4. Право на позов. Передумови права на позов.

Під правом на позов розуміється не саме порушене суб'єктивне право, а можливість отримання захисту у визначеному процесуальному порядку, у визначеній процесуальній формі і разом із тим у примусовій його реалізації. Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов. Перелік осіб, які мають право звертатися за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, надано в ст.ст. 1, 2 ГПК України.

З точки зору матеріального права право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК України).

Право на звернення до суду за судовим захистом займає важливе місце серед інших прав, які забезпечують захист порушеного або оспорюваного або охоронюваного законом інтересу. Між тим в загальній теорії права нема єдності поглядів за багатьма аспектами проблеми права на звернення до суду за судовим захистом по конкретній господарській справі.

В певній мірі право на пред’явлення позову і право на задоволення позову носять самостійний характер. Особі може належати право на задоволення позову при відсутності у нього права на пред’явлення позову. І навпаки, наявність у особи права на пред’явлення позову не завжди означає наявність у нього права на задоволення позову, томущо суд може встановити, що вимоги не засновані на законі, і відмовити в їх задоволенні.

Право на позов – самостійне суб’єктивне право. Як усяке суб’єктивне право, право на позов є не в усіх осіб, а лише у конкретних осіб, по конкретним справам, при наявності визначених умов (передумов).

Передумови права на пред’явлення позову – обставини, за наявністю або відсутністю яких закон пов’язує виникнення суб’єктивного права певної особи на пред’явлення позову по конкретній справі.

Якщо такі передумови мають місце, це означає, що у даної особи мається право на судовий розгляд його господарсько-правової вимоги. Якщо яка-небудь з передумов відсутня, то нема й самого цього права; звернення до суду в такому разі не може викликати судового розгляду вказаного спору; в наслідок, суд не має права (і не зобов’язаний) здійснювати відповідний акт правосуддя.

Загальними передумовами права на пред’явлення позову відносять наступні обставини:

1). підвідомчість справи суду;

2). процесуальна правоздатність сторін;

3). відсутність судового рішення, раніше винесеного по цій же справі;

4). відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на розгляд третейського суду.

Такі передумови називають загальними, оскільки вони торкаються усіх позовних справ. Перші дві – позитивні, інші – негативні. До спеціальної передумови відноситься дотримання порядку вирішення спору.

Господарська процесуальна правосуб’єктність визначає суб’єкта – носія права на звернення в господарський суд, а підвідомчість окреслює кордони, межі здійснення даного права між різними органами судової влади.

Під процесуальною правоздатністю особи, яка звертається за судовим захистом своїх прав, розуміється здатність позову користуватися правами і нести обов’язки сторони по справі. У відповідності з ст.1 ГПК України процесуальною правоздатністю користуються підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи і в встановленому порядку придбали статус суб’єкта підприємницької діяльності. Разом з тим частиною 2 тієї ж статті передбачено, що у встановлених законом випадках в господарський суд можуть звертатися і громадяни, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. В теперішній час законодавством встановлений тільки один такий випадок: оскільки визнання банкрутом суб’єкта підприємницької діяльності віднесено виключно до компетенції господарського суду, громадянин, чиї вимоги до банкрута підтверджені документально, може виступати як кредитор у справі про банкрутство, незалежно від того, чи порушено справу про банкрутство по його заяві, або він вступає у справу вже після її порушення (п. 1.1. Інформаційного листа ВГСУ від 22.11.94р. №01-8/847 „ Про деякі питання практики застосування окремих норм діючого законодавства при вирішенні спорів”).