Тема 3. Філософія й життя
1. Філософія: уявна й реальна;
2. Теоретична філософія;
3. Практична філософія;
4. Теорія та практика у філософії й житті.
1. Філософія: уявна й реальна
Що таке філософія? Чим вона представляється й чим вона є насправді?
У свідомості сучасного обивателя, поняття філософії зазвичай асоціюється з чимось туманним й незрозумілим, або просто пустопорожньою балаканиною, позбавленою змістовності й глибини смислу, що є лише «голою теорією», «грою у слова», «зарозумілими мудруваннями», – що, втім, ніяк не пов’язана з реальним життям. Відповідно й ніякої користі від філософії обиватель не бачить, а тому відкидає її, вважаючи, що займатися філософією це не що інше як марнувати час. Філософи ж, зазвичай, на думку обивателя, – це люди що марно й дурно гають свій час – «витають у хмарах», десь «в емпіреях» («місце» для філістерської свідомості далеке й незрозуміле, та ще й з незрозумілою назвою)...
Такий філістерський погляд на філософію й філософів не новий. З’явився він, мабуть, одночасно з самою філософією. Принаймні, маємо свідчення (чи радше такий собі анекдот) вже щодо Талеса1, котрий традиційно вважається першим грецьким філософом.
Платон у своєму діалозі «Теайтет», устами Сократа, розповідає історію (реальну чи уявну) про те, як одного разу, Талес, будучи вже у похилому віці, вийшов уночі для спостереження за небесними світилами, задивився у гору, на небо й впав у колодязь, просто його не помітивши (за іншою версією – він падає до ями чи рову). Дивлячись на це, «якась фракійка, гарненька й жвава служниця, почала над ним глузувати, що він ніби прагне знати, що на небі, проте, того, що поруч, під ногами не помічає». «Це глузування, – говорить Платон, – стосується всіх, хто провадить своє життя у заняттях філософією»2.
Звичайно, можна сказати, що такий погляд – це погляд людей, котрі не мають прямого стосунку до філософії, не розуміють ані її природи, ані її сенсу. Таке міркування про філософію ґрунтується на гадці, а не на справжньому й дійсному знанні, а отже є радше далекими від істини твердженнями профанів, ніж констатацією дійсного стану речей. Наприклад, той же Талес з Мілету, як відомо, колись проявив дивовижну кмітливість у життєвих справах, що стосувалися безпосередньо того, що так цінить буденна свідомість – здатності до збагачення3.
Проте, якщо обираємо саме філософський підхід, набагато важливішим є саме розібратися, зрозуміти, а не просто «відмахнутися»: чому так відбувається? Чи дійсно, ті закиди, які робить філософії буденна свідомість мають свої підстави, чи є безпідставними, є непорозумінням, що виходить з чистого упередження?
По-перше, насправді, буденній свідомості, доволі часто (щоб не сказати завжди), бракує витонченості – дуже часто вона не може відрізнити справжню річ від підробки, або навіть розрізнити речі, схожі за своїми зовнішніми ознаками, а тому, можна припуститися думки, що вона часто називає філософією те, що нею не є.
По-друге, буденній свідомості також бракує і глибини – вона все бачить поверхнево. Саме тому будь-які її уявлення не сягають глибини, є поверхневими, а отже, є радше схемою, ніж реальним розумінням дійсності речі, про яку вона насмілюється говорити.
По-третє, потрібно сказати, що буденна свідомість іноді, все ж таки, дійсно інтуїтивно схоплює саму сутність речі чи явища, проте, не завжди є достатньо вправною у інтерпретації, схоплених нею феноменів; а тому, так би мовити «викривлення дійсності» буденною свідомістю відбувається на стільки на рівні сприйняття – схоплення, скільки на рівні інтерпретації, тобто не на рівні сприйняття, а на рівні тлумачення.
Те саме, як здається, відбувається й з її сприйняттям філософії – буденна свідомість тільки думає, що знає, що таке філософія, насправді ж навіть не здогадується чим філософія є насправді, що таке реальна філософія. Буденна свідомість створює (й палко кохає) стереотипи, уявні образи – має вона такий образ й щодо філософії. Проте, чи відповідає цей образ дійсності? Чи не є він лише плодом уяви, при чому хибним, «химерою», що не має ніяких підстав у дійсності, або якщо й має, то відображає цю дійсність у викривленому вигляді.
