5.7. Поетика творів п. Тичини. Звукове інструментування. Символізм

Павло Григорович Тичина (1891-1967) – поет, громадський діяч.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів – можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа – така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі», – констатував О. Білецький. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу – а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти –західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше – музика у слові»!

Та музичність Тичини – особливого типу. Музичність для нього – не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів, – Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети – «не гучні труби, які сповіщатимуть живих і мертвих про Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму.

Символізм – напрям у літературі та мовознавстві кінця XIX- початку XX ст., що проголошував головним художнім прийомом символ як вираження незбагаченої суті предметів і явищ.

У 1919 р. з’являється поезія П.Тичини, що починається так:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

...Стоїть сторостерзаний Київ,

І двісті розіп’ятий я

Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –

Тумани, долини, болотяна путь...

На думку Ю. Лавріненка,²⁵ «Не спішімо з самоочевидним тут протиставленням Києва і Москви. Тут-бо протиставлено глибші за політику речі. Тичина протиставляє російським символістам щось незмірно більш основне: проти хаосу «страшної краси» і «перетворення світу» в «світовій пожежі», як у поемі «Дванадцять» Блока, у Тичини стоїть надполітичний ідеал Маллярме - «абсолютна поезія», плюс власний тичининський панритмізм цілості, починаючи від серця поета і аж до всього універсуму безмежної розмаїтості світів, і речей, і перебоїв. Цікаво, як сама доля унаочнила протиставлення. У 1918 році стався збіг двох подій: у Москві опубліковано поему Блока «Дванадцять», а в Києві вийшла тоді ж таки перша книжка поезій Тичини «Соняшні кларнети». У цих двох публікаціях виявилося, що російський і український символізми йдуть різними шляхами. Тичина пішов власним шляхом – клярнетизму, спершу як українського варіянту міжнародного символізму, а потім і як цілком власної синтези поетичного стилю».

Мабуть, майбутні дослідження покажуть, що автор «Сонячних кларнетів» став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу не тільки музичності поезії і не тільки як «генератора», а й як «конструктивний фактор» твору; відчував ритм як узагалі (за Платоном) «порядкуючу силу», ніби як засіб антихаосу в творчості-житті-Космосі. Саме в такому ритмі Тичина шукав переборення нездолання суперечностей, розірваності поезії-житті-світу. (Завдання, що над ним бився і розбився О. Блок і що на ньому пізніше під залізною п’ятою тоталітаризму по-своєму розбиватиметься Тичина) – вважає Ю. Лавріненко.

Проте не будемо забувати, що початки символізму були вже помічені в епоху бароко (див. Тему 4 «Давня українська література»). У 20-ті роки ціла течія в українській літературі дістала назву «необароко» (П. Тичина, М. Бажан, Є. Плужник тощо). Говорити про цілком свідому орієнтацію останніх на барокові традиції, на думку літературознавця С.Сулими, не слід.²⁶ Йдеться тут скоріше про поступове накопичення «банку» образів, прийомів тощо, яке постійно відбувається відтоді, як словесна творчість набула самостійності і про нагадування тих образів та прийомів наступними поколіннями з урахуванням усіх тих змін, які сталися в суспільстві.

Семантичні компоненти, характерні для архетипу, дають поштовх для розвитку та трансформації семантики слова в кожній національній мовній системі і одночасно поєднують національне та загальнолюдське.

Так, уже говорилося про символічне значення слів сад, плід, квітка, поле (нива), троянда, садити, сіяти, цвісти, квітнути, сохнути. У П. Тичини присутні подібні слова-символи. Оскільки слово-символ має здатність зберігати у згорненому вигляді великі сюжети, зафіксовані в пам’яті людей, у семантичному плані це виражається в частковому збереженні вже відомої семантики слова-символу і накладання на неї оновленого змісту. Тут виявляються смислова і структурна самостійність значень, закріплена у свідомості людини. Символи, що характеризуються сталим функціонуванням, набувають здатності входити до контексту, зберігаючи сформоване раніше значення.

Падають зерна кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

в душу.

І там, в озері душі,

над яким у недосяжній високості в’ються голуби – тремтіння,

Там,

У повнозвучнім озері акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

У поезії П. Тичини слова-символи зберігають зв’язок з архетипом і включають нові семантичні компоненти на основі існуючих. Процес символізації здійснюється на основі актуалізації постійного архетипічного компонента.

(Ave Maria,

Калино моя!)

Іде і сміється:

життя! квіток!

Слова-символи також співвідносяться з реальними явищами, із психологічними станами. Цьому сприяють мовний паралелізм або порівняльні конструкції, семантика контексту, елементи мікрополя, що також отримують символічне навантаження.

З душі моєї – мов лілеї –

Ростуть прекрасні – ясні, ясні –

З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.

Лише простеживши різні зв’язки слів-символів на парадигматичному та синтагматичному рівнях, можна виявити їх символічну сутність як мовної категорії.²⁷