3. Культурно-історичний контекст і досягнення науки еллінізму

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень на власній основі і вступило в період істотних змін суспільного організму. Цей період означається поняттям "еллінізм" який характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку, що склалися на території, завойованій Олександром Македонським, у результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор'я Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40-річної боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії, що були провідними в політичному, економічному та культурному житті східного Середземномор'я та суміжних країн: царство Лагідів, царство Селевкідів і царство Антигонідів. З точки зору історії науки найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до нього африканськими територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллінізму, що виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу (ІІІ—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх економічну, соціальну та культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу, якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням грецьких культурних цінностей.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і словниковий склад мови впливали на характер зміст і стиль мислення того, хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю мислення.

Елліністична культура ще кілька століть нашої ери була визначальним чинником культурного розвитку і західного, і східного Середземномор'я.

Розвиток елліністичної науки, що відбувався в межах філософських шкіл, пов'язаний насамперед із перипатетиками, послідовниками Арістотеля. Ця школа дала кілька видатних вчених, кожний з яких працював у певній галузі науки. Серед них Феофраст з Ересу, Евдем Родосський, Арістоксен Тарентський, Дікеарх Мессенський, Стратон із Лампсаку та ін. Усі вони були самостійними вченими, які зберегли загальний дух Лікею і його засновника Арістотеля, але в окремих питаннях не зупинялися перед істотними відхиленнями від поглядів вчителя. У Лікеї вперше було диференцйовано наукові дисципліни, що раніше складали синкретичну єдність — науки "про природу". Така спеціалізація була для греків новою і незвичною справою. Пізніше, в III ст. до н.е. вона була підтримана і продовжена в діяльності Олександрійського Мусейону.

Розвитку науки в III ст. до н.е. істотно сприяли зовнішні умови, зокрема державне заступництво, яке виявлялося до вчених з боку елліністичних монархів, насамперед з боку правителів Єгипту — Птолемеїв. Історична заслуга Птолемеїв полягає в тому, що вони вперше в історії науки стимулювали наукову діяльність заради неї самої як шляхом безпосередньої підтримки вчених, так і шляхом утворення державних установ, що сприяли науковій роботі.

Установами, що вели наукову роботу й утримувалися на царські кошти, в Олександрії були Бібліотека і Мусейон. Їх засновником вважається Птолемей II Філадельф. Точні дані утворення цих установ невідомі, до нас дійшли тільки їх описи, що датуються другою половиною III ст. до н. е. Є підстави вважати, що в ті часи бібліотек (або зібрань рукописів) існувало небагато, і вони ще не були дуже великими за обсягом. Відомо, що Арістотель зібрав велику бібліотеку в Лікеї. Не виключено, що саме цей приклад ініціював Деметрія Фалерського до створення царської бібліотеки в Олександрії, що мала увібрати всю відому на той час грецьку літературу як наукового, так і художнього змісту. Олександрійська бібліотека за масштабом і значениям була унікальною бібліотекою своєї епохи, свого роду бібліотекою бібліотек.

Бібліотека складалася з двох частин — внутрішньої, або царської, і зовнішньої. Перша розміщувалася на території царських палат і в період свого розквіту налічувала понад 400 тис. свитків. її організатори мали на меті зібрати разом не тільки всі твори грецьких авторів, а й усе, що на той час було перекладено грецькою з інших мов. Зовнішня бібліотека розташовувалася в Серапійоні на території храму Серапіса. Кількість свитків цієї бібліотеки не перевищувала 100 тис., але вона була доступнішою, ніж царська, оскільки її фондами могли користуватись особи, які не мали права перебувати на території царських палат.

Очолював Бібліотеку головний бібліотекар, якого призначав цар. Ця посада часто поєднувалася з посадою вихователя царських дітей і вважалася дуже високою. Майже всі з відомих вчених того часу, які займали цю посаду, були гуманітаріями. Це, наприклад, Зенодот Ефесський, Аполлоній Родосський, Ератосфен Киренський, Арістофан Візантійський та ін. Такий підхід пояснювався тим, що посада головного бібліотекаря була пов'язана з текстологічними і філологічними дослідженнями. При Бібліотеці існувало бюро переписувачів, що займалися копіюванням і розмноженням рукописів. Підкреслимо, що царі династії Птолемеїв самі виявляли велику зацікавленість у поповненні фондів Бібліотеки.

