33. Порядок організації виїзду дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення

1.Цей Порядок регламентує виїзд організованої групи (дві і більше дитини) дітей віком від 6 до 18 років (далі - група дітей) за кордон на відпочинок та оздоровлення за попередньо визначеними та затвердженими маршрутом і програмою перебування.

Дія цього Порядку не поширюється на виїзд дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення з батьками (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями), у туристичну подорож та з іншою метою (участь у міжнародних заходах, освітніх, культурних, спортивних програмах тощо).

2. Діяльність, пов'язану з організацією виїзду груп дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення, можуть провадити підприємства, установи, організації, у тому числі благодійні та громадські, за умови, що їх установчими документами передбачається провадження або сприяння діяльності з організації відпочинку та оздоровлення дітей за кордоном (далі - організатор).

3. Координацію діяльності, пов'язаної з організацією виїзду груп дітей за кордон, та контроль за її провадженням здійснюють Мінсоцполітики, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань сім'ї, молоді та спорту обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій.

4. Оформлення виїзду групи дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення проводиться за наявності у кожної дитини проїзного документа, що видається в установленому порядку органом внутрішніх справ за місцем проживання дитини.

5. Погодження списку групи дітей та надання згоди на їх виїзд за кордон на відпочинок та оздоровлення здійснюються за місцем проживання дітей Міністерством освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, відповідними структурними підрозділами з питань сім'ї, молоді та спорту обласних (за винятком районів проведення антитерористичної операції), Київської і Севастопольської міських держадміністрацій.У разі відмови у погодженні списку дітей або наданні згоди організатору в п'ятиденний строк надається вмотивована відповідь.

6. Для отримання згоди на виїзд групи дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення до відповідного органу, зазначеного у пункті 5 цього Порядку, не менше ніж за 15 днів до виїзду організатором, крім тих, що провадять туристичну операторську та туристичну агентську діяльність, подаються або надсилаються поштою заява і такі документи:

договір про надання послуг у сфері відпочинку та оздоровлення дітей і запрошення в якому обов'язково зазначаються строки виїзду групи дітей за кордон і повернення їх в Україну, умови проживання, харчування, програма перебування дітей за кордоном, а також інші додаткові послуги; нотаріально завірені копії установчих документів організатора поїздки (статут, свідоцтво про державну реєстрацію); міжнародний страховий поліс медичної допомоги та страхування від нещасного випадку дітей і супроводжуючих їх осіб; нотаріально завірена згода обох батьків; оригінал наказу організатора про призначення супроводжуючих осіб, на яких покладається відповідальність за життя та здоров'я дітей і повернення їх в Україну; список групи дітей, що виїжджають за кордон на відпочинок та оздоровлення, в якому зазначаються прізвище, ім'я, по батькові дитини, дата народження, домашня адреса, телефон, навчальний заклад, у якому дитина навчається (утримується), номер проїзного документа дитини.Із числа супроводжуючих призначається керівник групи, а у разі перевезення групи наземними транспортними засобами - медичний працівник, кваліфікація якого підтверджується відповідним записом у трудовій книжці та документом про фахову освіту (копія завіряється організатором).Керівником групи дітей, що виїжджають за кордон на відпочинок та оздоровлення, може бути призначена особа, яка має досвід роботи з дітьми не менше ніж три роки.Організатор зобов'язаний забезпечити супроводження групи перекладачем відповідно до мови країни перебування протягом усього періоду відпочинку та оздоровлення дітей.Кількість супроводжуючих осіб визначається з розрахунку один супроводжуючий на 15 дітей.У разі коли перевезення здійснюється повітряним шляхом, кількість супроводжуючих осіб визначається з розрахунку один супроводжуючий на 25 дітей;

34.

1.2. Правила проведення туристських подорожей з учнівською та студентською молоддю України є обов'язковими для всіх навчальних закладів, установ та організацій освіти незалежно від підпорядкування і форм власності, що проводять туристські подорожі з учнівською та студентською молоддю.

1.3. Дія цих Правил поширюється на учнівські та студентські туристські групи незалежно від місця проведення подорожі, для яких навчальний заклад або інша організація освіти виступає як організація, що проводить подорож.

1.4. До туристських подорожей з учнівською та студентською молоддю належать спортивні туристські походи, експедиції, екскурсії (далі - туристські подорожі), що проводяться за заздалегідь розробленими маршрутами у конкретні терміни.

