Основні положення статей:

Соціально-економічне і політичне становище Лівобережної і Слобідської України.

Стан сільського господарства. Юридичне оформлення кріпосного права. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад. У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями. Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.). У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу» беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Румянцевих, Неплюєвих, Трубецьких та ін.). Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.). У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори — посполитих, підсусідків і козаків-підпомічників. Царський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноросійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки переходили в число посполитих або підпомічників, ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків і Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників — 220 тис. чол. Будучи політично й економічно пануючим класом, українські старшини-поміщики уже протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень старшин. У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універсал, за яким селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності письмового дозволу ] власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був підтверджений царським указом. А указом від 3 травня 1783 р. Катерина II юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині; селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожному з поселян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини. Отже, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині зусиллями козацьких старшин за допомогою царизму було запроваджено кріпосне право, а козацькі старшини, одержавши російське дворянство, перетворились на поміщиків. Розвиток промисловості й торгівлі. Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини. Продовжували розвиватися ремесло і промисли. Значна частина міських жителів, які у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережжі становили 6,5 % всього населення, уже не займалася землеробством, а тільки ремеслом, промислами і торгівлею. Зростала кількість промислових підприємств — суконних, парусно-полотняних, шкіряних, цегельних, винокурних, пивоварних, миловарних, скляних, шовкових та ін. Як видно з даних ревізії 1782 р., на Лівобережжі тоді було 2836 «заводів», серед яких 87 % (2666) становили винниці. Більшість цих підприємств були дрібними, кустарними, але Деяка частина мала характер великих підприємств — мануфактур із значним поділом праці і примітивною механізацією. Усього на Лівобережжі і Слобожанщині налічувалося 200 мануфактур у початковій формі, а в розвинутій — близько 40. Власниками мануфактур були поміщики, казна і купці та заможні козаки і селяни. Розвивалися суконні мануфактури. Серед них найбільшою була посесійна Путивльська (Глушківська) мануфактура, заснована ще в 1719 р. Робітниками, яких у 1797 р. тут налічувалося понад 9000 осіб чоловічої статі, були переважно посесійні селяни. Наприкінці XVIII ст. Путивльська мануфактура щороку виробляла близько 200 тис. аршинів сукна. Значне місце в суконній промисловості займали вотчинні і посесійні суконні мануфактури — Батуринська, Ряшківська (в Прилуцькому повіті) і Салтівська (біля Вовчанська на Слобожанщині). У другій половині XVIII ст. був розширений і продовжував працювати, хоч і з деякими перервами, один з найбільших у Росії Шосткинський пороховий завод, що належав казні. Спочатку тут працювали солдати і приписні селяни. Але наприкінці XVIII ст., щоб збільшити обсяг вироблюваної продукції, адміністрація почала застосовувати й вільнонайману працю. У 1764 р. у Києві було відкрито казенний збройовий завод «Арсенал», на якому працювали як робітники-рекрути, так і наймані робітники. Завод виробляв лафети, зарядні ящики, ремонтував гармати і виконував інші роботи для армії. Продовжувалося видобування солі на Бахмутських і Горських солекопальнях. З'явилися мануфактури по виробництву шовку-сирцю і шовкових товарів. У 1774 р. засновано казенний шовковий завод у слободі Новій Водолазі на Слобожанщині. У 1788 р. із Білорусі в Катеринослав було переведено мануфактуру по виробництву сукна і панчіх. Ця Катеринославська казенна мануфактура виготовляла як шовкові, так і бавовняні та конопляні панчохи. У Києві і Ніжині купці заснували в 60-х роках XVIII ст. дві шовкові мануфактури, в яких працювали вільнонаймані робітники. Останніми роками XVIII ст. під Києвом на місці згорілого монастиря була збудована Межигірська казенна фаянсова мануфактура, яка в 1801 р. дала першу продукцію. На ній працювали приписні селяни. У 1789 р. був відкритий завод із ремонту зброї у Кременчуку, на якому теж працювали приписні селяни і, крім того, вільнонаймані робітники. У 1795 р. почалися роботи по будівництву Луганського чавуноливарного заводу, який мав виплавляти чавун, виробляти гармати і ядра для військ, що діяли на півдні. Перший чавун завод дав у 1799 р. Отже, на кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вотчинними і казенними. Ґрунтувалися вони в основному на примусовій праці селян-кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Разом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні мануфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Вільнонаймана праця проникала і в поміщицькі та казенні підприємства. А це було ознакою формування нового, капіталістичного укладу. Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягала 14—15 годин на добу. Приміщення були темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшого працювали лише за харч, оплата інших робітників залишалася мізерною. Неймовірно жорстокою була сваволя власників і адміністрації. Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. Щоб виручити якнайбільше грошей, поміщики розширювали посіви, переганяли зерно на горілку, розводили багато худоби, сіяли коноплі, культивували тютюн і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої маєтки до потреб ринку, втягуючи їх в товарно-грошовий обіг і цим підриваючи одну з головних підвалин феодального, панщинного господарства — його натуральний характер. У товарно-грошові відносини втягувалися й селяни. Вони змушені були продавати частину своєї продукції на ринку. У селах поширювалися ремесла, промисли, продукція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Невелика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею, зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставала заможною, нагромаджувала капітали, засновувала підприємства, використовуючи в них найману робочу силу, і насамперед бідних селян. Отже, почався процес формування на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було поглиблення розшарування селянства на бідних і багатих. Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відокремлення ремесла й промисловості від сільського господарства, міста від села, збільшення кількості міського населення зумовлювали дальший розвиток товарно-грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Найважливішими торговельними осередками були ярмарки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центрами певних районів і, з другого боку, відігравали значну роль у включенні України до всеросійського ринку. Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й базари, що відбувалися по 2—3 рази на тиждень. Значну роль у торгівлі, особливо рибою й сіллю, відігравали чумаки. Україна дедалі глибше втягувалася в загальноросійську економічну систему, ставала частиною всеросійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії в Україну довозили залізо та залізні вироби, інструменти, хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в російські міста — зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно, Дзеркала та інші товари. Зросла й зовнішня торгівля — з Польщею, Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією та іншими країнами. Отже, в другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні розширювалося поміщицьке землеволодіння, юридично було оформлено закріпачення селян, розвивалися промислові підприємства, торгівля, посилювався товарно-грошовий обіг, формувався капіталістичний уклад. Разом із тим царський уряд, ведучи лінію на ліквідацію автономії України, підпорядковував українську економіку своєму впливові і своїй владі, виходячи з імперських інтересів, ущемляючи інтереси України. У час воєн, зокрема з Туреччиною, Україна була найближчим тилом для російських військ і мусила давати їм приміщення для постою, фураж, провіант, підводи. Уряд збільшував податки з населення України в царську казну. За XVIII ст. вони зросли в десятки разів. Російські сановники, дворяни одержували від царя величезні площі земель в Україні. Царський уряд сприяв російським купцям і промисловцям у проникненні в Україну. Він надавав різні пільги російським купцям в Україні. Наприклад, їхні двори звільнялися від військових постоїв, за царським указом 1771 р. їм дозволялося вільно оселятися в Україні. За царським маніфестом 1784 р. російські й іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України й Криму. Було заборонено вивозити за кордон багато товарів, вивіз мав здійснюватися тільки через російські порти. А ще в 1754 р. Єлизавета Петрівна своїм указом ліквідувала митні кордони між Україною і Росією, евекту й індукту, тобто вивізні та ввізні мита на Лівобережній Україні, від чого , гетьманський скарб втрачав близько 50 тис. крб. річного прибутку. Розвиток феодальних відносин в Україні у другій половині XVII — XVIII ст. в історіографії. Визвольна війна 1648—1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого. Ця проблема знайшла своє відображення і в історіографії. Деякі історики (М. Костомаров, І. Теличенко, А. Шликевич) дотримувалися погляду, що вирішальну роль у заведенні кріпосницьких порядків в Україні відіграла політика царського уряду, зокрема Катерини II, яка своїм указом 1783 р. юридично оформила кріпосне право в Лівобережній Україні. Ще в другій половині XIX — на початку XX ст. у своїх працях історики О. Лазаревський («Малороссийские посполитые крестьяне. 1648—1783 гг. К., 1908), Д. Міллер (Превращение козацкой старшины в дворянство. Киев, старина. 1897. № 2, 3), В. Мякотін (Очерки социальной истории Украины в XVII — XVIII вв. Прага, 1924), В. Барвінський (Крестьяне в Левобережной Украине в XVII — XVIII вв. X., 1909), О. Єфименко (Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь. Очерки, исследования и заметки. Т. 1. Спб., 1905) та інші навели значний конкретний матеріал і довели, що самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків. Говорячи про розвиток кріпосницьких порядків у самій Гетьманщині, що їх насаджувала старшина, М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» писав: «Тільки ж треба пам'ятати, що в цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку проводила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів Богдана Хмельницького...». Досить широко проблеми соціально-економічного розвитку в Лівобережній Україні в другій половині XVII — XVIII ст. досліджувалися і в радянські часи. З цих питань написали, зокрема, праці історики М. Слабченко (Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. Часть 1. Т. 1. Одесса, 1922), М. Ткаченко (Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст. К., 1931), В. Борисенко (Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. К., 1986), О. Гуржій (Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К., 1986), О. Путро (Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. К., 1988) та ін. Унаслідок всієї Дослідницької роботи істориків цілком обгрунтованим можна вважати висновок, що кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду. Тяжка експлуатація й гноблення селян яскраво відбилися в народних піснях, у яких розповідається про «гетьманщину», де селян примушують працювати на панщині й тяжко, не по-людському визискують. В одній з таких пісень поневолені селяни так скаржилися на своїх панів: Ой горе нам, не гетьманщина, Надоїла вража панщина, Як на панщину йду — торбу хліба несу, А з панщини йду — а ні кришечки, Що ходячи поїси — сидячи виспишся. Обливають мене дрібні слізоньки. Одночасно з вивченням розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі в другій половині XVII — XVIII ст. історики досліджували й соціально-економічний розвиток Слобожанщини (Д. Багалій, А. Слюсарський та ін.), а також Правобережжя й західноукраїнських земель. Опубліковані праці О. Барановича про магнатське господарство на Півдні Волині у XVIII ст., В. Маркіної про магнатське помістя другої половини XVIII ст. і становище селян наприкінці XVII — 60-ті роки XVIII ст., Є. Сташевського про історію докапіталістичної ренти на Правобережній Україні у XVIII — першій половині XIX ст., І. Шульги про соціально-економічне становище Закарпаття у другій половині XVIII ст. та ін.