15. Німецька школа політичної науки: основні напрями наукових досліджень.

На розвиток німецької політичної науки великий вплив мали наступні фактори:

1. вплив німецької класичної філософії (зокрема: Г. Гегель, Й. Фіхте)

2. вплив теорій пангерманізму, зверхності німців над іншими (Г. Гегель, Г. Тречке, Ф. Ніцше, Л. Вольтман);

3. сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії).

Ця традиція була закладена Максом Вебером (1864-1920 рр.), зокрема в його найбільш відомій праці “Протестантська етика та дух капіталізму”. Вебер є засновником:

1. нового напрямку в соціології, так званої “розуміючої соціології”;

2. концепції “ідеального типу”;

3. теорії легітимності влади;

4. теорії раціональної бюрократії;

5. теорії капіталізму як типу організації суспільного життя.

Найбільш відомим політологом міжвоєнного періоду є, без сумніву, Карл Шмітт (1888-1985 рр.) - німецький консервативний теоретик політики та права, одним з найбільш відомих критиків лібералізму.“Римський католицизм та політична форма”. Він висловлює припущення, що сутність політики визначають відносини по лінії “друг-ворог”, які і визначають політичний характер суспільства. Розглядав церкву як ресурс для визначення критерію, кого слід вважати “ворогом”, а кого – “другом”. Карл Шмітт, подібно як і Йозеф А. Шумпетер, стверджували, що сучасна віра в демократію повинна сприйматися як секуляризована версія основних елементарних положень християнської теології. Заміною всемогутньої волі Бога стало демократичне всевладдя народу і законодавця, чиї заповіді є остаточними джерелами порядку. Рівноцінність кожної окремої особи в сучасних демократії відображає християнську віру в духовну рівність людей Сучасне суспільство стало сукупністю власників приватної власності та членів партій та груп інтересу, які голосують лише за власні інтереси і не думають про жодні традиційні суспільні цінності.Сутність католицизму є політичною: він укладає союзи та виголошує своїх ворогів.

“Поняття політичного” (1932 р.). Її суть полягає в тому, що державна влада є заснована на антагонізмі у внутрішній політиці і вічній настороженості у міжнародних справах. Тобто влада означає здатність розрізняти друзів та ворогів всередині та ззовні країни. Політичне – це сукупність певних властивостей та особливостей суспільних відносин, які є інтегрованими особами чи їх об’єднаннями в процесі їх спільної політичної діяльності в конкретних політичних умовах, і яка має прояв у їх відносинах один до одного.

На думку Шмітта, до вже минулих суспільних феноменів слід віднести:

1. дуалізм суспільства та держави ,інституалізвоаною формою якого є ліберальна демократія;

2. правову державу;

3. плюралістичну демократію;

4. парламент та партії, які переслідують корпоративні інтереси.

Тотальна держава є тотожною самому суспільству. Така держава утверджує єдність нації, яка виникає на основі екзистенціальної волі населення до єдності.

Найбільш відомі німецькі політологи післявоєнного періоду: Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, О. Штаммер, Е. Гіпель, К. Лудс.

Найбільш відомим макоротеоріями є такі концепції: концепція “радикального функціоналізму” Н. Лумана; “теорія конфлікту” Дарендорфа.

“Франкфуртська школа” та розгляд її представниками питання про соціально-політичну владу.

Однак, найбільш відома немарксистська школа сформувалася в 20-і роки в Франкфурті - Інститут соціальних досліджень, директор якого – М. Хоркхаймер – зумів на початку 30-х років об’єднати навколо цього закладу молодих вчених, насамперед: Герберт Маркузе (1898-1979) Т. Адорно (1903-1969)

Прихід нацистів до влади став причиною перенесення Інституту соціальних досліджень в США. У 1934 р. Інститут був приєднаний до Колумбійського університету в Нью-Йорку в статусі асоційованої установи. Однак, в 1949-1950 рр. Інститут вернувся у Франкфурт. З цього період, роботи його представників прийнято узагальнювати терміном “франкфуртська школа”. Розквіт школи був чималою заслугою Т. Адорно, який очолював інститут з 1958 р. і аж до смерті у 1969 р. (Г. Маркузе, як відомо, залишився в США). Представники “Франкфуртської школи” вважаються авторами критичної теорії суспільного та інтелектуального розвитку. Основною метою критичної теорії є критика існуючих пояснення природи суспільства, зокрема марксистського підходу, який пояснював усі явища суспільного життя з точки зору економічного детермінізму. Окрім того, “франкфуртська школа” критикувала позитивізм, за те, що його представники заперечили можливість використання ціннісного підходу до аналізу суспільних явищ. Окрім того, позитивізм неправильно заперечував роль суб’єктивного фактору у процесах суспільного розвитку, описуючи його як незворотній процес, рушієм якого є “природні сили”. Відштовхуючись від критики марксизму та позитивізму, “Франкфуртська” школа вважає, що пояснити феномен соціальної та політичної влади можна, насамперед, враховуючи культурні цінності, притаманні суспільству. Влада в сучасному суспільстві має культурний, а не економічний характер. До особистості застосовуються не економічні чи правові санкції, а, насамперед, культурні репресії.

Найбільш відомим представником Франкфуртської школи є Юрген Хабермас (народ. у 1929 р.) “Структурна зміна громадськості” (1962) ”Пізнання і інтерес” (1968) “Теорія комунікативної дії” (1981) “Фактичність і значущість” (1992)

У своїх роботах Хабермас формулює концепції “політично активної громадськості” та “деліберативної демократії”. Хабермас вважає, що сучасний демократичний процес характеризується тим, що він перебігає навколо діяльності політичних партій, парламенту. Громадськість виконує роль майже бездіяльного глядача, лише опосередковано включеного у процес політичної комунікації. Альтернативою Хабермас вважає розвиток базових неформальних структур “активізованої громадськості”, Необхідно запровадити “новий розподіл влади” – не між державними інститутами, а між різними суспільними інститутами. Таким чином, “інтегративна сила комунікації” стане противагою системній інтеграції у рамках економічних і адміністративно-владних відносин, завдяки якій у суспільстві формується “владне свавілля”.Хабермас розкриває теорію “деліберативної демократії” (з лат. “deliberato” – обговорюю, дискутую). Вона є співтовариством вільних індивідів, які у відкритому всім комунікативному просторі, вільному обговоренні основних тем і проблем суспільства визначають форми свого вільного життя. Деліберативна демократія є не просто владою “народної думки” (як в концепції Русо), чи “владою народних улюбленців” (як у парадигмі Вебера-Шумпетера). Вона є можливістю позапартійного формування і відбору якісних рішень, виявлених під час комунікації між громадянами, яка сприяє взаємозбагаченню різних позицій.