ПОЛІТОЛОГІЯ

20.Укр.політ.думка 40-80хУкр політ думка 40-80х може бути охарактеризована рухом шістдесятників. Шістдеся́тники — назва нової генерації радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру  та політику вСРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякоїлібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язніта «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності»  «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, Є. Гуцало.Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття.

21.Сутність та походження феномену влади.Влада має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. Сутність влади полягає у здатності нав'язувати іншим свою волю і відповідну цій волі поведінку.В узагальненому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили. Соціальна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони давати розпорядження іншій стороні за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.Політична— це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства. Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення визначеної кордонами території.Сторона яка здійснює вплив-субєкт;яка зазнає впливу-обєкт.

22.Форми,види та механізм політ.влади.Основними формами політичної влади є: панування(абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими), політичне керівництво й управління(реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.) За критерієм головного суб'єкта правління є такі форми: 1) монархія — єдиновладне спадкоємне правління особи;2) тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу;3) аристократія — влада спадкової, родовитої особи.4) олігархія— влада багатіїв;5) теократія — політична влада духівництва;6) охлократія — влада натовпу;7) демократія — влада народу;8) партократія — влада однієї партії;9) бюрократія — влада чиновників;10) технократія — влада науково-технічної еліти;11) меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей;12) автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя;13) анархія — безвладдя держави.Б. Гаврилишин вважає, що на сучасному етапі існує три види влади:1. Влада типу противаги2. Колегіальна влада3. Унітарна. Механізм політ.влади:1. Наявність у владних відносинах не менше двох партнерів.2. Волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі.3. Обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу.4. Соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — їм підкорятися .

23. Поняття легітимності та принципи поділу владиЛегітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Осн.джерелами легітимності - три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури. Процес визнання влади правочинною наз. Легітимацією, а підстави мають історичний характер: 1) успадкування влади від своїх предків; 2) у давні часидержава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах - обрання, владних структур народом. Найрозвинутіша її форма — конституційна держава.Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Арістотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим).За цією теорією, для ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган — парламент; вик.владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову — незалежні суди, підпорядковані тільки закону. Але існують пол.системи, які функціонують в умовах єдності влади, яка (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії). Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади — анархізм (не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обмежену свободу людини). Але у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

24. Місце і роль політ.сист.в житті суспільстваПоліти́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу. Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутіві установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих державполітичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства: вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства;організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави; приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;координація окремих елементів суспільства;включення людини в політичну діяльність,узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей; політична комунікація складових політичної системи.

25. Основні функції і структура пол.системиСтруктура політичної системи — це сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Cтруктура політичної системи складається з таких компонентів: 1) політичні відносини; 2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації! трудові колективи та об'єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота — громадянин.Однак деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд структурних блоків: 1) організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність політичних об'єднань та розкриває характер їх функціонування в політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать сутність, види і фції політичної системи.2) особистісно-організаційний блок означає взаємозв'язок політики і людини 3) нормативно-регулятивний блок включає у собі політичні та правові норми, звичаї і традиції.4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою та іншими політичними органами б) політичні відносини між недержавними об'єднаннями; в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій;5) інтелектуально психологічний блок, який розкривається у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи;6) інформаційний блок, який складається із засобів масової інформації, тобто "четвертої влади", відображає рівень демократичності. Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі виконання нею функцій:1) нормативно-стратегічна — це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; 2) організаційно-координуюча— це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму; 3) ф легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи 4) фя політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності суспільства; 5) агрегуюча ф — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення; 6) фя артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу; 7) стабілізаційна — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом. Фії відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу.

26. Типи політ.сист., критерії і фактори їх ефективностіПолітичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарнідемократичні. 2.За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:відкриті -;закриті системи. 3.В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій ргаційногопідходу :рабовласницьк і;феодальні; капіталістичні;командно-адміністративні. Сьогодні в політичній практиці поширене виділення таких типів політичних сис­тем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін. - Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, ствердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини. - Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх. Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та ін.дем. елементів у сус-ві разом з існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу. В суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди “лівого” й “правого” спрямування, посилюється націоналізм. Перех.тип пол. с-ми характер-ся також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо. - Постколоніальна пол. с-ма хар-ся: великим розмоїттям пол. режимів і форм держ. правління, низьким рівнем життя народу. Факторами, які забезпечують ефективність ПС можна вважати: збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади; наявність конституційних норм; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоздатних партій; формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату.

27. Витоки і сутність демократії Демократія — це форма правління політичною і соціальною організацією суспільства, держави і влади. Суть афінської демократії як різновиду організації, що існувала в Давній Греції, полягає в тому, що владою в ній володіла не одна особа - монарх, тиран, і не група осіб - аристократія, еліта, олігархія, а всі громадяни, які вільні і рівні, брали участь в управлінні державними справами, думка ж більшості мала вирішальне значення.Епоха старогрецьких держав дала світові перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Політична думка в пізньороманську і добу середньовіччя шукала інше обґрунтування демократії як народовладдя довірене монарху, таким чином знімала проблему вибору між монархією і республікою, деспотією і демократією. Але залишалась проблема: кому належить закон. У Новий час у більш конкретній формі виникло питання про політичну організацію демократії у її співвідношенні з республіканським устроєм держави, хоч до кінця XIII ст. республіку уявляли в двох формах — аристократичною і народною. У XVII—XVIII ст. в Англії і Франції демократія народжувалася за двома різними напрямами - Дж. Локк вважав, що держава повинна діяти лише в обмежених рамках (головна державна функція — це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці). У Ж.-Ж. Руссо, на відміну від Дж. Локка, йдеться про розподіл влади, а не про її межі.У його системі всі члени суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одночасно керує і підкорюється, саме цьому досягається рівність громадян, які перебувають в однакових умовах. Синтез елементів обох цих систем наприкінці XIX — початку XX ст. поклав початок виникнення держав ліберальних демократій. Головна їх риса — проголошення чотирьох свобод: свободу друку і слова, свободу зібрань і свободу асоціацій, які зумовлюють інші цінності: загальне виборче право, рівновагу влади, ідеологічний плюралізм. Демократія існує в певних організаційних формах — представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія — форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників.Безпосередня (пряма) демократія — фа, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади.

