4.3. Релігійні норми і право

Суспільство — продукт взаємодії людей, сукуп­ність соціальних відносин, тобто відносин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільні відно­сини різноманітні, але їхньою підвалиною є інтерес, а та­кож норми, що регулюють ці відносини. Формою організа­ції суспільних відносин та інтересів усіх членів суспільства є держава. Залежно від режиму зв'язку держави і церкви певне місце в структурі державно-правового регулювання суспільних відносин належить церкві з її релігійно-норма­тивною системою, що також застосовується, окрім соці­альних норм, для впливу на послідовників конфесій.

Соціальна норма — невід'ємний елемент суспільного управління, один із засобів орієнтації поведінки особи чи соціальної групи, а також засіб контролю з боку суспіль­ства за їхньою поведінкою. З допомогою соціальних норм здійснюється регулювання поведінки людей, діяльності ко­лективів. Норми, які відображають загальнолюдські цін­ності, інтереси суспільних груп, визначають (дозволяють чи забороняють) певні типи поведінки, характер відносин, мету і засоби їх досягнення. Соціальні норми регулюють лише такі відносини, які мають суспільний характер, тобто пов'язані з взаємовідносинами між індивідами, колектива­ми, верствами та суспільством у цілому. Цим соціальна норма відрізняється від норм технічних, медичних та ін.

У цілому соціальну норму можна визначити як правило чи вимогу суспільства до особи, де окреслено більш чи менш точно обсяг, характер, а також мету можливого й допустимого в її поведінці. Ці правила та вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах: політичних мані­фестах, програмах, законах, статутах, релігійних повчан­нях тощо. Певні норми моралі можуть бути відображені, наприклад, у художній літературі. До того ж багато норм, якщо не всі, об'єктивуються, доводяться до відома людей через їхні думки й погляди, зразки поведінки, що повторюється з покоління в покоління (звичаї, традиції) або від­новлюються досить регулярно і в масовому обсязі.

Попри наявну низку загальних якостей, соціальні нор­ми все ж таки різняться між собою. Існують такі види норм: правові, моральні, політичні, естетичні, релігійні, звичаї й традиції.

Релігійну норму можна визначити також як правило чи вимогу конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, харак­тер, а також межу можливого й допустимого в поведінці віруючого.

Будь-яка релігія ще з первісних часів висувала певні вимоги до соціальної поведінки людей, чинила регулятив­ний вплив на суспільні відносини. Вироблені релігією пра­вила поведінки належать не тільки до здійснення культу, а й до особистого чи суспільного життя людини. Вони мають імперативний характер, впливають на поведінку людей і є певним видом соціальних норм. Релігійні норми — значний елемент у структурі релігійного впливу церкви на своїх послідовників.

Перші релігійні норми стихійно виникли в первісних релігіях. Із виокремленням священиків в особливий стан і створенням розгалужених релігійних установ норми ос­танніх розробляються відповідно служителям культу. Але за своєю сутністю релігійні норми виникають на основі релігійних уявлень і поглядів та, своєю чергою, служать засобом збереження їх у свідомості людей. На формування релігійних норм зазвичай впливають конфесійні утворення, які виробляють і контролюють їх дотримання.

Узагальнюючи характерні риси релігійних норм як виду соціальних норм, зазначимо таке:

• релігійним нормам властиві ознаки, засоби регулю­вання, дозвіл, зобов'язання, заборона. Справді, будь-яка релігія в певній ситуації наказує здійснювати ті чи ті дії (наприклад, молитву, хрещення новонародженого та ін.), а також утримуватися від певних дій (від уживання окремих продуктів, від шлюбу з особою іншого віросповідання то­що). У релігії навіть передбачено специфічні санкції за по­рушення чи невиконання заборонених настанов. Окрім то­го, релігійні норми містять посилання на священні джерела правил поведінки і на надприродні засоби їх забезпечення;

• релігійна норма виступає як мірило, зразок поведінки віруючих людей за певних обставин, а також як еталон навіть суспільних відносин. Це особливо помітно в ісламі, де норми є взірцем поведінки всіх мусульман, складовою їхнього способу життя;

• установлення релігійної норми стосується здебільшо­го не конкретних осіб, а широкого кола людей, послідов­ників конкретної релігії (членів церкви, конфесії тощо) чи якої частини їх (священнослужителів, мирян і т. д.);

• релігійна норма часто регулює такі відносини, що зна­ходяться поза компетенцією інших соціальних норм, ос­кільки ці відносини виникають під час відправлення релі­гійних культів, задоволення релігійних потреб;

• релігійні норми, на відміну від інших, найчастіше мають авторитарний характер, формулюються як веління, що їх необхідно виконувати проти вимог будь-яких інших норм, навіть якщо є заборона наслідувати останні (скажі­мо, норми Біблії та Корану обмежують дію звичаю кровної помсти, хоча вона передбачена іншими звичаями). Будь-яка релігійна норма посилається на волю надприродних сил (Бога), вимагає від її послідовників сліпої дисципліни, незмінного дотримання своїх приписів, покірності всім вимогам релігії. Релігійні норми належить виконувати навіть попри їхню невідповідність поглядам та бажанням віруючих;

• релігійні норми невід'ємні від віри в надприродне; во­ни захищені посиланням на священні джерела, надприрод­ну сутність. Цим вони відрізняються за обгрунтуванням від моральних, правових та інших соціальних норм. Тому ре­лігійні норми розглядаються (витлумачуються) як справж­ні веління Бога, його представника (пророка) на землі чи верховного служителя культу (наприклад, папи римського, патріархів).

Водночас такий зв'язок норм із релігійними поглядами та уявленнями, а також витлумачення їх у свідомості ві­руючих не завжди очевидні. Інколи вони мають суто земне походження. У таких випадках застосовуються інші засоби забезпечення їхнього авторитету — погроза надприрод­ною карою, побажаннями нагороди Божої, церковне пока­рання відповідно до канонічного права. З часом до цього додається кримінальна відповідальність за релігійні злочи­ни, а потім і цивільно-правова відповідальність за недотримання чи невиконання окремих релігійних норм або ритуалів.

Релігійні норми, на відміну від інших, викладено у кни­гах Святого Письма, у зведеннях церковного канонічного права, у постановах зборів віруючих і рішеннях церковних установ, у статутах конфесійних організацій тощо. їхні різновиди можна умовно розділити: за характером велін­ня — на позитивні й негативні, за об'єктом регулювання — на загальногрупові та спеціальні, за характером регулю­вання суспільних відносин — на культові та організаційно-функціональні норми і т. д.

Кожна церква чи конфесія має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між ві­руючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нор­мативні системи основані на ідеї обов'язку, покладеного на прихильника конфесії, але не на правах, що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм.

Для кращого розуміння змісту релігійних правил і на­станов, християнських імперативів спершу розглянемо біб­лійну (старозавітну) систему правових норм, які в основ­ному викладені в перших п'яти книгах Старого Заповіту і в окремих розділах Нового Заповіту. Справді, у книгах Біблії викладено такі вимоги і приписи, яким властиві всі ознаки юридичних норм — кримінально-правових, цивіль­но-правових і процесуальних. Так, окремі норми встанов­люють відповідальність за злочин проти особи, приватної власності та ін., виконання яких забезпечується засобами, властивими радше правовим, аніж релігійним нормам. На­приклад, установлено санкцію смертної кари тим, хто "вда­рить батька чи матір свою", хто "проклинає батька свого чи матір свою" (Вих., 21, 15, 17; Лев., 20:9). Таку ж кару встановлено за вбивство, викрадення єврея, злягання з ху­добиною, ворожіння, статевий зв'язок із рідними та ін.

У ряді норм міститься вказівка на вид смертної кари: народові вказується побити камнями до смерті осіб, засу­джених за принесення своєї дитини в жертву Молоху (Лев., 20:2-3), за зневагу Бога (Лев., 24:16), підбурювання "служити Іншим богам" (Второзак., 13:7-11) тощо. Іншим видом смертної кари було спалення живцем. Воно засто­совувалося за перелюб із тещею, за блуд дочки священика (Лев., 20:14; 21:9), за святотатство (Ісус Нав., 7*15).

Відповідальність за завдання тілесних ушкоджень було встановлено за принципом таліону (Вих., 21:23-25; Лев., 24:19-20). За цим же принципом каралося неправдиве свід­чення в суді: неправдивий свідок підлягав покаранню, до якого був засуджений чоловік, несправедливо ошуканий (Второзак., 19:15-21).

Старозавітні норми, подібно до правових норм, суттєво обмежували застосування звичаю кровної помсти. Так, мстити можна було тільки особі, яка заподіяла велике лихо - шкоду, збитки (Второзак., 24:16). Було встановлено та­кож композицію на низку діянь, які спершу тягнули кровну помсту, але потім були обмежені в покаранні.

У Біблії є норми, що їх повною мірою можна віднести до судоустрою і судочинства. Так, суддям наказувалося шукати правду незважаючи на особу, бути неупередженим, вислуховувати "малого" та "великого", не спотворювати закону та не брати хабарів від підсудних (Второзак., 1:17; 17:19-20). Рішення суду було обов'язковим для всіх, відмо­ва від виконання рішення суду каралася смертю (Второ­зак., 17:10-12).

Значна частина норм Біблії присвячена регулюванню майнових відносин. У формі наказів казуїстичного харак­теру вони передбачали відшкодування винним утрат від потрави, підпалу, за вбивство чужої тварини чи худоби (Вих., 21:35; 22:5). Особливим чином регулювалися питання продажу землі (Лев., 25:23-34).

Відомо, що Старий Заповіт є Святим Письмом для християн. Зазначимо, що старозавітні норми не отримали подальшого розвитку в християнстві, позаяк останнє по­ширювалося в імперії, де право безпосередньо користува­лося більшою повагою, ніж релігійні норми. Римське право було вельми досконалим, а раннє християнство — байду­жим до правових інститутів. Навіть після прийняття Рим­ською державою християнства біблійне право виступало лише придатком до римського чи іншого світського права і регулювало тільки культові відносини. Водночас слід зау­важити, що система римського права своїм безпосереднім джерелом мала не релігію, а мораль.

Мусульманська правова система (шаріат) — складо­ва релігії ісламу. Головним джерелом мусульманського права і неюридичних норм ісламу є Коран і Сунна (збірник хадисів); іджма — одностайна думка муджтахідів із питань, не врегульованих Кораном і Сунною, тобто це введення нової норми на основі консенсусу; кіяс — умовивід за ана­логією, тобто конструювання правових норм на основі вір­шів Корану і хадисів Сунни; фікх — правова доктрина, себто твори відомих знавців шаріату, вчених-юристів.

Мусульманське право в цілому відзначається глибокою оригінальністю: воно виникло і розвивалося незалежно від інших правових систем. Якщо й трапляється інколи тотож­ність норм, то це — проста випадковість. Відзначимо та­кож, що оскільки джерелом мусульманського права є Ко­ран і Сунна, то немає жодної влади, яка б у силі змінити мусульманське право, як і сам Коран. Навіть більше, вста­новлення світського права також неможливе, оскільки воно не відповідає нормам шаріату. Власне, догми та пра­вила релігійного культу і моралі Корану визначають зміст мусульманського права в юридичному сенсі.

Попервах мусульманське право існувало на рівні релі­гійної ідеології, його окремі норми залежали від тлумачен­ня священних текстів, що їх подавали ті чи ті факіхи (ав­торитетні богослови). За рішення подібних питань могли використовуватись незбіжні висновки різних мазхабів — релігійно-правових напрямків ісламу (зараз їх існує всього п'ять). Навіть у межах одного напрямку є протилежні пра­вила, закріплені різними авторитетними рішеннями тієї чи тієї юридичної проблеми.

У середні віки мусульманські факіхи на основі індиві­дуальних судових приписів мусульманського права зуміли сформувати його загальні принципи. З-поміж праць такого спрямування особливо відомий трактат Ібн Нуджайма. У XVI—XVIII ст. мусульманське право остаточно сформува­лось у цілісну систему.

За змістом усі норми мусульманського права його до­ктрина поділяє на дві групи: перша охоплює накази, які містять оцінку вчинку людини; у другій зібрано норми, що формулюють правила поведінки в певних ситуаціях, а та­кож установлюють умови та наслідки діянь.

Мусульманська система права, як і інші системи права, має кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні та інші норми. Мусульманські богослови-правознавці надають важливого значення кримшально-правовим нормам. За існуючою класифікацією правопорушень у мусульман­ському праві існує три групи правопорушень. До першої з них належать найбільш небезпечні злочини, себто такі, що посягають на права Аллаха, всієї громади. До них віднесе­но: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжки, розбій, недоведене звинувачення в перелюбстві, віровід­ступництво та бунт. За ці злочини встановлено суворі санк­ції: за крадіжки — відсічення руки, за перелюбство — сто ударів прилюдно, за розбій — смертна кара (за тяжкий розбій додатково карають розп'яттям, четвертуванням) та ін. За вживання спиртних напоїв установлено покарання до 80 ударів (інколи — страту), за зраду ісламу — смертну кару.

До другої групи відносять злочини, що мають фіксова­ну кару (кісас), оскільки вони порушують права окремих осіб. Кісас — це відплата, себто кара, що відповідає вагою здійсненому протиправному діянню. Основними злочина­ми цієї групи є вбивство особи та завдання їй тілесних ушкоджень незворотного характеру. За це передбачено страту чи інші форми покарання, що їх визначає потерпіла сторона чи спадкоємець потерпілого (смерть, вибачення злочинця, прийняття від злочинця викупу за кров).

Третя група об'єднує решту правопорушень — тазір, за які не встановлено адекватної міри покарання. Ці право­порушення посягають на права всіх, а також на інші при­ватні інтереси. Це, скажімо, невиконання окремих релігій­них приписів, завдання матеріальних збитків окремим осо­бам (шахрайство, обважування і т. ін.).

Значна частина мусульманського права являє собою су­купність норм, що регламентують цивільно-правові відно­сини. Відповідно до існуючої класифікації їх розділяють на: норми, як: регламентують розділ спільного майна, користування водою, зобов'язання з догляду за річками, порядок розпорядження майном після смерті господаря тощо; норми, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, становище жінки в сім'ї та суспільстві, порядок узяття шлюбу, його види, порядок розірвання шлюбу (види роз­лучень) та ін.

Роль мусульманського права не залишилася незмінною. Так, в Османській імперії в XVI ст. та Могольській імперії в XVII ст. використання його положень у юридичній практиці відзначалось особливою широтою та послідовністю. Згодом мусульманські держави почали відокремлювати норми, які визначають основи віровчення та порядок здійс­нення релігійних культів, од світських правил поведінки. Останні, маючи опосередкований зв'язок із релігійною ідеологією, все ж таки набували характеру правових норм, оскільки мали підтримку (примус) держави. Але й зараз у багатьох країнах ісламської орієнтації релігійні норми апе­люють не тільки до внутрішнього сенсу релігійної свідо­мості, а й до примусу.

Індуська система права широко представлена у свя­щенних текстах Шруті, що включає Рігведу (чотири Веди), Веданти й Упанішади. Найбільш відомі трактати — це за­кони Ману, Яйнавалка та закони Нарада.

Індуїзм містив систему правил, що ретельно регламен­тували все суспільне життя, приписували певний спосіб життя. "Поведінка давнього індійця тисячоліттями регулю­валася релігійно-моральними настановами, що їх із розвит­ком класових відносин поступово витісняли норми права, а в більшості випадків зросталися з ними"¹. Важливим ета­пом у формальному закріпленні правових норм стало ство­рення дхармашастр, у яких тісно спліталися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Скажімо, релігійні правила ви­ражалися в них так: "Те є добрим, що розумні люди з двічі народжених каст хвалять, а те, що вони гудять, є гріх".

У загальному вигляді індуське право визначає зверх­ність звичаю над законами. Рівночасно в інших правових системах звичай не є джерелом права. Тому індуське право є звичаєвим правом, у якому домінують звичаї індуїзму.

Різноманітні норми в індуському праві застосовують до індивіда чи окремої особи залежно від того, до якої касти вони належать — брахманів, кшатрій, вайш або шудра. По­за законом донедавна залишалися парії (недоторкливі).

Судові прецеденти і законодавча доктрина не визнача­ються індуїзмом за джерелом права. Суддям рекомендують вирішувати справи на основі совісті й справедливості, якщо нема визначеної правової норми з якогось питання.

Подальший розвиток і зміни індуського права випали на часи проголошення незалежності Індії. Зараз воно в багатьох галузях правових відносин (цивільних, шлюбно сімейних) застосовується тільки стосовно до індусів.