ІДПЗК ЕКЗАМЕН

1.Предмет, об’єкт, методологія навчальної дисципліни. Предмет навчально дисципліни є розкриття конкретних процесів розвитку дурж.прав.інститутів і явищ виявлення на цій основі загальних та специфічних рис виникнення розвитку,і функціонування держави і права у різних нар. З найдавніших часів до наших днів. Об*єктом навчальної дисципліни є суспільні відносини,що визнач. Характер держ.прав. інститутів у хронологічній послідовності з найдавн.часів до наших днів. Методологічною основою навч.дисципліни є діалект. Метод пізнання сусп..відносин у взаємозв*язку з державно-правовим конструкціями поєднаний з державно-правовими конструктіями поєднаний з аналізом прав. понять категорій а також порів.істор. правовий,ретроспективний та ін.. методи наукової дисципліни. Періодизація навч.дисципліни Основними критеріями держ.і права розвитку є часовий критерій за яким цей розв. Поділ.: а) іст.держ.і права стар.світу; б) іст.держ.і права середніх віків; в) іст.держ.і права нового часу; г) іст.держ.і права новітнього часу. Джерельна база навч.дисципліни. 1.власне правові пам*ятки, 2) манографічна література, 3) Підручникова література.

2. Поняття та ознаки східної деспотії. Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володів, як світською (законодавча, виконавча, військова, судова), так і релігійною владою. Особистість глави держави обожнювалася, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувалася невисоко, навіть будучи формально вільною, вона була «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу.  3. Суспльний та державний лад Давнього Єгипту. Форма державного правління Єгиптк – деспотична монархія. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої) належала одній особі — монархові, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію. Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних при­родних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської об­щини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому роз­витку приватної власності на землю, в необхідності проведення вели­кого обсягу загальнодержавних, громадських робіт та ін. На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон,його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао­ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред­жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь­ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь­ких робіт. Візир очолював Вели­ку раду десяти. Високим державним сановником був головний скарбникі одночас­но хоронитель царської печатки. Йому підпорядковувались не тільки державна скар­бниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Становище знатної людини визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала. З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кастової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні наділи, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував податок. Основна маса сільського населення була вільною, проживала в селах і представляла собою сільську громаду. Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за згодою всіх членів громади.  Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тимчасово, а потім постійно. Управління громадою здійснювалось загальними зборами, радою, старійшиною. Було також міське населення існували знамениті жерці, чиновники, були торговці, ремісники. і раби. Раби працювали у царському і храмовому господарствах, у господарствах окремих осіб.

4.Право Давнього Єгипту. Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства. Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись. Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.  Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.  Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів. Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.  Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина. Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).  Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого. Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування. До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння. Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного. За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості. 5.Суспільний лад Давнього Вавилону. Суспільний лад Вавілону характеризується особливою складністю та строкатістю соціальної складу. Найнижчу верству населення становили раби. їх називали вардум. Рабство носило домашній, патріархальний характер. Це означає, що раби працювали разом з общинниками царськими, храмовими людьми на громадських роботах, жили разом зі своїми власниками під одним дахом, спільно харчувалися, брали однакову участь в домашньому господарстві, ремісництві, могли мати своє майно, володіти і користуватись ним (хоча і були певні обмеження), мати сім'ю.Джерелами рабства були: військовий полон; народження від рабині; продажа дітей в рабство своїми батьками; віддання у рабство за злочини, за несплату боргів; купівля рабів в інших країнах.Рабоволодіння було колективним (общин, храмів, держави) і приватним. Вільне населення. У Вавілоні виділялись дві основні групи вільних: перша - авілум ("людина", "син людини"), друга - мушкену ("ті, що б'ють чолом"). Останні були особами більш ницого походження, оскільки не були нащадками "своїх" і не мали коренів в общині. Це були царські служилі люди нижчої категорії. Усі високі посади в державі могли займати лише представники авілум. Різниця між цими категоріями осіб найкраще прослідковується правових нормах, які стосуються охорони життя, здоров'я, честі як їх самих, так і членів і сімей. В процесі розвитку товарно-грошових відносин виділяється нова категорія населення – тамкари, до яких відносилися лихварі, кредитори, торговці і ін. Найчисленнішу частину населення становили селяни-общинники. Жерці у Вавилоні не утворили окремого стану, оскільки в адміністративній раді храму були представлені як жерці, так і царські чиновники, посади жерців продавались.

6.Державний лад Давнього Вавилону. За формою правління Вавилон – деспотична монархія.На чолі держави стояв цар (лугаль, патесі, енсі). Його владу можна охарактеризувати такими трьома принципами: єдинодумство, єдинобогство, єдиновладдя. Якщо спочатку цар розглядався як бог, то в епоху Хаммурапі - це намісник бога (звідси титул «ілу»).Однак влада монарха не є абсолютною, оскільки він повинен був рахуватись з торговою знаттю і йти на поступки.

