Філософія / Krivula A.M.Philosophy

Філософія______________________________________________ 241

предметного світу, недостатнім навіть щодо природи, а тим більше для вивчення духовного світу.

Хімізм (цей термін досить довільний) свідчить про те, що об'єкти мислення не байдужі один одному, а якщо до їхніх відносин додається ще й мета, то відбувається перехід до телеологізму як способу осягнення світу. У цій частині можна знайти ряд цікавих зауважень. Так, говорячи про спів+ відношення засобу (одного з форм об'єкта) і мети, Гегель, між іншим, додає: “Плуг щось більш гідне, ніж безпосередньо ті

вигоди, що доставляються їм і служать цілям. Знаряддя зберігається, в той час як безпосередні вигоди минущі

ізабуваються. За допомогою своїх знарядь людина панує над зовнішньою природою, хоча за своїми цілями вона скоріше підлегла їй” [37]. Викликає інтерес і вказівка Гегеля на “хитрість розуму”. Ця “хитрість” полягає в тому, що, дозво+ ливши об'єктам діяти відповідно до їх природи, давши їм волю виснажувати один одного в їхній взаємодії без видимого втручання, розум усе+таки здійснює свою власну мету. Звідси виникає думка: а чи не так вчиняє з людьми “історія”, “доля”

іт. д., якщо за їх, здавалося б, вільними діями, складається неві+ домий людям план, “історичний проект”, “логіка історії” і т. п.?

Останній розділ вчення про поняття і всієї “Науки логіки” – “Ідея”. Слово “ідея” – багатозначне, ним люди користуються в повсякденному житті в значенні “думка”, “уявлення” тощо. Відомо воно з найдавніших часів і у філософських вченнях. Кант додав йому значення “поняття про безумовне”, про щось трансцендентне щодо світу явищ. У нього “ідея” вживається в змісті мети, до якої ми можемо лише асимптотично набли+ жатися, і яка служить самим загальним орієнтиром учинків.

Для Гегеля ідея є “істина в собі і для себе, абсолютна єдність поняття й об'єктивності” [38]. Гегель відрізняє істину у філософському змісті від істини у повсякденному вживанні. Останньому більше б відповідала просто правильність. У більш глибокому філософському змісті істина є тотожність об'єктив$ ності й поняття. Так, коли говорять про істинну державу, істинний твір мистецтва, то мають на увазі, що вони є такими, якими повинні бути, тобто їхня реальність відповідає їх поняттю. Ми можемо поряд з цим сказати й так: погана людина – це та, яка не чинить у відповідності зі своїм поняттям і своїм призна+ ченням. У такому випадку фіксується розбіжність між існуванням

242 __________________________________________ О. М. Кривуля

предмета (людини) і його поняттям, істинність розпадається, хоча формальна правильність судження і зафіксована.

Ідея, за Гегелем, є історичним досягненням людської думки, вона присутня в людей, присутня тут і тепер у кожній свідомості, нехай іноді в ослабленому виді, але, у всякому разі, не так як у Канта: десь далеко і потойбічно. Доказ того, що ідея є істина, підкреслює Гегель [39], не слід шукати тільки в останньому розділі його твору, ідея є результатом усього ходу думки. Усі викладені в науці логіки категорії – не що інше, як моменти ідеї, і усі вони є доказом істинності ідеї.

Ідея як істина є процес, що проходить три ступеня: життя,

пізнання і ступінь абсолютної ідеї. У формі життя ідея з'являється у вигляді безпосередності; у формі пізнання має образ теоретичної і практичної ідеї; у третій формі – формі абсолютної ідеї, де остаточно переборюються всі розходження, припиняються всякі переходи, вона є “чиста форма поняття, яка споглядає свій зміст як саму себе” [40].

Отже, пролунала останнім категоріальним акордом “Науки логіки” сакраментальна “абсолютна ідея”. Вона й омега цієї частини гегелівської системи, і альфа наступної. Тому думка увесь час обертається навколо одного, що ж усе+таки ховається за “абсолютною ідеєю”, який її зміст.

