2. Кочовики

Південь України – це неосяжний відкритий степ, який приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. ІІ тис. до н.е. і до

ХІІІ ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печені­ги, половці, монголо-татари.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів. Вони прийшли з берегів Балтійського моря.

Поруч із скотарством, яке становило основу господарства, кочовики займалися землеробством, ремеслами. Вони володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи.

Кіммерійці

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор’я, чия назва зафіксована в писем­них джерелах і дійшла до наших днів, були кіммерійці (ІХ-VІІ ст. до н. е.). Найдавніша згад­ка про кіммерійців міститься в "Одіссеї" Гомера, найдокладніше розповів про них давньогрецький історик Геродот.

Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих за­гонів вершників, озброєних сталевими й заліз­ними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виробляти цей метал. Займалися пере­важно кочовим скотарством, але знали й ріль­ництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використо­вували і як засіб пересування.

Кіммерійці об’єднувалися у племена, а племе­на складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським царям належала вся повнота вла­ди в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських пле­мен, які витіснили частику кіммерійців за межі Причорномор’я, а ті, що залишилися, асимілю­валися загарбниками.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з’явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв се­ред них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров’я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були племена царсь­ких скіфів і скіфів-кочовиків. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було ско­тарство. Воно давало все необхідне для життя: коней, м’ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові племена займалися орним землероб­ством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Окрім того, розводили свійських тварин і вирощували сади. Свої поселення розташовували на висо­ких, зручних для оборони пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й гли­бокими ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацт­во. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор’я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії. Найбільш відома їхня війна з перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська ста­новила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої з черепа нещасливця.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сфор­мувалася держава, яка досягла найвищого під­несення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов’язаний з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії по­хитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II.

На межі ІV-ІІІ ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась в степи Кримського півострова. Частина скіфів піз­ніше асимілювалася серед інших народів.

Сармати

У III ст. до н. е. в землі Північного Причорно­мор’я з поволзько-приуральських степів при­йшли сармати. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони пов­ністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва “сармати” походить від іранського слова - “саоро-мант”, що означає “оперезаний мечем”. За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скі­фів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату

худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, за­ймалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

Готи

У III ст. своє панування в Північному При­чорномор’ї встановили германські племена готів, створивши тут Готську державу - Ге- тику. Столицею держави готів було так зване “Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області). Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха(332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну супе­речку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 ста­рійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в над­дунайські землі, менша - залишилася на тери­торії Кримського півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні про­стори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська по­разка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово роз­порошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюрк­ських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор’я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор’ї з’я­вилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася ду­же виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов’ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов’ян, культура яких пере­вищувала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка найбільшої могутності досягла в VIII ст. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в’ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з’явились нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, крім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив з княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого роз­громила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор’я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочів­никами, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. по­ловці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославичіоиук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольговичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича - і мати, і бабка (по батькові).

У наведеній нижче таблиці подається стисла інформація про час мешкання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх державні утворення.

Мовна група	Назва народу	Час мешкання на півдні України	Державні утворення
Іраномовні народи	Кіммерійці	IX-VII ст. до н.е.	Кіммерія - це перше державне утворення на території України.
	Скіфи	VII-ІІІст. до н.е.	Державне об’єднання Скіфія найвищої могутності досягло у кінці V ст. до н.е. за правління царя Атея
	Сармати (роксолани, алани)	III ст. до н.е. - III ст. н.е.	Державне об’єднання Сарматія
Германці	Готи	ІІІ-ІV ст. н.е.	Державне об’єднання Гетика. Найвищої могутності досягло за правління Герма- наріха (332-375 рр.)
Тюркомовні народи	Гуни	ІV-Vст.	Державне об’єднання гунів. За правління Атілли (сер. V ст.) володіння гунів про­стягнулися від Рейну до Волги.
	Авари	VI-VII ст.	Аварський каганат
	Болгари	VII ст.	Велика Болгарія. У VII ст. частина болгарських племен на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши Дунайську Болгарію. Назва “болгари” згодом стала самоназвою місцевого південнослов’янського населення
	Хозари	VІІ-Хст.	Хозарський каганат. Розгромлений київським князем Святославом
	Печеніги	Х-ХІ ст.	Печеніги. Розгромлені київським князем Ярославом Мудрим
	Половці	ХІ-ХІІІ ст.	Половці. Розгромлені монголо-татарами
	Монголо- татари	з 20-х рр. XIII ст.	У продовж 1236-1240 років монголо-татари за­воювали князівства Русі. Утворена ними дер­жава Золота Орда простягнулася від Іртишав Сибіру до нижньої течії Дунаю; у XV ст. вона розпалася на окремі улуси - Кримське, Казан­ське, Астраханське, Ногайське ханства. Крим­ське ханство проіснувало з 1449 р. до 1783 р., ставши важливим фактором української історії'.

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.