V.Закріплення нових знань.

1.Назвіть основні чинники впливу на розвиток культури ХХст.

2.Перелічити найвидатніших діячів культури поч. ХХст. (художники, особливо літератори, медійні творці).

3.Назвіть основні тенденції розвитку культури поч. ХХст., що мали продовження розвитку культури у ХХст. – поч. ХХІст.

4.Назвіть основні архітектурні пам’ятки, що були створені у визначений період.

5.Назвіть основні літературні шедеври та їх авторів, зазначеного періоду.

VI.Підсумки лекції.

XIX ст. ввійшло в історію України як період її національного відродженні: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об'єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до активної політичної боротьби. У кін. XIX - на поч. XX ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави.

Поч. XX ст. став українським політичним ренесансом. Значними досягненнями національно-визвольного руху ознаменувалася революція 1905-1907 рр.

Трагедією для українського народу була перша світова війна, яка не лише завдала величезних людських і матеріальних втрат, а й розколола українське суспільство, українські політичні сили.

Важливими чинниками розвитку України в XIX ст. стали реформ Австрійській імперії та 1861 р. в Російській імперії, які обумовили соціально-економічну модернізацію українського суспільства.

Розвитку сільського господарства в Наддніпрянській Україні сприяла Столипінська аграрна реформа 1906-1911 рр.

Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та Австрійської імперій негативно позначилися на соціально-економічному розвитку України, не давали змогу українському народові сповна використати свої потенційні можливості.

VII.Домашнє завдання. Вивчити конспект лекції. Підготувати повідомлення.

Самостійна робота №1.

Тема: Культура Київської Русі і Галицько – Волинської держави.

Мета: Надати загальну характеристику матеріальній і духовній культурі Київської Русі і Галицько-Волинської держави, показати чинники які вплинули на розвиток культури, їх значення.

План:

1. Причини, що впливали на розвиток культури Київської Русі і Галицько-Волинської держави.

2. Язичницький період.

3. Християнський період.

4. Писемність. Література.

5. Освіта. Наука.

6. Мистецтво.

Резюме: культура України у своєму розвитку мала зв’язки з візантійською культурою, культурою західноєвропейських і азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура К. Р. і Галицько – Волинської держави мала автономність. Різноманітні культурні впливи створювали передумови виникнення нової культурної едності. У розвитку культури Русі можна виділити два періоди: язичницький та християнський, які тісно перепліталися і проявлялися на всіх рівнях культурного життя суспільства.

Рекомендації: законспектувати одне з питань у зошиті (за вибором), перевага тезисним конспектам, таблицям і схемам.

Завдання для самоперевірки:

1.Назвіть причини, що впливали на розвиток культури Київської Русі і Галицько-Волинської держави.

2.Які наслідки мало прийняття християнства в розвитку писемністі і літератури.

3.Назвіть основні архітектурні пам’ятки К. Р. і Галицько-Волинського князівства.

4.Назвіть основні писемні пам’ятки К. Р. і Галицько-Волинського князівства та їх авторів.

Рекомендована література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студ. вузів. - К.: Академія, 2005. - 687 с.

2. Етнічна історія давньої України / П. П. Толочко, Д. Н. Козак, О. П. Моця та ін. - К., 2000. - 276 с.

3. Борисенко В. Курс Української історії. - К., 1997.

Язичницький період

У дохристиянський період язичницький політеїзм пронизував усі сторони духовної культури, надавав їй специфічного характеру і забарвлення. Давньоруська міфологія, що відображала язичницькі вірування напере­додні християнства, являє собою нашаруван­ня різних епох. Найдавнішими з них є пере­житки тотемізму у вигляді віри в перевертнів у здатність людей обертатися на тварин і навпаки, а також обожнення сил природи. Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов’яни перед прийняттям християн­ства, уособлювали різні сили природи: Перун - бог грому, Дажбог (Хоре) - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Сварог - бог вогню і т. д. По­рад з цим у язичницькому пантеоні були боги, пов’язані з культом предків - Род і Рожаниця, домовики і т. ін. Ці вірування були пережит­ками патріархальної епохи.