От ви тільки+но прочитали слово “зміст”, а, між іншим, у “Науці логіки” це слово, як цілком певна категорія, мало своє місце і свою черговість появи. Категорія змісту сама є моментом абсолютної ідеї і складовою частиною системи категорій логіки. І якими би іншими пояснювальними категоріями ми не форму+ лювали свої запити до абсолютної ідеї, ми б щораз висловлювали ті чи інші її аспекти, моменти, нюанси, що уже зафіксовані логікою. Виходить, що абсолютна ідея містить у собі все багатство категоріальних засобів, упорядкованих в систему. Тобто за “змістом” вона є все те, що викладено Гегелем у “Науці логіки”. У вузькому значенні цього слова вона сама є окремою категорією, верхівкою системи, крапкою, що має проекцію на кожен елемент системи. Можна ще сказати, що абсолютна ідея є компактно вираженим зібранням змістів усіх попередніх категорій, своєрідний їхній компендіум, поняття всіх понять. Це цілісний плід у формі підігнаних один до одного листків і нехай тут наочним прикладом+образом послужить капустяна голівка. Роздягаючи її, відокремлюючи лист за листом, ми матимемо

Філософія______________________________________________ 243

“в руках” рядок категорій, аж до найпершої, самої бідної (буття), прийдемо до початкової, майже порожньої крапки.

Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну роботу. Нехай по+своєму, але він спромігся упорядкувати всі понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою категорій у строгій субординації і координації. Гегель переко+ нався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагро+ маджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова+ поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів+ понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача логіки, – писав Гегель, – очистити категорії”. Для опису цього порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає службової термінології, і він звертається до слів+метафор, що можуть зовсім збити з пантелику читача. І все+таки тренований на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його думки, від “дисципліни свідомості”.

В абсолютній ідеї наука логіки осягла своє власне поняття. Однак ця ідея є ще тільки логічною ідеєю, вона перебуває

уформі чистої думки. Говорячи інакше, чиста ідея пізнання замкнена в суб'єктивність і тому дослідження не довершене. Прийнятий Гегелем метод філософського дослідження вимагає зняття першої форми існування (суб'єктивності в даному випадку), заперечення її і тому логічна ідея прагне перейти

уформу об'єктивності, у природу. Якщо ми поглянемо на останню сторінку “Науки логіки”, то прочитаємо там з цього приводу наступне: “Отже, перехід слід тут розуміти скоріше

так, що ідея сама себе вільно відпускає, абсолютно впевнена

в собі і перебуваюча всередині себе” [41]. Перехід абсолютної ідеї в природу завжди вважався найбільш темним місцем філософії Гегеля, багато хто вбачав тут чисту містику, чи суто “ідеалістичну” нісенітницю. Усі ці обвинувачення можна деякою мірою відкинути, якщо чітко визначитися, де – суть справи, а де – звичайна метафоричність. В усякому разі, не логіка

244 __________________________________________ О. М. Кривуля

переходить у природу і не “абсолютна ідея” прямує в природу, чи набуває вид природних явищ. Можна говорити тільки про уявний “перехід” логічної ідеї до природи; не стільки сама ідея, скільки наука про неї (тобто логіка) переходить, і, до того ж, не до природи, а до філософії природи.

9.6.3.2. Філософія природи

“Філософія природи” складає другу частину гегелівської “Енциклопедії філософських наук”. Цей капітальний твір одержав, напевно, найбільше критичних зауважень, як від учених+натуралістів, так і від філософів. Як би не був Гегель обізнаний в успіхах природничих наук, він не міг охопити усі досягнення природознавства, дати їм належну оцінку і визначити напрямки розвитку. Навіть у той час “Філософія природи” не могла задовольнити таких учених, як, скажімо, В. Гумбольдт і К.+Ф. Гаус. Пізніше негативне ставлення до натурфілософських побудов Гегеля висловлювали Г. Гельмгольц, В. Гейзенберг і Б. Рассел. Причини такого ставлення були різні, почасти через невідповідність деяких суджень справжнім науковим фактам, почасти через протест проти спроб філософа привести в деяку систему природничонаукове знання. Сьогодні навряд чи було б доречно акцентувати увагу на деталях тих чи інших уявлень Гегеля про природні процеси, вони майже цілком відійшли в історію і можуть цікавити головним чином фахівців. Ми трохи зупинимося лише на філософському аспекті роботи Гегеля і з'ясуємо її місце в системі поглядів мислителя.

