ИДПЗк 5

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.

6 Австрія та Австро-Угорщина (1814-1914 pp.)

Території, що перебували під управлінням імператора Франца 1 після завершення наполеонівських воєн, можна умовно поділити на п'ять основних частин, населених різними народами, з відмінними формами управління для кожної частини.

1. Спадкові землі Габсбурзького дому на чолі з австрійським ерцгерцогством, розділені на 10 окремих провінцій.

2. Ломбардо-Венеціанське королівство, населене італійцями, яких піддавали жорстокому національному і економічному гніту.

3. Землі Богемського (Чеського) королівства у складі трьох провінцій - Чехії, Моравії та Австрійської Сілезії.

4. Галичина та Буковина.

5. Землі «корони св. Стефана» - Угорське королівство, князівство Трансільванія, королівства Хорватії і Словенії та сербська провінція Воєводина.

Управління цією клаптиковою імперією Франц І здійснював, за власними словами, так: «Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину. Кожний стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їх неприязні народжується порядок, з їх ворожнечі -загальний мир».

Тривалий час ця система була ефективною. Революційні потрясіння 1820-1821 pp. та 1830 р. майже не зачепили Австрію. Скинення Луї Філіппа у Франції на поч. 1848 р. мало величезний вплив на пробудження опозиційних настроїв у Європі і, зокрема, в Австрії. 13 березня відбулася масова демонстрація у Відні, в результаті уряд Мет-терніха був вимушений піти у відставку. 14 березня була створена Національна гвардія. 15 березня імператор опублікував указ, в якому давав згоду на введення конституції.

Ця Конституція, вироблена імперським урядом, була опублікована 25 квітня 1848 р. Нею проголошувалася «єдність і неподільність» Австрії. Імператор отримував усю виконавчу владу та управління армією. Австрійський рейхстаг мав складатися з двох палат. Частина депутатів верхньої палати призначалася безпосередньо імператором. Вибори до нижньої палати мали бути двоступеневими, вводився високий майновий ценз. Робітники, прислуга, інваліди війни і праці виборчих прав були позбавлені.

Саме Конституція викликала бурю протестів. Уряд почав стягувати у столицю війська, оголосив про розпуск Центрального політичного комітету Національної гвардії. Спроба республіканського перевороту 18 травня у Відні була придушена, увечері цього ж дня уряд заборонив скликання зборів та друкування листівок. Через тиждень було закрито університет та ін. учбові заклади. Це призвело до вуличних боїв 26-27 травня, після чого уряд вимушено пішов на поступки. Війська були виведені з столиці, її охорона доручена Національній гвардії. 10 червня був виданий новий виборчий закон, який допускав до виборів у рейхстаг робітників. Засідання новообраного рейхстагу розпочалися 22 липня. До складу депутатів увійшли представники різних національностей (німці, чехи, поляки, українці і т. д.) та соціальних груп (зокрема, 97 селян). 27 серпня 1848 р. рейхстаг виніс постанову про відміну феодальних повинностей селян. Оброк, панщина та різноманітні сервітути відмінялися за викуп. Закон від 7 вересня визначив порядок сплати викупних сум поміщикам. Дві третини визначених сум вносили селяни, ще третину - держава. Розміри викупних платежів встановлювалися у сумі 20-ти річних селянських зобов'язань.

15 березня 1848 р. розпочалася революція у столиці Угорщини Будапешті (т. зв. Пештська революція). Влада перейшла до рук Комітету суспільної безпеки. Протягом двох днів дворянський сейм затвердив основні закони буржуазного перетворення Угорщини. Знищувалося кріпацтво та кріпосні повинності, відмінялася церковна десятина. Питання про викупні платежі було відкладено на майбутнє. 17 березня сформувався перший самостійний уряд Угорщини на чолі з Лайошем Беттьяні. До нього увійшли представники ліберального дворянства, прихильники поміркованих реформ та угоди з Габсбургами. Ліві були представлені міністром фінансів Кошутом.

Фердінанд І ще 27 березня зробив спробу позбавити угорський уряд права розпоряджатися військовими та фінансовими справами. Відмовився імператор також затверджувати закони про скасування панщини і церковної десятини. Але мітинги протесту в угорській столиці вимусили монарха відмінити свій указ уже наприкінці березня. За перші десять днів квітня всі закони угорського сейму були затверджені натяканим Фердінандом.

Після початку роботи загальноімперського сейму, коли ситуація в державі, здавалось би, дещо стабілізувалася, Фердінанд І спробував повернутися до угорської проблеми. 22 вересня 1848 р. він виступив з офіційною заявою, в якій засуджував прагнення Угорщини до незалежності та політику угорського уряду.