Цар був главою чиновницько-управлінського апарату, наділявся необмеженими повноваженнями в галузі законотворчості, судочинства, виконував широкі господарські функції (будівництво храмів, керівництво іригаційними роботами, регулювання цін на товари, ставок винагороди ремісникам і ін.). ПОСАДОВІ ОСОБИ. Державний устрій характеризується наявністю розгалуженого чиновницько-адміністративного апарату, який очолювався царем. Існували різні категорії посадових осіб, серед яких слід виділити наступні: Нубанда був помічником царя у сфері управління. Він мав свій власний адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботи всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців та храмів, з управління військом комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. Шапір-нарим - помічник нубанди, який відповідав за стан систем водопостачання. Мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; вакіль-тамкар (голова корпорації лихварів) - за збір царських мит і податків; вакіль-аммурі - очолював військове будівництво. Серед інших вищих посадових осіб можна виділити начальника царської охорони, радники царя, полководців та ін. Місцеві органи влади і управління. В адміністративному плані держава 6yла поділена на області, які очолювались царськими намісниками – шаган-шакканакум. Далі йшли міста, очолювані рабіанум або хазианум і сільські общини зі старійшинами. Судова організація. Спочатку судові функції виконували жерці. Але із зміцненням царської влади і посиленням централізації в країні, вони замінюються світськими. В епоху Хаммурапі судові функції виконували органи управління. Тому судова організація Вавілону не відділена від адміністративної влади. Вищим суддею і найвищою судовою інстанцією для розгляду цивільних і кримінальних справ був цар. Але досить часто монарх направляв справи в нижчі судові органи. Лише цар користувався правом помилування злочинців. Серед інших органів, які виконували судові функції можна виділити наступні: рабіанум шакканакум, старости в общинах та ін. Судочинство носило колегіальний характер. Судові колегії складалися з 3 членів, функції яких виконували представники рабовласницької знаті, чиновники, впливові громадяни і ін. При Хаммурапі з'являються царські суди, які створювались у великих містах розглядали справи, що стосувались царського майна і царського люду. Це були вже професійні судді (діану, шаррім), яких призначав цар і якому вони безпосередно підпорядковувались. Судочинство також здійснювалось колегіально: по 3, 4, 8 суддів. Судові функції над усім залежним населенням могли здійснювати і рабовласники.

7.Закони Хаммурапі Давнього Вавилону. Законник Хаммурапі складається з 282 статей. Він був складений у царювання Хаммурапі, царя Вавилона, у XVIII столітті до н. е.. Статті Законника Хаммурапі були складені на судових рішеннях по конкретній справі. Для регулювання відносин власності наприклад найбільш поширених угод, купівлі - продажу, Законник передбачає три умови дійсності: щоб майно не було вилучено з обороту, щоб продавець був дійсним власником речі і міг гарантувати нового набувача від виселення, тобто витребування проданої речі її господареві, щоб оформлення угоди відбувалося в присутності свідків. Якщо виявлялася особа, яка заявляла, що вона є дійсним власником проданої речі, покупець зобов'язувався привести продавця та свідків угоди. Якщо він не міг цього зробити, то карався стратою як злодій. Якщо він міг це зробити, продавець повинен був назвати колишнього власника речі або вказати своє право на річ іншим чином, інакше йому загрожувала смерть. Якщо, нарешті, заявник не міг привести свідків, що знають його зниклу річ, карався смертю він сам, бо брехун він, який зводить наклеп. Що стосується шлюбно-сімейного права то в древневавілонской сім'ї панує чоловік. Він веде спільне господарство сім'ї, він представляє її у ділових відносинах, йому належить право-розпорядження дружиною і дітьми. У випадках крайньої потреби батько має право продати своїх дітей всякому, хто їх захоче купити, продати без повернення. Дружину, яка ганьбить чоловіка або "марнує його майно", дозволяється "відкинути" або вигнати з дому. У владі чоловіка залишити її будинку на становищі рабині і одружитися вдруге. Бездітна дружина може дати чоловікові наложницю, залишаючись господинею дому. Але чоловік і в цьому випадку має право на розлучення. Для нього не існує юридичних перешкод до розлучення. Вони існують для дружини, одночасно діють два принципи: свобода розлучення для чоловіка і обмеження права на розлучення для дружини. Для неї встановлено три законних підстави до розлучення: перелюбство чоловіка, залишення ним будинку і місцевості проживання: безпідставне звинувачення в подружній невірності. У той же час, як це не дивно, дружина має право розпоряджатися власним майном, нажитим нею у шлюбі, отриманим у спадок, дарування і т. д. Може укладати угоди купівлі-продажу та позики, наживати гроші, набувати землю, рабів. Чоловікові заборонялося марнувати майно дружини або розпоряджатися ним без згоди останньої. В основі кримінально-правових уявлень авторів Законника знаходиться ідея таліона: покарання є відплата за провину, і тому воно повинно бути "рівним" злочину. Ця доктрина зазвичай виражається афоризмом: "око за око, зуб за зуб". Коли за характером злочину застосування принципу "рівним за рівне" у точному значенні було неможливо, вдавалися до фікції: неслухняному рабу відрізали вухо: синові, що образив батька, відрізали язик: лікарю, який зробив невдалу операцію, відрізали пальці і т. д. Це називають звичайно таліона символічним. У Законнику Хаммурапі кровної помсти вже немає.В цілому ж, Закони Хаммурапі були спрямовані на підтримку існуючого життя і, на думку ряду істориків, перешкоджали змінам у суспільстві.

