визнає не одну, а дві першооснови.

Основною властивістю свідомості є мис­лення, тому свідомість Декарт називає «мис­лимою реальністю» («rex cogitans»). Основною властивістю світу поза свідоміс­тю він вважав протяжність, тому світ є «протяжною ре­аль­ніс­тю» («rex extensa»). В людині тілесна протяж­ність і мислення зу­стрічаються, поєдну­ються, тому людина, ніщо ін­ше як «мисляча машина», матеріальний механізм, оснаще­ний ми­слен­ням. І rex cogitans, і rex extensa живуть і діють за однаковими за­ко­нами вважав Декарт. Звідки така переконаність? Як уже зазначалось, час життя філософа – це бурхливий розвиток науки. За­ко­ни і фор­мули, виведені суто теоретично, починали діяти в природі. Сам Декарт був не тільки філософом, але й засновником аналі­тичної гео­метрії, галузі математики, яка за допомогою функцій та фор­мул моде­лює рух тіла. Саме той факт, що формули, виведені «в умі», почи­нали діяти «в природі», й надихнув Декарта на переконаність у то­тож­нос­ті законів мислення і законів природи. Однак пояснити, чо­му це так відбувається, що є причиною цієї тотожності, Декарт не зміг. Він вважав, що причиною співпадання законів мисленні і законів приро­­ди є Бог, тобто, власне, допускав існування третьої субстанції, яка відповідає за ідентичність законів свідомості і законів природи. Ця ідея згодом була розвинута у теорії так званого «окказіоналізму». Мис­­лен­ня і світ не взає­модіють між собою, даючи при­від (occasio) Бо­гу втрутитися і стати при­чиною ру­ху речей у відповідності зі свідо­містю.

Найбільш яскравим представником окка­зіона­ліз­му став французь­кий філософ Нікола Моль­бранш (1638–1715).