У відповідь угорські Національні збори того ж дня винесли рішення створити Комітет захисту вітчизни. Фердінанд І оголосив Національні збори Угорщини розпущеними. З жовтня австрійський уряд офіційно оголосив війну революційній Угорщині. Але вже перша спроба вислати на придушення угорської революції Віденський гренадерський батальйон викликала повстання у самому Відні.

Імператор був примушений втікати з власної столиці. 28 жовтня угорські революційні частини навіть здійснили спробу пробитися до Відня на допомогу повсталим. Однак саме цього дня австрійські контрреволюціонери розпочали вирішальний штурм столиці. Імператорські війська 1 листопада оволоділи Віднем.

2 грудня 1848 р. на австрійський престол вступив Франц-Иосиф І. Він закликав до «відновлення єдності Австрійської імперії». В ніч на 7 березня 1849 р. австрійський рейхстаг був розігнаний військовою силою. Тоді ж уряд оголосив про введення нової конституції. Згідно неї, імператору передавалася уся виконавча влада. Законодавча влада надавалася загальноімперському двопалатному рейхстагу.

14 квітня угорські Національні збори з ініціативи Кошута проголосили державну незалежність Угорщини та скинення «віроломної Габсбургсько-Лотарингської династії». 2 травня 1849 р. Комітет захисту батьківщини був замінений Радою міністрів. Кошут став правителем Угорщини. Франц-Йосиф І розпочав переговори з російським царем Миколою І про інтервенцію. Близько 100 тис. царських військ вторглися до Угорщини, ще 40 тис- у Трансільванію. З півночі наступала російська армія під командуванням Паскевича, з південного заходу - австрійські війська під командуванням Гайнау. Угорський уряд та Національні збори перебралися у Дебрецен. 13 серпня угорська армія капітулювала біля містечка Вілагош, склавши зброю і знамена. Кошут ще 10 серпня емігрував до Туреччини.

Серед визначних досягнень угорського революційного уряду слід зазначити закон від 28 липня 1849 р. про рівноправність усіх національностей, що населяють Угорщину. На жаль, прийнятий він був надто пізно і не встиг здійснити належного впливу на перебіг угорської революції та боротьбу з інтервентами.

Абсолютистська монархія в Австрії була врятована з допомогою російських багнетів. 31 грудня 1851 р. був виданий указ про відміну конституції 1849 р., права провінційних сеймів були зведені до мінімуму. Пригнічені народи імперії (78% населення) відчули ще тяжчий національний гніт. Територія Угорщини була розділена на 5 намісництв, що управлялися австрійськими чиновниками. Угорський парламент було розпущено. Від Угорщини відділили Трансільванію та слов'янські землі на півдні. Різко зріс військовий бюджет. У 1851 р. він складав 126 млн гульденів - удвічі більше, ніж у передреволюційному 1847 р. Витрати на поліцію зросли у чотири рази. Затрати на чиновницький апарат вимушували уряд вводити нові податки, як прямі, так і акцизи — на цукор, спиртні напої тощо.

20 жовтня 1860 р. був опублікований т. зв. Жовтневий диплом -урядовий указ про введення федераліської конституції. Згідно цього указу, імператор мав здійснювати законодавчу владу спільно з ландтагами (сеймами) окремих земель та зі сформованим з їхніх представників загальноімперським рейхсратом. У лютому 1861 р. була опублікована нова австрійська конституція, яка ґрунтувалася на посиленні австрійського централізму. Протести проти цієї конституції призвели до того, що від виборів до рейхсрату відмовилися представницькі зібрання Хорватії, Трансільванії та Венеції. В Угорщині вводилося осадне становище і вибори не відбулися взагалі. Вийшли з корпусу імперського рейхсрату чеські, а далі і польські делегати, після чого замість спискових 343 депутатів в його складі залишилися 120.

У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були розбиті при Садовій. 26 липня було підписано перемир'я з Пруссією. Військова поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії. В травні 1867 р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію -Австро-Угорщину. Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою - Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія.

На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства - іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися кожні десять років.

Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором зберігалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14 конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.

На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався Віднем. До 1914 р. включно цю посаду обіймав хтось з представників польського аристократичного середовища - граф Бадені, Голуховський, граф Потоцький, проф. Боб-жинський. Вибори у Галичині відбувалися по куріях виборців, штучне включення до Королівства Галичини і Лодомерії (Волині) етнічних польських земель навколо Кракова зумовлювали велику численну перевагу польських послів у Галицькому сеймі (наприклад, у 1895 р. з 150 депутатів українців було лише 14).

Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії - по 60 чоловік від кожного.

З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

7