28. Історичні форми та емпіричні моделі демократіПершими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій –основою соц організації первіснообщинного суспільства були родова община і плем'я, вищим органом самоуправління були збори, рівність прав общинників. У військовій демократії - право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.1 класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Характерні риси античної демократії: антична політична система становила собою політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп; це пряма, безпосередня демократія, але не для всіх. Стабільність афінської демократії забезпечувалась жеребкуванням при виборах, демократія могла успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, численності населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства. Відмінність античної демократії від демократії Нового часу — це відсутність в ній елементів: а) держави в новітньому розумінні слова; б) відчуженості індивіда від держави, а держави від суспільства; в) автономної особистості.Основою правової системи Середньовіччя — була ідея нерівності станових прав і привілеїв, але саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.Перші парламенти виникають в Європі в XI—XII ст. — це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії. На відміну від епохи Стародавнього Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя започаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.

29. Перехід до демократії, його умовиДемократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно. Перша хвиля демократизації (1820—1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права (Зах.Європи та Пн.Америки). Зворотна хвиля (1926—1942) - тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. Друга хвиля(1942—1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. Зворотна хвиля (I960—1976)-встановлення авторитарних диктатур. Третя хвиля (1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Лат.Америку та низку країн Азії. Виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії. 1.Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.2.Циклічна модель(Лат.Америка). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного. 3.Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:- утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;— формування громадянського суспільства;— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;— політичний плюралізм;— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

30. Політична ідеологія – поняття, типологія.Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики. Вперше термін "ідеологія" вжите фр.філософом і економістом Дестютом де Трасі на поч.XIX ст. Є стержнем політ.свідомості індивідуала, коликтиву і є вирішальним при визн.його політ.культури. Ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти, також за її доп.політ.сили обгрунтовують свою мету і підбирають кошти на її реалізацію. За її підсумками розробляють політ.концепції і програми. Скл. з політ.теорії, концепції, ідеї, гасел, поглядів та соц-політ.ідеалів.Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм,консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші.

31. Лібералізм – сутність, осн.принципиЛібералізм — історична перша політична ідеологія. Вин. як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви; ввібрав в себе дух нової соціальної сили, , якій феодальні залежності, заважали виявити свій потенціал. Представники - Дж. Локк, Т, Гоббс, Ш. Монтеск'є. Їх ідеями надихались діячі англійської (XVII ст.) та французької (XVIII ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства.Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства. На зламі XIX—XX століть з'являється його різновид — неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями. Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Основні принципи лібералізму:1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін (втілено в конституціях у сучасних суспільствах.)4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

32. Становлення і розв консерватизму як ідейно-політ.течіїІдеологія консерватизму почала складатись у XVIII ст. Розв.завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Ф. Прокопович, В. Липин-ський. Термін "консерватизм" вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан. Як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789—1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій. Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні:1) зайвого оптимізму просвітників 2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства 3) різких (революційних) змін, штучної перебудови існуючих соціальних інститутів 4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання. Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні:— визнання необхідності класової ієрархії;— усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку;— визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей. Отже, основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.Консерватизм також зазнавав змін, в середині 70-х pp. XX століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973—1974 pp. Це відродження дістало назву "неоконсерватизму".

33. Комунізм, соціал-демократія. Комунізм.  Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу. В основу системи цінностей покладено пролетаріат - найбідніший клас найманих робітників, Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм має дві стадії розвитку - першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії - власне комунізму. Хар.ознаками є: -виключне панування суспільної (на першій стадії - державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, а також націями. К.дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїз, троцькізм, сталінізм.Соціал-демократія. Уперше термін “демократичний соціалізм” застосував англійський письменник Бернард Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія і вже у 20-х роках соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії. Ідеологія розвивалась, еволюціонізуючи від спроб повалення капіталізму до його поступового реформування, гармонізації соціальних відносин та орієнтації цієї економічної системи в бік суспільних потреб. Соціал-демократи намагаються знайти рівновагу між вільним ринком та спробами його регулювання, між ефективним виробництвом та справедливим розподілом, між розвитком підприємництва, економічними стимулами до праці та достатнім рівнем оподаткування для забезпечення соціальних програм. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності.

34.Сутність, походження та функції держави. Держава- це публічна влада , яка поширю свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території,має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики,виняткове право видавати закони та правила ,які є обов’язковими для всіх громадян, право на збирання податків,мита,тощо. Держава – це організація публічної влади панівної частини населення у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини ,а також управління загальносуспільними справами. Держава існує через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціальне небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення загальної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та ін., виконання зовнішньополітичної функції захисту інтересів країни, функції оборони країни тощо.