Аристотель говорить, що філософія починається зі здивування4. Причиною цього здивування є відкриття людиною відмінного від себе й її попереднього досвіду, того, що виходить за межі узвичаєного, тієї буденної картини світу, яка є відомою людині, а отже сприймалася нею як звичайний, а отже й нормальний стан речей. Тобто, можна сказати, що філософія починається з конфлікту між тим, що людина думала про світ, й тим, яким він виявився насправді – цей конфлікт світогляду й дійсної реальності і є причиною подиву.
В основі цього конфлікту лежить філософське прозріння, тобто ніби миттєве осяяння, що відбувається у той момент, коли людина відкривається на невідоме, на таємницю. А отже, у своєму висхідному пункті, філософія є безпосередньою спробою дошукатися причини того, що викликало здивування, проникнути під покров цієї таємниці, розчаклувати її, зробити прозорою й зрозумілою для людського розуму.
У своїй конкретності, нерозуміння й незнання, зазвичай, усвідомлюються як проблема5, що потребує розв’язання й пошук засобів розв’язання відкриває все більш широке поле невідомого, що врешті решт веде людину до усвідомлення меж власної компетенції – відкриття Незбагненного6, що у свою чергу приводить щиросердого шукача до ідеї вченого незнання7.
Ствердження ідеї вченого незнання уможливлює неупереджене дослідження8, відкриваючи шлях до істинного осягнення природи світу, речей й, зрештою, й самого дослідника, відкриваючи йому, незнаний до того горизонт безкінечної перспективи.
Вчене незнання веде до вченого запитування – постановки філософських питань, що потребують відповіді. Це вчене запитування, пошук відповіді на нього та найбільш вдалих і точних форм запитування й відповіді і є справжня філософія.
Відповідь, зазвичай, має характер твердження, що стверджує або заперечує певний стан речей9.
Тобто знання може бути здобуте й здобувається у подвійний спосіб. По-перше, це шлях стверджень10 – через наречення імен, категоріально-описові визначення речі. Кожне ім’я має на меті визначення місця конкретної речі у її стосунку до інших речей чи фактів, тобто певну систематизацію. По-друге, знання можна також здобути шляхом заперечення11, тобто твердження, що заперечує подібність речі чи факту до тих, які нам вже відомі.
Можна сказати, що твердження має на меті прояснення тотожності чи нетотожності речей, виявлення їх фактичної даності, тобто встановлення безпосередніх фактів; сумнів12 – є нормальною, людською реакцією на будь-яке стороннє твердження – твердження іншого. Саме з факту філософського сумніву народжується філософська критика, що намагається здійснити перевірку вірності й істинності філософських тверджень.
Тобто, бачимо, що філософію, яка, як відомо, народжується з намагання людини осягнути життя, зрозуміти його природу, збагнути приховані смисли Універсуму, у будь якому з своїх проявів, – догматичному, скептичному та критичному, – менш за все можна звинувачувати у втраті зв’язку з дійсністю, відриві від реалій дійсного й сучасного їй життя.
Свого часу, ще Аристотель зауважив, що людина поєднує у собі три фундаментальні душевні сили: чуттєвість, ум і прагнення13, що лежать в основі її пізнавальних здібностей.
Сфера чуттєвості є радше зовнішнім (пов’язаним безпосередньо зі сферою людської тілесності й скерованим назовні) виміром людської екзистенції, тобто такою, що пов’язує людину з зовнішнім світом (зовнішнім, щодо її свідомості), тоді як ум та прагнення є внутрішніми. Тому, саме ум і прагнення є двома силами, котрі виступають джерелом двох фундаментальних можливостей суто людського існування: 1) можливості теоретичного осягнення дійсності; та 2) можливості практичної діяльності.
А відповідно до цього, філософія, як принципово людський спосіб осягнення буття, логічно розпадається на дві частини: теоретичну й практичну. Отже, ми можемо говорити про теоретичну філософію й практичну філософію: перша з яких спрямована на пізнання самих фундаментальних принципів буття, тоді як друга – принципів людської діяльності.
Проте, на рівні філософування, це розділення долається – теоретична та практична філософія постають перед нами у нероздільній дійсності філософуючого суб’єкту, формуючи цільну будівлю філософії.