Не будемо забувати, що Гегель створював енциклопедію філософських наук і писав філософію природи, тобто сферою його наукової діяльності була філософія. Предметом же філософії є мислення, матеріалом для якого може бути все, що завгодно, будь+який напрямок людської діяльності. Філософія як наука про мислення може звести предметну орієнтацію мислення в три напрямки – мислення про процес мислення, мислення про природу і мислення про суспільство. Ці напрямки і дають нам три філософських науки: логіку, філософію природи і філософію духу. Передбачається, що на період формування зазначених наук вже існує “чисте знання”, досягнута достатня зрілість мислення в повному обсязі понятійного апарату, згорнутого в цілісність під назвою абсолютної ідеї. Відтепер резонно виникає питання: навіщо потрібна філософія природи як особлива наука? Якусь частину відповіді на це питання Гегель уже дав на останній сторінці

Філософія______________________________________________ 245

“Науки логіки”. Додаткові пояснення він пропонує у вступі до “Філософії природи”.

Людина відноситься до природи подвійно: теоретично і практично. Останнє означає використання окремих продуктів природи (а не засвоєння природи як цілісності) для задоволення своїх (природних же) потреб безпосередньо, чи через вигото+ влення засобів. Теоретичне відношення до природи називається фізикою, яка прагне засобами мислення пізнати загальне в природі: закони, певні роди, класи і т. п. Філософія природи теж має своїм предметом загальне, але відрізняється від фізики формами, способами мислення, характером самого підходу до питання “Що таке природа?” Специфіку фізики не слід вбачати винятково в її емпіричному фундаменті. Якби фізика ґрунтува+ лася лише на сприйняттях, говорить Гегель, і сприйняття були б не чим іншим, як свідченням наших почуттів, то робота фізики полягала б лише в огляді, прослуховуванні, обнюхуванні

іт. д. і тварини, таким чином, були б також фізиками. Насправді ж бачить, чує і т. д. “дух”, істота, що мислить. Отже, фізика є мислення природи, вірніше, розумове пізнання природи. Відмінності між філософією природи і фізикою випливають з послідовності їхніх ставлень до природи. Фізика на основі емпіричного дослідження накопичує й узагальнює матеріал щодо природи, який підхоплює філософія природи

іпереводить на мову поняття отримане нею від фізики “розсудково загальне”. Можна було б сказати і так: філософія природи має своєю задачею переклад розумового фізичного матеріалу в сукупність загальних визначень мислення, тобто категорій, що являють собою “алмазну сітку”, до якої ми вводи+ мо будь+який матеріал і тільки цим робимо його зрозумілим.

Фізика споріднена філософії узагальнюючою діяльністю мислення. Мислячи предмети, ми перетворюємо їх у щось загальне, у щось суб'єктивне і “жива діяльність природи змовкає в тиші думки”, як фізичної, так і філософської. Теоретичне відношення до природи саме собою виводить фізику на проблеми сутності людського пізнання. Візьмемо, приміром, поняття природи. Чи породила його фізика? Напевно, ні, тому що тоді б воно не було для неї проблемою. Очевидно, поняття природи виникло за межами фізики і до усякої фізики як результат історичного розвитку пізнання і багатобічного відношення людини до навколишнього світу. Тому розглядати поняття природи як поняття – уже прерогатива філософії.

246 __________________________________________ О. М. Кривуля

Поняття ж природи у всій своїй повноті цілком вміщає в себе зміст абсолютної ідеї, що являє собою єдину «алмазну сітку», сплетену з універсальних категорій. І тому стає зрозумілим, що для Гегеля природа й ідея є те саме, тільки в іншій формі – формі об'єктивного існування.