Другою установою, що визначила славу Олександрії в науковому світі, був Мусейон. Таким терміном ще в давні часи називалися культові центри або святилища, де почитали муз. На вигляд це був портик з алтарем, між колонами якого стояли статуї дев'яти муз. Вважається, що прототипом Олесандрійського Мусейону було святилище муз у Лікеї. За свідченням Страбона, в Олександрійському Мусейоні збереглися риси грецького святилища муз: як і в Лікеї, тут існувало так зване місце для прогулянок, що стало невід'ємною частиною будь-якої філософської або наукової установи. Характерною ознакою Олександрійського Мусейону був "великий дім", де розміщувалися їдальня, робочі кабінети і, мабуть, царська бібліотека. Члени Мусейону жили в місті, але більшу частину денного часу проводили в Мусейоні. Гроші на своє утримання вони одержували з так званого загального фонду. На чолі Мусейону стояв жрець і завідувач — епістат.

Жодний відомий вчений III—II ст. до н.е. не згадується в першоджерелах у прямому зв'язку з Мусейоном. Природно припустити, що вчені, які в цю епоху жили або деякий час працювали в Олександрії, так чи інакше були пов'язані з Мусейоном. Насамперед це стосується керівників і співробітників царської бібліотеки, а також гуманітаріїв, які в літературній і філологічній роботі постійно користувалися фондами бібліотеки. Щодо природничо-наукових досліджень, то вони розвивалися переважно в перипатетиків в епоху Арістотеля і Феофраста, а в Олександрії не прищепилися.

Останні століття до нашої ери позначилися спадом олександрійської науки, за винятком, можливо, гуманітарних наук і медицини. Така ситуація спостерігалася також на початку римського панування наприкінці І ст. н.е. Вчені, що стояли на чолі Мусейону в цей час, були в основному граматиками і риториками. І все-таки наприкінці І ст. в Олександрії з'явилися визначні вчені — Менелай Олександрійський і Герон Олександрійський, а в II ст. — Клавдій Гален і Клавдій Птолемей.

Починаючи з кінця II ст. зовнішні обставини, пов'язані з політичним розвалом Риму, були дуже несприятливими для наукової діяльності того часу і для майбутнього Олександрійської наукової школи. У 272 р. унаслідок придушення протиримського повстання в Олександрії було зруйновано і спалено царські палати, на території яких розміщувалися Бібліотека і Мусейон. Діяльність Мусейону на цьому, імовірно, остаточно завершилася.

В епоху еллінізму працювало багато видатних учених, науковий доробок яких є суттєвим внеском у історію наукової думки. Насамперед це стосується математики.

Якщо простежити процес грецької науки в епоху класичної античності, то можна виявити, що до середини 1V ст. до н.е. тільки одна наукова дисципліна мала право претендувати на назву науки в більш-менш строгому і точному розумінні цього слова. Цією дисципліною була математика. Грецька математика V- 1V ст. до н.е. мала великі досягнення, вона усвідомила свій предмет і метод дослідження, а саме метод математичної дедукції, що донині залишається головним методом математичних дисциплін. Праці математиків епохи еллінізму стали блискучим продовженням справи своїх попередників, що сприяло становленню теоретичної математики і досягненню логічної систематизації математичних знань. У 111 ст. до н.е. використання математики поширилося на інші науки - астрономію, оптику, механіку, гідростатику.

Виникнення Олександрійської математики пов‘язане з ім‘ям Евкліда (111 ст. до н.е.), який був не тільки відомим вченим, а й педагогом і систематизатором. Головна праця його життя ‘ця його життя ‘‘ Начала‘‘ істотно вплинула на подальший розвиток європейської науки. У цій праці головні досягнення грецької математики V - 1V ст. до н.е були викладені в дедуктивно-аксіоматичній формі, що залишалася взірцем і ідеалом наукової строгості для багатьох поколінь вчених. Цією формою в подальшому користувалися не тільки математики.