1.5. Спортивні туристські походи (групове або командне проходження туристського спортивного маршруту визначеної протяжності з подоланням природних перешкод (перевалів, порогів, печер тощо) різної категорії або ступеня складності за нормативний час, далі - походи) можуть бути організовані з таких видів туризму: пішохідного, лижного, гірського, водного, велосипедного, спелео, автомобільного, мотоциклетного тощо. Можливе проведення комбінованих походів з елементами різних видів туризму.

1.6. Залежно від технічної складності, кількості природних перешкод, протяжності, тривалості походи поділяються на категорійні - з I до VI категорії складності та некатегорійні.Категорія складності походу визначається відповідно до класифікації маршрутів (переліку класифікованих туристських спортивних маршрутів), перевалів, печер тощо.

1.7. Експедиції з учнівською та студентською молоддю (подорожі пошукового, дослідницького характеру) проводяться з метою вивчення, дослідження певного маршруту, території, одного чи декількох об'єктів з використанням будь-яких технічних засобів пересування або ж без них. Залежно від мети та напрямку роботи можуть проводитись туристсько-спортивні, краєзнавчі, наукові експедиції тощо.Туристський досвід та вік керівників, заступників керівників та учасників таких експедицій повинні відповідати вимогам, що висуваються до відповідних категорій учасників походів. Оформлення документів і випуск групи на маршрут відбуваються за тих самих умов, що й у похід відповідної складності.

1.8. Тривалість активної частини походів може бути збільшена проти вказаної в додатку 1 при збільшенні протяжності маршруту, кількості і складності локальних перешкод, проведенні краєзнавчої роботи, а також за рахунок днів, потрібних для проведення розвідки маршруту та резервного часу на випадок непогоди. У будь-якому разі проходження маршрутів повинне бути компактним за часом. Розриви між окремими частинами походу більше 3 днів не допускаються.

Збільшення тривалості походів за рахунок краєзнавчої роботи на маршруті допускається лише для походів, складність яких не перевищує II категорії.

1.9. Походи та експедиції в залежності від території проведення поділяються на місцеві та дальні.

До місцевих належать походи та експедиції, що проводяться в межах області (автономної республіки), в якій проживають (навчаються) учні та студенти. При цьому допускається вихід у сусідні території, якщо це обумовлено адміністративно-територіальним розташуванням навчального закладу або іншої організації освіти, що проводить подорож, фізико-географічними особливостями місцевості та логічністю побудови маршруту.

Усі інші походи та експедиції вважаються дальніми.

1.10. Для проведення категорійних, дальніх ступеневих походів, а також місцевих ступеневих походів тривалістю більше 4 днів туристські групи учнівської та студентської молоді повинні обов'язково отримати позитивний висновок щодо можливості здійснення подорожі від туристської маршрутно-кваліфікаційної комісії (далі - МКК), що має відповідні повноваження. Для туристських груп учнівської та студентської молоді первинний розгляд маршрутних документів проводиться в своїх територіальних маршрутно-кваліфікаційних комісіях навчальних закладів (далі - МКК освіти).

Для місцевих походів тривалістю до 4 днів включно, а також екскурсій (подорожей тривалістю до 24 годин, що забезпечують задоволення пізнавальних, інформаційних, духовних та оздоровчих потреб учнівської та студентської молоді) отримання позитивного висновку МКК не потрібне.

1.11. Туристські групи учнівської та студентської молоді, що використовують для руху автомобільні дороги та вулиці, судноплавні водні шляхи, території заповідників, заказників, національних парків, прикордонну зону тощо, зобов'язані діяти у відповідності до вимог, що визначають порядок користування цими шляхами та пересування на зазначених територіях.

1.12. Під час проведення туристських подорожей з учнівською та студентською молоддю забороняється безпідставний поділ груп на підгрупи. Підставами для мотивованого поділу можуть бути: потреба проведення розвідки окремих ділянок маршруту; організація базового табору, проміжних пунктів зберігання продуктів харчування та спорядження та ін..

35

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Страхування в туризмі - це система відносин між страховою компанією і туристом по захисту його життя і здоров'я та майнових інтересів при настанні страхових випадків.

Види туристичного страхування:

• страхування зарубіжного туризму (страхування виїжджаючих за кордон громадян та осіб, відряджених за кордон);

• страхування внутрішнього туризму (різні програми страхування подорожуючих по Україні );

• страхування іноземного туризму (більшість іноземців, що прибувають в Україну, вже забезпечені страховим захистом (мають страховий поліс, придбаний на батьківщині), разом з тим у разі його відсутності іноземець повинен придбати страховий поліс при перетині державного кордону України).