З культом язичницьких богів були пов’я­зані численні обряди: сезонні, наприклад вес­няні свята, які збігалися з пробудженням при­роди і початком польових робіт; літні свята, які ввійшли пізніше до християнського куль­ту. насамперед свято Івана Купала; зимові свя­та родючості (колядки) тощо; обряди, пов’я­зані з тією або іншою подією в житті людини - весільні, похоронні та ін.

З утворенням класового суспільства, відно­сини, які існували в самому суспільстві, відбиваються на язичницькій ідеології. Язичниць­ка релігія почала набувати іншого характеру. Перун стає богом князя і дружини. Робиться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога. Пристосування язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вияв у діяльності князя Володимира Великого, який крагнув створити загальноруський язичниць­кий пантеон під зверхністю Перуна. Але спро­ба Володимира реформувати язичницьку ре­лігію не мала успіху. Як релігія первіснооб­щинного ладу, вона вже віджила свій вік, і пристосувати її до ідеології класового суспільства було не так просто. У зв’язку з цим постало питання про введення на Русі однієї з монотеїстичних релігій. В конкретних історичних умовах того часу найбільш прийнят­ною релігією для Русі виявилось християнство, яке почало проникати на Русь задовго до Во­лодимира.

Дохристиянська культура на Русі була пи­саною. Принаймні з середини XI ст. слов’­янські племена користувалися примітивним гектографічним письмом. Пізніші джерела згадують “руські письмена”, які існували ще до появи слов’янської азбуки.

Християнський період

Запровадження християнства сприяло віднесенню культури українських земель, по­ширенню писемності, освіти, наукових знань, розвитку літератури і мистецтва. Християн­ство об’єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми і монастирі були одночасно осередками літописання, ос­віти, бібліотеками, центрами творення мис­тецьких цінностей.

Писемність. Література.

Після прийняття християнства в українсь­ких землях поширюється алфавіт, створений болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм (“кирилиця”), що прискорило розви­ток писемної культури.

Поряд з перекладною (грецькою та східною) з’являється оригінальна література. Її пам’ят­ками, перш за все, є власні історичні твори - літописи. Це, передусім, “Повість минулих літ”, створена на початку XII ст. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літо­пис однією з видатних пам’яток світової куль­тури. "Повість..." пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена почуттям любові до рідної землі. Пізніше, у ХІІ-ХПІ ст. літо­писці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу, мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі. У Галицько-Волинському літописі йдеться про політичне життя га­лицької держави у XIII ст. Йому властиві риси, характерні для західноукраїнського літопи­сання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість роздумів релігійного змісту.

Одна з найдавніших пам’яток руської літе­ратури, що дійшла до нас, - видатний філософ­ський твір "Слово про закон і благодать" мит­рополита Київського Іларіона (30-40-х рр. XI ст.) У жанрі проповіді автор обґрунтовує дум­ку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто і коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Ста­рому Завіті ("закон"), до християнства ("бла­годать").

Цікавим зазком повчальної літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (поч.ХІІ ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою.

Перлиною давньоруської літератури вва­жається "Слово о полку Ігоревім" (біля 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та європейській літературі, по­єднує в собі жанрові ознаки ораторського тво­ру і фольклорних співів та планів. "Слово..." - найбільш переконливе свідчення зрілості русь­кої літератури, її, самобутності.

Освіта. Наука

Освіта започатковується з часів князя Во­лодимира. Князь Ярослав Мудрий вводить обов’язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Ярос­лав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осьмомисл та інші славилися як “книжні мужі”, знавці кількох мов. При Києво-Пе- черському монастирі існувала школа вищо­го типу, де поряд з богослов’ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого ви­користовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна літера­тура. З цієї школи вийшли відомі діячі давньо­руської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, від­криту онукою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала "книжне письмо" і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Самостійної науки в цей час ще не було. Наукові знання бралися з Візантії - перекла­далися грецькі та римські пам’ятки культури. Так, "Шестиднев" Василія Великого, перекла­дений болгарським екзархом Іоаном, поєдну­вав у собі біблійне вчення про шість днів тво­рення світу з казково-фольклорними відомос­тями. "Фізіолог" подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та каз­кові припущення.