8.Система варн Давньої Індії. Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:

- варна жерців (брахманів);

- варна воїнів (кшатріїв);

- варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

- варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим "прабатьком всіх істот" Пуруші: жерці - із його вуст, кшатрії - із його рук, вайшії - із його стегон, а шудри - із його стоп. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов`язки жерців, кшатріїв - керувати і вести війни, вайшії - займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри - слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також переход із однієї групи в іншу. У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників на корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії. Відсутність джерел недозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів зберіглися і в епоху існування спадкової монархічної влади. Представники кожної варни мали право; носити одяг певного кольору: брахмани - білий, воїни - червоного, землероби - жовтого, а шудри - чорного. Люди, що належали до однієї Варні, вели схожий спосіб життя, мали схожі житла, їли однакову їжу. Варновий устрій суспільства здавалося древнім індійцям вічним і незмінним. Жодна людина не могла перейти з однієї варни в іншу. Шлюби між членами різних варн заборонялися. Ті хто порушили ці встановлення каралися смертю. Поділ на варни зберігався тисячі років. Поступово варни стали підрозділятися на більш дрібні розряди - касти. Так, наприклад, з варни Вайшії виділилися касти ремісників і торговців. По відношенню до членів кожної касти діяли такі ж суворі обмеження, як і до представників варн. Найнижчою кастою були парії. 9.Державний лад Давньої Індії епохи Маурїв. Держава Маур'їв за своїм характером була імперією, а за своїм складом включала багато народів, завойованих держав, князівств. За характером влади вона було суворо централізованою, з розгалуженим державним апаратом. Імператор (раджа) править разом із дорадчим мантріпарішадом. Крім парішада, при ньому була таємна рада із вузького кола довірених осіб, іноді скликався дорадчий представницький орган - раджасабха (сабха - збори), до якого могли входити, разом із сановниками, виборчі від міст та громад. При імператорі знаходилися сім-вісім міністрів, один з яких - учений-брахман - був радником царя. Найважливішою центральною установою була скарбниця, яка відала збиранням податків та фінансами. Військова рада складалася з 30 членів, розділених на шість колегій за родом військ. Спеціальною установою було відомство зрошення. Міська рада складалася з 30 радників, також розділених на шість колегій за галузями управління. У складі державного апарату були контролери центрального уряду та численні шпигуни. Провінційне управління було побудовано на десятковій системі. Громадою (селом) керував виборний голова; десятьма селами - десятський, який отримував п'ять куп землі, 100 селами - сотський, який отримував данину з одного села. Тисяцький отримував данину з одного міста. Останні роки правління Ашоки ознаменувалися зростанням суперечностей у його державі. Він бажав побудувати державу на моральних основах дхарми, суворо стежив за діяльністю адміністрації, регулярно проводив ревізії. Інспекторам наказувалося стежити за тим, аби посадовці суворо дотримувалися норм дхарми, у які він включав віротерпимість, хоча в останні роки життя все більшу перевагу віддавав буддизму та щедро обдаровував буддійські храми. Напевно, все це викликало незадоволення прибічників брахманізму та посадовців. Влада імператора слабшала. Є відомості, що Ашока наприкінці свого правління став буддійським монахом. За спадкоємців Ашоки імперія розпалася на низку окремих держав, що суперничали одна з одною.