Законодавче регулювання туристичного страхування

Законодавчі вимоги до страхування в туристичній діяльності регулюються низкою нормативно-правових актів. Розглянемо основні з них.

• Закон про туризм передбачає, що страхування туристів (медичне та страхування від нещасних випадків) є обов'язковим і здійснюється суб'єктами туристичної діяльності на підставі угод зі страховими компаніями, що мають право на проведення такої діяльності, тобто мають відповідну ліцензію. Також туристи мають право самостійно укладати договори на таке страхування. Основний зміст цього виду страхування – це компенсація медичних витрат, які можуть виникнути в закордонній поїздці внаслідок раптового захворювання або нещасного випадку безпосередньо в країні (місці) тимчасового перебування.

• Закон № 3857 встановлює, що з метою створення умов, що гарантують відшкодування громадянинові України витрат, пов'язаних з надзвичайними обставинами під час його перебування за кордоном, він має бути застрахований.

• Закон про страхування визначає обов'язковим страхування в Україні відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров'ю туриста або його майну.

При укладанні договорів страхування ризиків у туристичній діяльності страхувальниками можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Згідно із Законом про туризм під туризмом слід розуміти тимчасовий виїзд особи з місця проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від'їжджає. Тому застрахованими особами є як громадяни (туристи), так і працівники підприємств у відрядженні (туристи), що виїжджають за кордон.

"Зелена картка" - це система міжнародних угод про обов'язкове страхування громадянської відповідальності автовласника. Свою назву вона отримала за кольором і формою страхового полісу. Система "зелена картка" створена в 1949 році і гарантує вільне пересування транспортних засобів у межах кордонів 32 держав. Обсяг відповідальності у зв'язку із заподіяною шкодою регулюється, як правило, діючим в цій країні законом про обов'язкове страхування громадянської відповідальності автовласників. Практично у всіх європейських країнах страхування громадянської відповідальності власників транспортних засобів обов'язкове. Такі країни об'єднались у систему "Зелена картка", де тісно співпрацюють уряди, національні бюро "Зеленої картки" і страхові ринки.

Особливості страхування в туризмі стосуються безпосередньо страхування туристів. Застосовуються наступні види страхування: медичне; від нещасного випадку; майнове; на випадок затримки транспорту; витрат, пов'язаних із неможливістю здійснити поїздку; асистанс; страхування відповідальності власника автотранспортних засобів та інші.

Асистанс - це перелік послуг (в межах угоди), які надаються в необхідний момент в натурально-речовій формі або у вигляді грошових коштів через технічне, медичне і фінансове сприяння. Одним із основних видів страхування в туризмі є медичне страхування, яке, в основному, покриває всі

витрати на медичні послуги, послуги стаціонарного лікування, перевезення машиною швидкої допомоги, придбання ліків, догляд за хворим, а у випадку смерті за кордоном - траспортування тіла на батьківщину.

Договір страхування є правовим документом, який опосередковує процес надання страхової послуги страховиком страхувальникові. Поняття договору страхування міститься у ст. 16 Закону України "Про страхування" і тлумачиться як письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

При укладенні договору страхування відносини клієнта та страхової компанії будуються за певними етапами.

Клієнт подає за формою, встановленою страховою компанією, письмову заяву про укладання договору страхування. Заява містить перелік питань, на які має відповісти чесно та якомога точніше страхувальник. Подану заяву страховик може прийняти або відхилити залежно від змісту наведеної у ній інформації. Досить часто до заяви додається декларація, в якій страхувальник зазначає, що подана ним інформація є правдивою. Отримавши заяву, страховик проводить андеррайтинг, тобто вирішує питання щодо прийняття цього об'єкта на страхування. Андеррайтинг — комплексна діяльність страховика з ідентифікації, аналізу, оцінки ризиків та визначення можливості страхування, вибору оптимального страхового покриття, перевірки відповідності ризиків збалансованості страхового портфеля.

Здійснивши оцінку запропонованого ризику, вирішується питання щодо прийняття ризику на страхування або відхилення цієї пропозиції.

Законодавством визначені реквізити, які повинні міститися у договорі страхування:

• назва документа;

• назва та адреса страховика;

• прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження;

• прізвище, ім'я, по батькові, дата народження або назва вигодо набувача та його адреса;

• зазначення об'єкта страхування;

• розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

• розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

• перелік страхових випадків;

• розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати;

• страховий тариф;

• строк дії договору;

• порядок зміни і припинення дії договору;

• умови здійснення страхової виплати;

• причини відмови у страховій виплаті;

• права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

• інші умови за згодою сторін;

• підписи сторін.