Тепер знову повернемося до питання: навіщо потрібна в системі Гегеля філософія природи? По+перше, для того, щоб з'ясувати і довести, що саме природа являє собою інший спосіб буття ідеї; а по+друге, з'ясувати, “яким чином природа є в самій

собі процес становлення духом, процес зняття свого інобуття” [42].

“Філософія природи” складається з трьох розділів: механіки, фізики й органічної фізики. У механіці розглядається проблема простору й часу, матерії і руху. У центрі уваги тут суто кількісні процеси. Якісність матерія здобуває у фізиці. Якісні форми матерії – світло і “тіло індивідуальності”, яке пов'язано з чотирма стихіями: повітрям, вогнем, водою і землею. Гегель стоїть тут цілком на позиції давньогрецького натурфілософа Емпедокла. Позиція може бути цілком пробачливою, якщо візьмемо до уваги, що людина в практиці свого повсякденного буття аж ніяк не має справи з атомами й молекулами, а дихає повітрям, п'є воду, користується вогнем, засіває землю, тобто обертається у світі стихій. Хімічні абстракції (елементи) з'являються тоді, коли увага зосереджується на розпаді стихій. За розглядом суті хімічних процесів йде перехід до органічної природи, “від прози до поезії природи”.

У третьому розділі йдеться про три “царства”: мінеральне, рослинне і тваринне (або про геологічну природу, природу рослин і організм тварин). Живе є найбільш високим способом існування поняття в природі і утілюється воно, у підсумку, в конечне одиничне (індивід, рід, вид). Проте, форма одиничності неадекватна загальності ідеї і тому ця форма повинна бути знята. Так з'являється дух, свідомість, і ідея знаходить існування в самостійному суб'єкті, що і втілює загальність. Здійснюється перехід природи в дух. У цьому місці Гегель фактично уникає питання про походження людини.

9.6.3.3. Філософія духу

Третю частину гегелівської системи складає “Філософія духу” як наука про абсолютну ідею в її для$себе$бутті або, інакше, наука про абсолютну ідею, що самоусвідомлює себе. У дусі ідея повертається сама до себе і здійснюється тепер уже

Філософія______________________________________________ 247

не як логічно конкретне, а як послідовне визначення себе через наявне пізнання, через діючий дух. Гегель не хотів би, щоб його зрозуміли так, начебто природа є щось абсолютно перше, а дух є дещо нею покладене, навпаки: “природа покладається духом, а дух є абсолютно перше” [43]. Дух сам породжує себе з тих передумов, які він собі створює: з логічної ідеї і зовнішньої природи, будучи однаковою мірою істиною і тої й іншої. Якщо десь Гегель і говорить про виходження духу з природи, то “це

виходження варто розуміти не тілесно, а духовно – не як виходження по єству, а як розвиток поняття” [44].

Що ж таке дух? Гегель з різних сторін підходить до визначення й характеристики цього поняття. З одного боку, він є “дійсна ідея, що знає сама себе”. З іншого боку, дух характеризується ідеальністю, що виникає завдяки діяльності духу по переводу зовнішнього у внутрішнє. Це – своєрідна “асиміляція” природи духом. По+третє, сутністю духу є воля, тобто незалежність від чогось іншого, а не так, як у природі, де панує необхідність і випадковість, і тому усе, що належить природі, лежить позаду духу. І нарешті, дух, що мислить, є людиною. З формальної точки зору наявність духу фіксується появою “Я”, тобто людської самосвідомості.