Видатним математиком епохи еллінізму і всього давнього світу був Архімед ( 287 - 212 р.р. до н.е. ), який жив у Сіракузах. Найважливіший внесок Архімеда в математику належить до тієї галузі, яку нині називають інтегральним обчисленням теореми про площини плоских фігур і про об‘єми тіл. Ім‘я Архімеда також пов‘язане з теоремою про втрату ваги тілами, зануреними в рідину, яка міститься в трактаті з гідростатики ‘‘ Про плаваючі тіла ‘‘. Також відомі праці Архімеда ‘‘Вимір кола ‘‘, ‘‘Про сферу і циліндр ‘‘, ‘‘ Квадратура параболи‘‘, ‘‘ Про спіралі ‘ та ін. До Архімеда давня наука не мала уявлень про закони природи, що мають математичну форму виразу, і обмежувалась яскравими міркуваннями про взаємодію елементів, про причини, начала тощо. Праця Архімеда ‘‘Про плаваючі тіла ‘‘ у цьому плані є проривом у майбутнє.

Архімед поєднав свої теоретичні заняття з інженерним мистецтвом. Його наукові праці мали стимулом технічну практику того часу, а інтерес до створення механічних конструкцій, у свою чергу, органічно випливав із задач розв‘язання або ілюстрації теоретичних проблем.

Архімед працював над розв‘язанням проблеми центра ваги, принципу важеля, створив гвинт, удосконалив зубчасте колесо, винайшов багато нових машин. У цілому технічні досягнення Архімеда лежать у руслі розвитку античної техніки того часу. Принципова різниця між Архімедом і сучасними йому інженерами полягала в тому, що Архімед обдумав дію ряду елементарних механізмів, з якими людина мала справу ще з давнини в своїй повсякденній практиці, і, отже, започаткував розвиток теоретичної механіки - науки, яка грекам була невідома.

Математичний опис астрономічних явищ досяг свого довершення в системі світу видатного олександрійського астронома Клавдія Птолемея ( близько 87 - 165 р.р. ). Сукупність астрономічних знань давнини Птолемей виклав у фундаментальній праці ‘‘Велика математична побудова астрономії в Х111 книгах‘‘ (в арабському перекладі - ‘‘Альмагест ‘‘).

Птолемей додержувався арістотелевого принципу нерухомості Землі та її центрального положення у Всесвіті і намагався обгрунтувати це. Він використовував поняття про ексцентрики, епіцикли і деференти і вперше побудував математичну теорію складних видимих рухів планет. Разом з теорією руху Сонця і Місяця вона склала його геоцентричну систему. Теорія Птолемея була грандіозним досягненням наукової думки в математичному аналізі явищ природи. Заплутаний нерівномірний видимий рух планет було подано в ній як результат складання простих елементів рівномірних колових рухів.

Геометрична модель світу Птолемея в кількісному відношенні була досить складною. Вона розкладала складні елементи рухів на прості і давала змогу розрахувати з випередженням положення планет на небесному склепінні в будь -який момент часу. Для цього Птолемей склав перші в історії астрономії планетні таблиці, за якими можна було заздалегідь обчислити положення планет з високою точністю - до 10 хв. Теорія Птолемея мала великий вплив на подальший розвиток астрономії.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні. Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен ( 273 - 192 р.р. до н.е. ), якого справедливо називають істинним ‘‘батьком географії ‘‘. За переказами, сучасники називали Ератосфена ‘‘п‘ятиборцем‘‘, маючи на увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте завоював першість в їх сукупності, виявивши обізнаність в кожній з них. Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії, природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і меридіанами ). Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву ‘‘математична географія‘‘. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі, географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на площині (тобто теорія картографічних проекцій).Ератосфен не тільки встановив, що Земля має форму кулі, а й простими засобами виміряв довжину кола і радіус Землі.