5.6. Чому філософію Геґеля нази­вають «вершиною класичної фі­лософії»?

Філософію Геґеля називають вершиною класичної філософії, і це не безпідставно. Дійсно, той спосіб філософування, про який ми розповіли у розділі, присвяченому Платону, пройшовши тривалий іс­то­­ричний шлях, здобув у філософії Геґеля свого най­ве­­лич­ні­шо­го вираження. Давайте спробуємо це уяснити.

Насамперед, філософію Геґеля можна розглядати одночасно як са­мостійне знання і як своєрідну суму всіх попередніх класичних сис­тем. Так, поняття «діалектика», яке застосовує Геґель, близьке до пла­тонівського. У Платона, як ми пам’ятаємо, діалектика – це пере­хід від менш загального поняття, до більш загального, який теж від­бу­вається через відшукання протиріччя в самому понятті. Однак Ге­ґель критикує Платона за те, що у нього поняття ніби «завмерли» у сві­ті ідей, є нерухомими, «мертвими». Геґель навпаки стверджує, що по­няття мають саморух, він, як і інші представники класич­ної філософії, Кант, наголошує на активності розуму і таким чи­но­м від­ме­жовується від Платона, хоча це не заважає йому вико­рис­товувати близьке до Платонівської філософії поняття Ідеї.

Геґель близький також до поглядів Фіхте. Однак, якщо у філо­со­фії Фіхте саморухомим духом є суб’єктивний, людський Дух і по­за ним нічого не існує, то в Геґеля суб’єктивний (людський) дух – це тільки один із моментів становлення об’єктивного Духу. Ок­рім того безкінечне подолання свідомістю підсвідомого Геґель на­зи­ває «дурною безкінечністю».

Синтез Природи й Ідеї дещо нагадує філософію Шеллінґа, од­­нак на думку Геґеля, останній помилявся в тому, що розглядав Дух і природу як одне і те саме. За Геґелем, – це знову ж таки мо­мен­ти роз­витку і розгортання об’єктивного Духу, які слід чітко роз­різняти. Філософія Шеллінґа, що їх не розрізняє, є ніччю, де «всі кішки сірі», – як образно висловився сам Геґель.

Ознаками класичної філософії, як особливого способу філосо­фу­вання, як ми вже писали раніше, є прерогатива розуму і раціо­наль­­ності, завершеність і всеохопність. Але чи не є філософія Ге­ґеля, яка всю дійсність зробила раціональним Духом, най­більш «ра­ціо­нальною» з усіх попередніх? Чи не є філософія, яка до­сліджує абсолютно всі сфери людського життя на основі одні­єї схе­ми і одного методу, найбільш всеохоплюючою. Чи не є вона та­кож максимально довершеною? Звичайно ж є!

Можливо саме тому, за свідченнями Герберта Маркузе, «перші деся­тиріччя після смерті Геґеля були пронизані глибоким переко­нанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця». Однак на­справді до кінця наблизилася не філософія, а лише один із спосо­бів філософування – «класична філософія».

6. Паскаль і Віко проти філософських установок Но­вого часу

У ХVII–ХVIII ст. жили два мислителі, дум­ки яких суперечили всім філософським уста­нов­кам Нового часу – вірі в людський розум і необмежені можливості наукового пі­знання.

Одним із них був французький уче­ний і фі­лософ Блез Паскаль (1623–1662)⁴⁴. Він вва­жав, що наукове пізнання, яке здій­с­ню­ється розумом, є обмежене і рату­вав за чут­тєве («без­по­се­ред­нє») пізнання, яке здійсню­ється сер­цем. Горда і само­впевнена лю­дина є на­справді лише «трос­ти­ною» у Всесвіті, хоча і «мислячою тростиною». Від­чу­ва­ючи свою «тендітність, смерт­ність і ни­цість», вона сумує, впадає у відчай, блу­кає і шу­кає розваг. Однак ро­зум, яким вона пишається, не може зробити її щас­ливою. Він тільки під­во­дить її до віри, яка є вищою за ро­зум, адже тіль­ки серцем можна пізна­ти Бога через Ісуса Христа.

Аналогічних поглядів дотримувався й іта­лій­сь­кий філософ Джам­баттіста Віко  (1668–1744)⁴⁵, який вважав, що світ природи, створе­ний Богом, може бути пізна­ний тільки са­мим Богом, а лю­дина може піз­нати тільки те, що створила сама, світ «громадянськос­ті», тобто людської історії. По­ряд із раціо­нальним пізнан­ням, яке є преро­гати­вою філософії, Віко також обґрун­товував пі­знання за допомогою во­льових зу­силь, яке є прерога­тивою «філо­логії».

Паскаль і Віко були першими, хто ви­сту­пив про­ти ілюзій раціо­налізму, емпіриз­му та Про­світ­ництва, безжа­льно розвінчу­ючи сліпу віру в науку, раціональне пі­знання та всесиль­ність люд­сь­кого ро­зуму.

1 У зарубіжних виданнях замість Нового часу частіше вживають термін Модерн.