Складається “Філософія духу” теж із трьох розділів: суб’єкти+ вний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Сфера суб’єктивного духу вивчається антропологією, феноменологією і психологією, їхніми предметами є душа, свідомість і дух (теоретичний, практичний і вільний). Психологічний погляд на дух стосується лише його форми. Змістовна сторона відноситься вже до

ідержаву. Перехід до абсолютного духу – це пошук найбільш адекватної форми втілення духу. Тут він співвідноситься тільки сам із собою, оскільки споглядає, уявляє й усвідомлює свою власну сутність. Спогляданню відповідає така форма абсолютного духу, як мистецтво, уявленню – релігія, усвідомленню (або знанню себе) – філософія, історія філософії. Оскільки суб’єкти+ вний і об’єктивний дух виявляє себе і розвивається в окремих індивідах, співтовариствах, державах і народах, тобто в обме+ жених формах, то Гегель називає такі форми “конечним духом”, на відміну від абсолютного, нескінченного духу. Таким чином, філософія є найбільш адекватною формою духу, вона, зрештою,

іє мисляча себе ідея, істина, що знає себе як така.

248 __________________________________________ О. М. Кривуля

Те, що було схематично викладене Гегелем у “Філософії духу”, розгорнулося в широкі дослідження, що склали більше десяти томів. Вони присвячені дослідженню права, релігії, мистецтва, історії філософії. Щодо кожної з цих сфер людського життя і діяльності великий німецький філософ залишив багато думок, спостережень, оригінальних суджень. Спираючи на розроблену ним методологію, Гегель прагнув побудувати всео+ хоплюючу систему науки про всі прояви людського духу. Це була, напевно, остання спроба однієї людини дати енциклопе+ дичний виклад Знання. І хоча незабаром нестримне збагачення Знання й історичні Умови показали марність усяких спроб побудувати закриті Системи, усе+таки залишається гідною подиву титанічна робота одного мислителя, а спілкування з його думкою буде повчальним ще для багатьох поколінь людей.

Література

Твори І. Канта і Й. Г. Фіхте

1.Кант И. Собрание сочинений в шести томах. – М.: Мысль, 1963+1966.

2.Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. – М.: ЧОРО, 1994.

3.Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та примітки

І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000. – 500 с.

4.Кант І. Рефлексії до критики чистого розуму / Пер. з нім. й латини та примітки І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2004. – 464 с.

5.Кант І. Критика практичного розуму / Пер. з нім, примітки та післямова І. Бурковського; наук. ред. А. Єрмоленко. – К.: Юніверс, 2004. – 240 с.

6.Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980. – 710 с.

7.Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. – СПб.: Мифрил, 1993.

8.Фихте И. Г. Сочинения. Работы 1792+1801 гг. – М.: Ладомир, 1995. – 654 с.

9.Фихте И. Г. Система учения о нравах согласно принципам наукоуче+ ния; Наукоучение 1805 г.; Наукоучение 1813 г.; Наукоучение 1814 г. – СПб.: Изд+во С.+Петерб. ун+та, 2006. – 619 с.

10.Фихте И. Г. Наставление к блаженной жизни. – М.: Канон, 1997. – 400 с.

11.Фихте И. Г. Науковчення nova methodo: попереднє зауваження // Філософська думка, 2000, №1.

12.Фихте И. Г. Из переписки // Вопросы философии, 1996, №3.

Навчальна

1.Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М.: Мысль, 1986. – 334 с.

2.Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 572 с.

3.Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия: Учебник. 2+е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 2003. – 438 с.

Філософія______________________________________________ 249

Додаткова

1.Асмус В. Ф. Иммануил Кант. – М., 1973. – 534с.

2.Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками: В 2 т. Т. 2: От Канта до Ницше. – М.: Гиперборея, Кучково поле, 2007. – 512 с.

3.Гаєр М. Світ Канта: Біографія. – К.: Юніверс, 2007. – 336 с.

4.Гайденко П. П. Философия Фихте и современность. – М.: Мысль, 1979. – 288 с.

5.Зиммель Г. Кант. 16 лекций, прочитанних в Берлинском университете // Зиммель Г. Избранное. Т.1. Философия культуры. – М.: Юрист, 1996. – С. 7+157.

6.Кассирер Э. Жизнь и учение Ката. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 447 с.

7.Коплстон Ф. От Фихте до Ницше. – М.: Республика, 2004. – 542 с.

Твори Ф.В.Й. Шеллінга

1.Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения. В 2 т.– М.: Мысль, 1987–1989.