10.Закони Ману Давньої Індії. Закони Ману (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) були створені жерцями однієї зі шкіл брахманізму, написані вони у формі двовіршів, що має полегшити їх запам’ятовування. Усього в законах 2650 (2685) статей, розбитих на 12 розділів. Зміст виходить за межі чисто правових норм — тут і політика, мораль, релігійні настанови (каяття, шлюб) і т. д. Дискусійним є питання про те, перебуває земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна власність), общині (опосередковуюча власність) і приватнику (внутріобщинна чи позаобщинна власність). Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник «мовчки спостерігає», як хтось користується його власністю упродовж 10 років, то право отримання її назад втрачається (VIII, 147). Набуття рухомої власності можливе також через знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи. Майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя (IX, 189). Закони Ману регулюють інститут договору. Недійсною вважається угода, укладена з нетверезим, малолітнім, маразматиком, душевнохворим, або із застосуванням насильства й обману. Договір неодмінно має укладатися у присутності свідків. У сімейному праві визначається, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків — батько охороняє її в дитинстві, чоловік у зрілі роки, в старості це мають здійснювати сини (IX, 2.3). Жінка у будь-якому віці вважалася непридатною до самостійності (V, 147,148). Розлучення може ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення є лайливий характер дружини. Спадщина ділиться між синами порівну, або за взаємною згодою переходить у спільне користування. Карна частина законів Ману вражає жорстокістю покарань. Злочинцям відрізували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П’яницям на лоб ставили тавро у вигляді чарки, злодію — собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвоприношення, вступати у шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати штраф поступово, частинами. Ст. VIII, 379 передбачає, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови. 11.Суспільний та державний лад міста-держви Афіни За формою правління Афінська держава являла собою де­мократичну республіку’, яка остаточно склалася у 5 ст. до н.е. Основними органами влади Афінської держави були: Народні збори (екклесія), Рада п’ятисот, геліея, колегія стратегів та колегія архонтів  Народні збори (екклесія) були вищим органом влади Афін. Право брати участь у Народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни чоловічої статі віком від 20 років. Повноваження Народних зборів були досить великими й охоплювали всі сторони життя Афін. Так, Народні збори прийма­ли закони, вирішували питання війни та миру, обирали посадових осіб, затверджували державний бюджет.Народні збори працювали за доволі демократичними прави­лами. Проявлялося це у тому, що виступити міг будь-який учасник Зборів, але у своїй промові він не повинен був повторюватися, об­ражати свого опонента, а також говорити не по суті.  Рада п’ятисот (буле) була робочим органом Народних зборів і обиралася з числа повноправних громадян, які досягай 30 років, по 50 осіб від кожної з десяти філ. До Ради п’ятисот могли входити представники всіх розрядів населення.  До повноважень Ради п’ятисот входили: підготовка справ, що виносилися на обговорення Народних зборів; контроль за діяльніс­тю всіх посадових осіб, а також за виконанням постанов Народних зборів; організація будівництва флоту та ін. Геліея являла собою вищий судовий орган й діяла під керів­ництвом колегії архонтів. Окрім суто судових функцій геліея здій­снювала функції в області законодавства. Складалася геліея з 6 тис. осіб (по 600 від кожної філи), які щорічно обиралися за же­ребом архонтами з числа повноправних громадян не молодше 30 років. До колегії стратегів обиралися найбільш багаті та впливові громадяни відкритим голосуванням шляхом підняття руки. Основ­ними функціями колегії стратегів були верховне керівництво та ко­мандування усіма збройними силами Афін. До компетенції колегії архонтів належали релігійні та сімей- ні справи, а також справи, які стосувалися моральності. Дев’ять архонтів і секретар обиралися за допомогою жереба по одному під кожної філи та проходили дві перевірки шляхом голосування у Раді п’ятисот і геліеї. У системі державних органів Афін зберігся такий орган, як ареопаг, до якого довічно входили представники афінської арис­тократії. Показово, що функції ареопага як державного органу були досить сильно обмежені, й у 5 ст. до н.е. ареопаг виступав як су­дова інстанція (по справах про вбивства, підпали, тілесні пошкод­ження), а також спостерігав за моральністю.  СУСПІЛЬНИЙ ЛАД  Все населення афін поділялися на населення поділялося на два основних класи вільних і рабів. Панівне становище в Афінах займали повноправні громадя­чи, до яких належали тільки ті, чиї батько і мати були афінськими громадянами та проживали в законно оформленому шлюбі. Дієз­датність афінських громадян наставала з 18 років. Афінські громадяни мали такі права : право брати участь у народних зборах; право обиратися з ЗО років па різні державні посади; право з 20 років служити у війську; пра­но на одержання від держави всілякої допомоги. Рабство в Афінах набуло своєї класичної форми. Так, раб був власністю свого господаря і вважався річчю, а не особою; його можна було купити, продати, обміняти тощо. Господар мав право покарати свого раба, але засудити раба до страти могла лише де ржава. Праця рабів використовувалася в каменоломнях, майстерня рудниках, у землеробстві, домашньому господарстві.Найпоширенішими джерелами рабства в Афінах були війсь­ковий полон, купівля рабів за кордоном, народження від рабині. Відпущення рабів на волю, хоч і траплялося, проте не було поши­реним. В афінському суспільстві виділялася ще така категорія насе лення, як метеки - чужинці, які постійно проживали в Афінах Метеки займалися переважно ремеслом і торгівлею. Громадянств вони не мали, внаслідок чого були позбавлені права брати участь у політичному житті Афін.