2 Першим науковим експериментом вважається дослід, який поставив Ґалілей. Він ки­нув із вершини похилої Пізанської башти важке ядро і легеньку кулю, з метою про­демонструвати, що в противагу арістотелівській фізиці, тіла незалежно від маси досяга­ють землі одночасно.

3 Вживання термінів «французький раціоналізм», «британський емпіризм», «німець­кий ідеалізм» є не зовсім коректним. Раціоналістичні філософські вчення дійс­но були зосереджені переважно у Франції, емпіризм – у Англії, ідеалізм – у Німеч­чині, однак до цих напрямів примикали і представники інших крїн. На­прик­лад, у Кембриджі (Англія) існувала школа «кембріджських платоніків», яка розви­ва­ла платонівську теорію вроджених ідей і її можна сміливо віднести до раціо­налізму.

4 Головними працями Декарта є: «Правила для керівництва розуму» («Regulae ad directionem ingenii»), «Світ» («Le Monde»), «Роздуми про метод» («Discours de la méthode pour bien conduire sa Raison et chercher la Vérité dans les Sciences»), «Принципи філософії» («Principia Philosophiae»), «Пристрасті душі» («Les Passions de L'Ame»).

5 Головними працями Спінози є: «Теологіко-політичний трактат» («Tractatus Theologico-Politicus»), «Етика» («Ethica Ordine Geometrico Demonstrata»), «Трактат про удосконалення розуму» («Tractatus de Intellectus Emendatione»).

6 Ляйбніц написав величезну кількість творів – кілька десятків тисяч коротеньких трак­татів. Головними працями філософа можна вважати «Нові досліди про людське розу­мін­ня» («Nouveaux Essaies sur l'entendement humain»), «Теодицея» («Théodicée»), «Монадо­логія» («La Monadologie«), «Роздуми про метафізику» («Discours de Metaphysique»).

7 Сло­во «монада» походить від гр. «mon=z», «mon=do~» – «одиниця», «проста сут­ність».

8 Лейбниц Г.-В. Рассуждения о метафизике // Лейбниц Г.-В. Сочинения в четырех то­мах: Т. I.– М.: Мысль, 1982.– 636 с.– (Филос. наследие. Т. 85).– С. 132.

9 Головною працею Бекона є «Новий Органон» («Novum Organum»).

10 Гоббс Т. Левиафан // Сочинения: В 2 т.– М., 1991.– Т.2.– С. 46.

11 «Левіафан» – це біблійний персонаж – могутнє і непереможне чудовисько (Йов. 40).

12 Гоббс Т. Левиафан // Сочинения: В 2 т.– М., 1991.– Т.2.– С. 46.

13 Локк писав англійською. Головною його працею є «Дослід, щодо людського розу­міння» («An Essay Concerning Human Understanding»), він також був автором творів: «Кілька думок щодо освіти» («Some Thoughts concerning Education»), «Два трактати про громадянське правління» («Two Treatises of Civil Government»), «Лист про толе­рантність» («Letter Concerning Toleration»).

14 Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Локк Дж. Соч. в 3 т.– Т.1.– М.: Мысль, 1985.– С. 154.

15 Слово «рефлексія» походить від лат. «reflexio» і означає спрямованість свідомості на дослідження власного функціонування, тобто на саму себе.

16 З філософії Локка витікає ще один більш вузький напрям філософії того часу – сенсуалізм (від лат. sensatio – відчуття). Кондиль’як (Етьен Бонно, 1714–1780) відомий ще і як послі­довник емпіризму Локка, однак, на відміну від останнього, він виділяв не два джерела пізнання (відчуття і рефлексію), а тільки одне – відчуття. Таку філософію й прий­нято називати сенсуалізмом. Прихильни­ком сенсу­алізму, своєрідного явища в гносеології XVIII ст. були також Гель­вецій та філософи шотландської школи «здо­рового глузду» Томас Рід  (1710–1796), Дугальд Стюарт  (1753–1826) та Томас Браун  (1778–1820), які згодом протиставляли абстрактним, умогляд­ним і відірваним від дійсності метафізичним системам Берклі та Г’юма «здоровий глузд», що ґрунтується на відчуттях.

17 Берклі писав англійською та латинською мовами, з англомовних творів найголовні­шими є «Дослід нової теорії зору» («An Essay towards a New Theory of Vision»), «Трактат про принципи людського знання» («A Treatise concerning the Principles of Knowledge»), «Три діалоги між Гіласом та Філонусом» («Three Dialogoues between Hylas and Philonous»), «Алсіфрон» («Alciphron»), «Сейріс» («Siris»), з латиномовних: «Про рух» («De Motu»).

18 Беркли. Трактат о принцыпах человеческого знания// Беркли.Сочинения.– М.:Мысль.– 1979.– С. 184.

19 Головними творами Г’юма є наступні: «Трактат про людську природу» («Treatise of Human Nature»), «Досліди моральні і політичні» («Essays Moral and Political»), «Істо­рія Англії» («History of England»), «Питання людського розуміння» («An Enquiry concerning Human Understanding»), «Питання принципів моралі» («An Enquiry concerning the Principles of Morals»), «Діалоги про природну релігію» («Dialogues concerning Natural Religion»).