Великого поширення набули медичні знан­ня, які поступово витискали знахарство та во­рожбитство. Згідно з літописом, у Печерському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі руські лікарі - Дем’ян Пре­світер та Агапіт Лічець.

Географічні знання в основному черпали­ся з підручника Козьми Індикоплова - александрійського купця, який у VI ст., від­відавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотири­кутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало "Ходіння Да­нила Мніха", праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палестини - і опи­сав землі, що побачив.

Математичні знання зводилися до суто практичних - чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом, конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загальнотеоретичних міркувань, які назива­лися філософією. Окремі уривки були перекла­дені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна. Уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання.

Мистецтво

Мистецтво являло собою синтез художнь­ого досвіду слов’янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу. Кам’яне храмобудівництво на Русі прой­шло певні етапи у своєму розвитку. В ранній архітектурі, зразками якої є Десятинна церк­ва в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036 рр.), найбільше проявляються типові візантійські риси. Грецькі й руські майстри будували і Со­фійський собор, архітектура якого відзна­чається надзвичайною гармонійністю компо­зиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітек­тури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам’яні будівлі стають простіши­ми в оформленні, меншими за розмірами, наби­рають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантій­ський вплив поступово слабне, натомість про­являються риси західноєвропейського ро­манського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київ­ська, переяславська, галицька. Із пам’яток цьо­го періоду дійшли до нас у перебудованому вигляді церкви Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівська (1146р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Борисоглібівський собор (бл. 1128р.) у Чернігові, церква Пантелеймонова (бл. 1200 р.) у Галичі.

У храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Шедеврами світового значення є мозаїка та фрески Софіївського собору. Із руських іконописців відомі монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконописи – Григорій та Аліпій (друга пол. ХІ – поч. ХІІст. ). Переважну більшість ікон часів Київської Русі втрачено. Однією з найвидатніших на Русі була ікона Вишгородської Богоматері, привезена на поч. ХІІст. з Константинополя. У 1155р. Андрій Боголюбський вивіз її до Володимира (зараз відома як ікона Володимирської Богоматері).

До сьогодні збереглася ікона Волинської Богоматері кін. ХІІІ-ХІV ст. з Покровської церкви Луцька. Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису – книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є міатюри в «Остромировому євангелії» (1056-1057 рр.) та «Ізборнику» князя Святослава (1073р.).

Важливим атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Мелодії звучали під час свят, в праці, в походах, під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.

Висновки:

1. Київська Русь утворилася у IX ст. в результаті консолідації східних слов’ян і закономірних процесів їх суспільного розвитку.

2. За часів князювання Ігоря, Ольги, Святослава відбулося територіальне зростання Київської Русі, формування її суспільного та державного устрою.

3. Реформи Володимира Великого та Ярослава Мудрого сприяли найвищому піднесенню держави. Найвидатнішою подією в її історії є запровадження у 988 р. християнства, що поставило Київську Русь в один ряд з державами Європи, прилучило русичів до культурних цінностей, які складають основу сучасної західної цивілізації.

4. 1У другій пол. XI ст. почалося відокремлення ряду князівств та земель, що послабило Київську Русь. Володимир Мономах на поч. XII ст. намагався впорядкувати міжкнязівські стосунки та відновити єдність давньоруської держави. Проте, в сер. XII ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства.

5. Еволюційний розвиток давньоруських земель був насильно перерваний

монголо-татарською навалою XIII ст.

6. Галицько-Волинське князівство утворилося в результаті об’єднання у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславовичем двох князівств - Галицького і Волинського. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького (1238-1264 рр.).

7. Проте, ослаблена монголо-татарською навалою і залежністю від Золотої Орди, ворожнечею між князями і боярами, ставши об'єктом агресії з боку сусідніх держав, Галицько-Волинська держава не змогла відстояти свою самостійність, і в сер. ХІV ст. її землі стали володіннями Польщі та Литви.