При укладанні договору страхування страховик має право вимагати у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором, та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо не передбачено інше договором страхування.

36. Як здійснюється державне регулювання підприємства? Державне регулювання підприємництва – це вплив держави на діяльність підприємницьких структур із метою сприяння та забезпечення нормальних умов їх функціонування.

Об’єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні в Україні зумовлена цілями економічної політики держави, зокрема:

· поступовим переходом до ринкової економіки;

· створенням сприятливих умов для вільної творчої праці, реалізації підприємницької ініціативи;

· підпорядкування суспільного виробництва потребам та інтересам людей;

· підвищенням престижу підприємництва;

· забезпеченням високої ефективності діяльності підприємницьких структур та ін.

Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається байдужою, ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих економічних і соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно вирішувати складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення потрібне втручання держави, її відповідна регіональна політика..

Механізми державного регулювання підприємництва – це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, державні органі та фонди, покликані займатися діяльністю суб’єктів підприємництва.

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) та відповідні органи.

Основні функції державного регулювання підприємництва такі:

1) підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

2) підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;

3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

За засобами впливу на підприємництво можуть застосовуватись як прямі адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і система непрямих економічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські проценти, кредити, пільги, санкції та ін.).

До інструментів, або методів державного регулювання підприємництва, належать:

· фіскальні (податково-бюджетна система);

· монетарні (кредитно-грошове регулювання);

· цінове регулювання;

· зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органі виконавчої влади, а також місцеві органи виконавчої влади та органів самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, зокрема функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економіки та європейської інтеграції України, функції контролю за дотримання антимонопольного законодавства, захисту суб’єктів підприємництва й споживачів від його порушень – Антимонопольний комітет України тощо.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

· податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами;

· податкові пільги, ціни і правила ціноутворення, цільові дотації;

· валютний курс; розміри економічних санкцій;

· державне мито і систему резервів, ліцензій, концесії, лізинг, соціальні, економічні та інші норми і нормативи;

· науково-технічні, економічні та соціальні загальнодержавні й регіональні програми;

· договори на виконання робіт і постачань для державних потреб.

Законодавство впливає на підприємництво по трьох напрямках:

1) закони, що визначають основи організації та діяльності підприємства: "Про власність " "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про іноземні інвестиції", "Про банкрутство" законодавство про приватизацію, про ціноутворення, антимонопольне законодавство та ін.;

2) законодавство, що захищає права найманої праці: "Про зайнятість", "Про охорону праці", "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці" та ін.;

3) закони, що захищають права споживача: про правила торгівлі, про безпеку товарів, про охорону навколишнього середовища, про рекламу, про недобросовісну конкуренцію.

37. Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

У відповідності до фаз циклу відтворення капіталу (виробництво – обмін – розподіл – споживання) розрізняють три види підприємницької діяльності: виробничу, комерційну і фінансову.

Об’єктом діяльності в галузі виробництва є процес господарювання з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг при кругообігу ресурсів: виробничі ресурси – виробництво – готова продукція (роботи, послуги) – товар – продаж – валовий дохід – фінансовий результат.

Виробниче підприємництво передбачає:

• визначення виду виробничої діяльності та номенклатури асортименту продукції (товарів, робіт, послуг), які буде виробляти підприємець. Підприємство може існувати доти, доки має споживачів об’єктів своєї господарської діяльності;

• виявлення потреби у товарах, необхідних потенційному споживачеві (маркетингова діяльність);

• оформлення контракту між підприємцем і покупцем товару;

• здійснення самого виробництва товарів і послуг. Все необхідне для виробництва (засоби праці, сировина і матеріали, інформація) підприємець придбає самостійно. З огляду на це підприємець повинен вміти визначати основні виробничі операції, машини та устаткування, сировину, матеріали та комплектуючі вироби, виробничі та невиробничі приміщення, необхідні підприємству;

• залучення до своєї діяльності сторонніх організацій та осіб, якщо окремі роботи підприємець не здатний виконати своїми силами.

Суть комерційної діяльності становлять торгово-обмінні операції з купівлі-продажу (перепродажу) товарів при кругообігу ресурсів: ресурси для господарської діяльності – товар – продаж – валовий доход – фінансовий результат.

Комерційна діяльність передбачає: