4.2. Релігійні витоки держави і права

Оскільки право тісно пов'язане з державою, проблема філософії права про виникнення пра­ва взагалі невід'ємна від питання про виникнення держави. Ідея, згідно з якою основою виникнення права і держави, будь-якого правопорядку врешті-решт є релігія, неоднора­зово висловлювали мислителі в царині філософії права. Особливо це було властиве тим мислителям, котрі основу будь-якого права, його відмінність від інших нормативних систем, зокрема релігійного та церковного права, вбачали в державній владі, державному примусові. Так, російський філософ права Є. Поздняков на питання про глибинні ос­нови індивідуальності та унікальності кожної держави від­повідає, що "... серед низки найбільш фундаментальних причин першість, поза сумнівом, належить культурі та від­повідній її релігії, оскільки ці два поняття нероздільні і за змістом, і генетично. Тому, коли ми кажемо: релігія, ми розуміємо певну культуру, і навпаки".

Безперечно, ця позиція російського філософа спира­ється на ідеї шпенглеріяської "філософії культури" та кон­цепцію розвитку цивілізації (культур) англійського істори­ка А. Тойнбі. У книзі "Занепад Європи" О. Шпенглер роз­винув концепцію "культурно-історичної монадології", згід­но з якою історію людства не можна розглядати як єдиний закономірний процес, тому що вона постає як безліч само­бутніх культур (монад), існуючих незалежно чи поруч одна одної, подібно до біологічних видів. Кожна культура вті­лює властивий лише їй дух, символ, містичну душу певного народу, нації. З цієї праоснови і народжується культура. Ніяка культура без релігії існувати не може. Подібну мо­дель історії культури конструював А. Тойнбі, який заявляв, що бачить справжню "одиницю" історії не стільки в окре­мих цивілізаціях (культурах), скільки у світових релігіях, тому вважає, що родослівна "вищих" релігій, а надто релі­гій проповідницьких (наприклад, буддизм, християнство, іслам) — криє в собі в кожному випадку більш як одну цивілізацію, так що й цивілізації, як і нації, не були істин­ними "монадами". Прогрес людства, на думку Тойнбі, по­лягає в духовному вдосконаленні, що сприймається як удосконалення релігійне. Здійснюється останнє в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної, синкретичної релігії майбут­нього. Отже, Тойнбі відводив релігії роль творчого начала в розвиткові цивілізацій. Релігійний процес, на його думку, лежить в основі соціально-історичного прогресу.

Вочевидь, основу історичного прогресу окремих цивілі­зацій слід убачати не в релігії, а в загальному рівні соці­ально-економічного та культурного розвитку. А втім, на­очно прослідковується й те, що існують справжня історич­на спадковість і взаємозв'язок різноманітних культур і ре­лігій, що кожна культура втілює властиву лише їй релігію, оскільки вірування й культи будь-якої цивілізації (культу­ри) унікальні завдяки їхній неповторності, що релігія до­сить активно впливає на зміст права і сталість держави. Яскравим підтвердженням положення про примат релігії в окремих ситуаціях є події в Югославській федерації, де серби, хорвати і босняки, маючи єдині систему права, дер­жаву і мову, виявилися несхожими і смертельно ворожими народами через вирішальну належність до різних релігій (відповідно — православ'я, католицизму та ісламу). Як но­сії протилежних релігійних ідей, установлюючи правову систему, вони вкладали в неї свої релігійні цінності та ім­перативи, які за неузгодженості та відсутності віротерпи­мості призвели до порушення стабільності державно-пра­вових відносин.

Найбільш значне й фундаментальне усвідомлення і тлу­мачення ідеї, що в основі держави і права лежить релігія, знаходимо у філософії Гегеля. Проблеми релігії та права в контексті нашого аналізу Гегель розглядав головно у двох своїх працях — "Філософії права" та в "Лекціях із філософії релігії".

В основі гегелівської концепції лежить положення про гармонію релігії та права, причому домінуюча роль у цій гармонії належить релігії. "Загалом релігія та основа дер­жави, — писав Гегель, — та сама: вони тотожні в собі та для себе. Держава є лише свобода у світі, в дійсності. Тут, власне, все полягає в тому, яке поняття свободи склалось у самосвідомості народу, тому що в державі реалізується поняття свободи, і в цю реалізацію як її суттєвий компо­нент входить свідомість сущої в собі свободи". Народи, які не знають про те, що людина вільна в собі та для себе, живуть у стані отупіння як з боку їхнього державного устрою, так і з боку їхньої релігії. У релігії та державі — одне поняття свободи. Воно є найвищим із того, що дається людині. "Який характер релігії народу, така і його мораль, такий і його державний устрій"¹. "Народ, який має нікчем­не поняття про Бога, має і погану державу, поганий уряд, кепські закони".

Якщо вважати, що держава основана на релігії, відзна­чав Гегель, то це означає, що "держава виникла з релігії й тепер і завжди постає з неї, тобто принципи держави необхідно розглядати як такі, що мають силу в собі та для себе, а це можливо лише тому, що вони визнаються визна­ченнями самої божественної природи. Тому природа дер­жави та її конституції такі ж, як і природа релігій, держава справді постала з релігії й притому так, що афінська чи римська держава були можливі лише за специфічної фор­ми язичницької релігії цих народів, так само як католиць­кій державі властиві інший дух та інша конституція, ніж протестанській".

Гегель визначав, що добропорядність набуває устале­ності, а виконання обов'язку — необхідної стійкості лише в тому разі, коли в основі їх лежить релігійність. "Найпотаємніше в людині, її совість, тільки в релігії отримують своє абсолютне обгрунтування і надійність. Тому держава повинна спиратися на релігію, бо тільки в ній надійність складу думок людей та їхня готовність виконувати свій обов'язок перед державою є абсолютними". За будь-якого іншого складу думок люди легко зрікаються своїх обов'яз­ків, знаходять для цього різноманітні відмовки, винятки, аргументи; вони залюбки принижують значення законів, закладів, державних та адміністративних діячів, розгля­даючи їхню діяльність під таким кутом зору, який дозволяє не поважати їх. З цього виникає суб'єктивізм в оцінці своїх обов'язків, який легко може звільнити людей від підпоряд­кування вимогам держави. Тільки "... віра в Бога чи богів сприяє зміцненню існування окремих людей, сімей, держав: зневага до Бога чи богів знищує свідомість своїх прав та обов'язків, послаблює узи сім'ї й держави та веде до їх загибелі". Водночас Гегель не заперечував колізії між дер­жавою, правом і релігією, оскільки основи світського жит­тя й релігії відмінні.

Ідея про позитивний вплив релігії на державно-правові відносини та їхню стабільність, про необхідність держави спиратися на релігійні засоби впливу на громадян була відома ще до Гегеля. В західноєвропейській культурі думки про релігію як засіб вирішення державно-правових проб­лем з'явилися ще в епоху Відродження. Власне, тоді безліч філософів і політичних діячів висловлювали думки про ре­лігію як одну з могутніх сил, якою в своїх цілях повинна скористатися світська держава.

Так, Гуго Гроцій уважав, що "релігія сприяє зовнішньо­му щастю та злагоді", а тому начальству належить здій­снювати владу в духовних справах, і зокрема, "верховній владі — вище управління у справах церковних". Подібну позицію підтримував Б. Спіноза, який безпосередньо вима­гав, щоб "богослужіння та вправи в благочесті були при­стосовані до інтересів і користі держави... тому що благо держави — вищий закон, і до нього повинно бути присто­совано все, і земне, і духовне". Гоббс наполягав на цілко­витому підкоренні державі як релігії громадян, так і цер­ковної влади. Це необхідно для того, щоб громадяни до­статньо користувалися всіма благами.

У Монтеск'є релігія і "цивільні закони" прямо доповню­вали одне одного. І перша, і другі повинні переважно пря­мувати до того, щоб зробити людей добрими громадянами. Найістинніші та найсвятіші догми можуть мати вкрай по­гані наслідки, якщо вони не пов'язані з принципами сус­пільства, і навпаки.

Концепція громадянської релігії знайшла найбільше розуміння у Руссо. "Дуже важливо для держави, — казав він, — щоб у кожного громадянина була релігія, яка нав­чала б його любити свої обов'язки". Догми громадянської релігії повинні бути простими, нечисленними, звуженими в точних виразах, без пояснень і коментарів. Існування мо­гутнього, розумного, благодійного божества, яке володіє передбаченням, життя в майбутньому, блаженство праведних і покарання злих, святість суспільного договору — ото й усі позитивні догми. Така релігія є рятівною для держа­ви, де панує варварська і нетерпима релігія, яка тиранічно ставиться до законів і присилує людей до дій, несумісних з обов'язками громадянина.