2.Шеллинг Ф. В. Философия искусства. – М.: Мысль, 1966. – 496с.

3.Шеллинг Ф. Идеи к философии природы как введение в изучение этой науки. – СПб.: Наука, 1998.– 518 с.

4.Шеллинг Ф. В. Й. Ранние философские сочинения. – СПб.: Алетейя, Государственный Эрмитаж, 2000. – 434 с.

5.Шеллинг Ф. В. Й. Философия откровения. Тт. 1, 2. – СПб.: Наука. 2000 –2002.

6.Шеллинг Ф. В. Й. Система мировых эпох. Мюнхенские лекции 1827+ 1828 гг. в записи Эрнста Ласо. – Томск: Водолей, 1999. – 320 с.

Література з філософії Шеллінга

1.Гулыга А. В. Шеллинг: Кант. Гегель. Шеллинг. 3+е испр. изд. – М.: Соратник, 1994. – 314 с.

2.Кузнецова Т.В. Искусство и «дух народа» в проблематике немецкой

эстетической мысли конца 18+начала 19 века / Кузнецова Т. В. // Философия и общество, 2000. №3. – С. 97+112.

3.Лазарев В. В. Философия раннего и позднего Шеллинга. – М.: Наука, 1990. – 173 с.

4.Шеллинг Ф.: pro et contra. Творчество Фридриха Шеллинга в оценке русских мыслителей и исследователей: Антология. – СПб: Рус. Христиан. Гуманит. Ин+т, 2001. – 685 с.

5.Энгельс Ф. Шеллинг и откровение. Шеллинг – философ во Христе // Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М.: Политиздат, 1956. – С.394+445; 446+465.

Твори Г.В.Ф. Гегеля

1.Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.: Наука, 1993. – 349 с.

2.Гегель. Лекции по истории философии. Книга вторая // Гегель. Сочинения. Том Х. – М.: Партийное издательство, 1932. – 454 с.

3.Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья.// Гегель. Сочинения. Т.XI. – М.+Л.: Соцэкгиз, 1935. – 527 с.

250 __________________________________________ О. М. Кривуля

4.Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. – СПб.: Наука, 1993. – 479 с.

5.Гегель Г. В. Ф. Наука логики. В 3+х томах. – М.: Мысль, 1970 – 1972 с.

6.Гегель. Работы разных лет. В 2+х томах. – М.: Мысль, 1972 –1973.

7.Гегель. Сочинения. Том IV. Система наук. Часть первая. Феноме+ нология духа. – М.: Изд+во соц.+экон. лит+ры, 1959. – 440 с.

8.Гегель. Сочинения. Том VII. Философия права. – М.+Л.: Соцэкгиз, 1934. – 380 с.

9.Гегель. Философия религии. В 2+х томах. – М.: Мысль, 1976–1977.

10.Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 1–3. – М.: Мысль, 1974– 1977.

Література з філософії Гегеля

1.Кричевский А. В. Претензии и ограниченность спекулятивного разума // Вопросы философии, 2001. №3.

2.Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т. 1. – М.: Политиздат, 1984. – С. 4–14.

3.Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т.2. – М.: Политиздат, 1985. – С. 5–508.

4.Маркс К. и Энгельс Ф. Святое семейство или критика критической критики // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т. 1. – М.: Политиздат, 1984. – С. 15–222.

5.Рокмор Т. Гегель и границы аналитического гегельянства // Вопросы философии, 2002, №7.

Примітки

1.Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М., 1989. – С. 661.

2.Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 26.

3.Кант И. Метафизические начала естествознания // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.4. – М.: Чоро, 1994. – С. 251.

4.Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.4. – М.: Чоро, 1994. – С. 8.

5.Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 51.

6.Там само. – С. 53.

7.Там само. – С. 106–107.

8.Там само. – С. 215.

9.Там само. – С. 229.

10.Кант І. Критика чистого розуму.+ Київ: Юніверс, 2000. – С. 456.

11.Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980. – С. 332.

12.Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 35.

13.Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 110.

14.Там само. – С. 139.