20 «Позитивними» релігіями просвітники називали релігії, що ґрунтуються на Одкро­венні, тобто ті, які нібито походять від самого Бога.

21 Термін «пієтизм» походить від назви навчального закладу «Сollegia pietatis» («Коле­гія благочестя»), яку заснував Філіп Якоб Шпенер у Франкфурті-на-Майні в 1670 р., і в якій практикувалось містичне особистісне переживання Бога. На перший погляд, цей рух був протилежний до раціоналізму Просвітництва, але його об’єднували з Просвітництвом виступи проти церковної ортодоксії і забобонів.

22 «Вільнодумством» називають визнання права людини на свободу мислення і пі­знання світу та критичне ставлення до усталених переконань.

23 Символом цього краху став Гільйотен. Він вважав, що вбивати людину мечем – це варварство, тому треба «вбивати цивілізовано», не завдаючи болю. Він і став винахідником гільйотини, «цивілізованого» знаряддя вбивства.

24

25

26

27 Нім. «Kritik der reinen Vernunft».

28 Нім. «Kritik der practischen Vernunft».

29 Нім. «Kritik der Uft».

30 Дослідження трансцендентальних структур чуттєвості Кант називає «транс­ценден­тальною естетикою» (естетику Кант розуміє не яовосполуки «ло­гічне мислення».

31

32 Багато, хто небезпідставно вважає «категоричний імператив» пере­фор­му­лю­ван­ням так званого «золотого правила моралі»: «чини по відношенню до інших так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою», або «не роби іншому того, чого не бажаєш собі». Це правило дуже давнє і зустрічається у багатьох культурах.

33 Слово «романтизм» (фр. romantisme) повязують походженням із фр. «romant» («роман»), ісп. «romance» («романс, лицарський роман») та англ. «romantic» (у ХVIII ст./ означало «дивний, живописний, фантастичний»).

34 Романтизм, хоча і мав великий вплив на філософію, був переважно літера­тур­ним яви­щем. Головні принципи літературної теорії у романтизмі були сфор­мульо­вані Шле­ґелем і Новаллісом, які організували гурток під назвою «Йенська шко­ла» Серед філо­софів розробкою «теорії романтизу» займався Шеллінґ. Серед німець­ких літе­ра­торів-романтиків прославились Клейст, Гофман, брати Вільгельм та Якоб Грім, се­ред англійських – Байрон, Шеллі, Скотт, серед французьких – мадам де Сталь, Шато Бріан, Гюго, де Віньї, Меріме, Жорж Санд, серед італійських – Леопар­ді, Мад­зоні, Фосколло, серед польких – Міцкевич, Словацький, Красинський, се­ред українсь­ких – ранній Шевченко та ін. Романтизм був поширений і в США (Ірвінг, Купер, По).

35 Фіхте став автором творів: «Досвід критики будь-якого одкровення» (Versuch einer Kritik aller Offenbarung), «Основи науковчення» («Grundlage der gesamten Wissenschaftslehre»), «Промови до німецької нації» («Reden an die deutsche Nation») й ін.

36 Фихте И.Г. Соч. в 2-х тт. – СПб., 1993.– Т. 2.– С. 696.

37 Найбільш визначними працями мислителя є: «Система трансцендентального ідеа­ліз­му» («System des Transzendentalen Idealismus»), «Викладення моєї системи філо­софії» («Darstellung meines Systems der Philosophie»), «Лекції про метод ака­де­міч­­них студій («Vorlesungen über die Methode des akademishen Studiums»).

38 Головні праці Геґеля: «Наука логіка» («Wissenschaft der Logik»), «Енциклопедія філософських наук» («Die Encyclopädie der philosophischen Wissenschaften im Grundrisse»), «Філософія права» («Gundlinien der Philosophie des Rechts»), «Феномено­логія духу» («Phänomenologie des Geistes») й ін.

39 Пояснимо це прикладом. Існує поняття і одночасно реальність, яку можна назвати «невинність» (теза). Невинність – це життя без усвідомлення зла. Однак невинність може прийти до усвідомлення того, що існує її протилежність – «зло» (антитеза). Однак тепер невинність, яка пізнала зло (але йому не піддалась), вже не можна на­звати невинністю. Це – «доброчесність» (синтез).

40 Розділ філософії, який вивчає цю стадію розгортання Духу – Ідею, або Суб’єктивний Дух, Геґель називає «логікою».

41 Розділ філософії, який вивчає цю стадію розгортання Духу – Природу – це «філосо­фія Природи».

42 Розділ філософії, який вивчає Абсолютний Дух, Геґель називає «філософією Духу».

43 Німецьке слово «aufheben» означає і «зняття», і «збереження», і саме цю подвій­ність смислу використав Геґель, тобто у синтезі поняття зберігається, але стає вже поняттям більш високого рівня.

44 Головна праця Паскаля називається «Думки» («Les Pensées»).

45 Головна праця Віко називається «Принципи нової науки про загальну природу націй» («Principi di una scienza nuova d'intorno alla comune natura delle nazioni»).