4.4. Церква в системі державно-правових режимів

Від початку існування держави і церкви як со­ціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регла­ментувався спеціальними конституційно-правовими нор­мами. Згідно з релігієзнавчою теорією існують такі види чи стани правового статусу церков в системі як демократич­них, так і антидемократичних державно-правових режимів:

• держави з офіційно узаконеною і фактично панівною або державною церквою. Такі державні режими інколи на­зивають теократичними;

• держави з конституційно визнаною традиційною ре­лігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище з-поміж інших віросповідань;

• держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.

Перший вид правового статусу церкви в державі харак­теризується тим, що вона є складовою державного апара­ту. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження у кримінально-правових, цивіль­них справах тощо). Політичний союз держави і церкви на­давав останній узаконене право брати участь у політично­му житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи і партії тощо), встанов­лював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна клятва, присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держа­ви і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від дер­жави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звіль­нення від податків. У сфері виховання та освіти встанов­люється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології.

Для вказаного режиму є характерним тісний зв'язок правової системи з панівною релігією. Імперативи права та імперативи релігії в такому разі не тільки не суперечать одне одному, а навпаки, підтримують і закріплюють один одного. Право закріплює панівний статус релігії, остання освячує існуючий порядок. Часто ядро правових імперати­вів генетично тяжіє до імперативів релігійних і тоді пору­шення закону є водночас гріхом і злочином у релігійному значенні. Інколи релігійні імперативи набувають статусу правових, і тоді відхилення від релігійних норм караються законом. Саме в таких суспільствах існують релігійні злочини.

Відомо, що такий правовий статус церкви в системі дер­жавно-правових режимів довго існував за доби середньо­віччя. Прикладом цього може бути також статус Руської православної церкви в Російській імперії, де релігія визна­чала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але й у сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наго­лошено відповідно в конституціях цих країн. Наприклад, § 4 Конституції Данії декларує: "Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою та утримується державою". В Англії парламентові надано право затвер­джувати чи ухвалювати рішення церковних соборів, моли­товники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англійської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а та­кож нагляд із боку державних судів над судами церковни­ми. В Ізраїлі Міністерство у справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент держа­ви призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звер­нути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (наприклад, Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульман­ські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві дер­жавній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право — шаріат є основою діяль­ності державно-правових інститутів, судової системи, ци­вільних відносин тощо.

Другий варіант правового статусу церкви в державі ви­різняється конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) з-поміж інших. Рівночасно визнається, зокрема, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується як панівне становище офіційної конфесії, так і роль інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві обумовлений тим, що офіційно визнана тради­ційна релігія має великий вплив на більшу частину населен­ня, історично пов'язана з формуванням національної дер­жави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру і т. ін.

Так, у ч. 1 ст. З Конституції Греції наголошено: "Панів­ною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової". У ст. 2 Конституції Норвегії визначено, що "євангелічно-лютеранська релігія є офіційною релігією держави". Частина 2 ст. 13 Конституції Болгарії встанов­лює, що "традиційна релігія в Республіці Болгарія — схід­но-православне віросповідання", хоч і наголошує на відок­ремленні релігійних організацій від держави. Конституція ГрузЯ підтверджує, що "держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії та водно­час визнає незалежність церкви від держави" (ст. 9). Фор­мально в Італії не було державної церкви, але конституція держави передбачала до 1984 р. існування конкордату дер­жави з Ватиканом, за яким римо-католицька релігія визна­чалась як єдина державна релігія в Італії, що забезпечува­ло привілейоване становище католицькому віросповіданню порівняно з іншими. Лише після перегляду Латеранських договорів, зокрема конкордату від 1929 р., було скасовано переваги католицизму перед іншими конфесіями, ліквідо­вано обов'язкове викладення лише однієї релігії в держав­них навчальних закладах і т. ін. Некатолицьким віроспові­данням надано право також створювати свої організації за своїм статутом.

Безперечно, конституційно-правове виголошення офі­ційного в державі традиційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників право­охоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нех­туючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіцій­на церква перебирала монопольну інтегративну соціальну функцію та функції соціального контролю (орієнтуваннянаселення у його діях і вчинках на загальноприйняті соці­ально-національні цінності).

Третій варіант правового статусу церкви в державі ха­рактеризується відокремленням у цілому церкви (релігій­них організацій) від держави. Правовий режим відокрем­лення церкви від держави передбачає:

• відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;

• невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну діяльність, самоуправління;

• церква не виконує жодних державних функцій, соці­ально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується державою;

• невтручання церкви в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади в межах території країни, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання церкви в суверенітет держави виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави, представництва релігійних організацій в органах держави (крім консульта­тивно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релі­гійних організацій (норми релігійних канонів не є джере­лом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні орга­нізації не втручаються в систему правосуддя, не здійсню­ють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю грома­дян перед законом і судом незалежно від ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сі­мейних відносин, реєстрації актів громадянського стану;

• відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та рівноправність громадян у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віроспо­відання);

• правову регламентацію діяльності релігійних органі­зацій у державі та контроль за дотриманням ними встанов­лених державою законів;

• охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.

Власне, в цих основних нормах визначається зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як від­повідної правової форми взаємовідносин держави і церкви, державних органів і релігійних організацій. Зауважимо, що ця правова форма взаємовідносин держави і церкви, коли церква відокремлена від держави, обумовлена низкою со­ціально-історичних, політичних, культурно-ідеологічних, правових чинників і тому в кожній країні має свої особли­вості вияву (наприклад, США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни).