11 Право приватної власності

У ст. 325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, котрі можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад в товариство, новостворена юридична особа стає власником такого майна, так само як і набутого на інших підставах. Зокрема, згідно зі ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права на участь в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичних осіб, які створені за розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування, і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК).

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Проте законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути в їхній власності.

Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обороті (і, відповідно, заборону належати на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження щодо переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-XII "Про право власності на окремі види майна"; законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Положення про те, що склад, кількість та вартість майна не є обмеженими, не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. Зокрема, склад майна і його вартість і кількість можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, перешкоджання здійсненню діяльності, що не відповідає моральним засадам суспільства.

2.1.1. Право власності Українського народу

Стаття 324 ЦК відтворює положення ст. 13 Конституції, в якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

З урахуванням наведеного положення та загальної концепції права власності, сформованої у вітчизняній цивілістиці і відображеної у ЦК, право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосередньо використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися тощо) майно, котре йому належить відповідно до Конституції.

У зв'язку з тим, що в етнодержавознавстві іноді ставиться під сумнів існування самого явища "Український народ", виникає питання, чи можна взагалі вважати Український народ суб'єктом (учасником) цивільних відносин?

Відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 2 ЦК, яка передбачає, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Оскільки народ, хоча і з деякими застереженнями, може бути визнаним суб'єктом публічного права, то, очевидно, так само він має бути визнаним і суб'єктом цивільних відносин, а відтак, може бути і суб'єктом права власності.

Оскільки Український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, виникає питання, чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт як земля?

На думку одних авторів, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) Українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю зачіпає інтереси суспільства в цілому - тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (і держави відповідно), і ті випадки, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю2.

Відповідь на це питання певною мірою дає ч. 2 ст. 324 ЦК, яка встановлює, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна зводяться лише до здійснення права управління зазначеним майном.

Коли йдеться про здійснення права масності на майно, яке є власністю Українського народу, слід зазначити, що воно може відбуватися як через згадані вище органи, так і безпосередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референдумі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів держави, тобто передачу чи набуття частини її території - землі, яка належить Українському народу.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ч. З ст. 324 ЦК). Отже, кожен має гарантований Конституцією та ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом.

Особливістю набуття права власності Українським народом є те, що у кожному разі воно може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу державної влади. Таке рішення за своєю суттю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тощо).