Економічний поділ світу між союзами капіталістів та боротьба за його територіальний переділ

Зовнішньоекономічна торговельна експансія та вивіз капіталу, що здій­снювалися головними капіталістич­ними державами на ранньому етапі розвитку імперіалізму, привели до економічного поділу світу між сою­зами капіталістів Ці союзи становили результат розвитку національних монополій — трестів, концернів, синдикатів, які в погоні за надприбутками переходили за межі своєї країни і починали контролювати вже цілі регіони і навіть континенти.

Щодо цієї економічної ознаки імперіалізму В. І. Ленін писав: «Монополістичні союзи капіталістів, картелі, синди­кати, трести,ділять між собою насамперед внутрішній ри­нок, захоплюючи виробництво даної країни в своє, більш-менш повне, володіння. Але внутрішній ринок, за капіта­лізму, неминуче зв'язаний із зовнішнім. Капіталізм давно створив всесвітній ринок. І в міру того, як зростав вивіз капіталу і розширялись всіляко закордонні і колоніальні зв'язки та «сфери впливу» найбільших монополістичних союзів, справа «природно» підходила до всесвітньої угоди між ними, до утворення міжнародних картелів.

Це — новий ступінь всесвітньої концентрації капіталу і виробництва, незрівняно вищий, ніж попередні».

З виникненням міжнародних монополій на тих чи інших світових ринках починають панувати, утримувати за собою певні «сфери впливу» два, три, у всякому разі вузьке коло монополістичних об'єднань. Вони починають диктувати на цих ринках свої ціни, умови збуту товарів, визначають об­сяг реалізації продукції й т. ін.

Міжнародні монополії раннього періоду розвитку ім­періалізму були попередниками і провісниками сучасних транснаціональних корпорацій (ТНК), які становлять у наш час економічну основу світового господарства.

На_кінець XIX ст. територіальний поділ світу між ве­ликими державами був остаточно завершений. Наступила смуга воєнних конфліктів, пов'язаних з переділом уже поділеного світу. Це становить ще одну економічну ознаку імперіалізму, що відрізняє його від капіталізму епохи віль­ної конкуренції.

Особливо активно розгорнули боротьбу за чужі тери­торії Англія та Франція. Американський дослідник Генрі К. Морріс у книзі «Історія колонізації» (1900 p.)показав збільшення розмірів колоніальних володінь цих країн у XIX ст. Так, з 1880 по 1889 p.в Англії площа колоніальних володінь збільшилася з 7,7 млн до 9,3 млн кв. міль, а на­селення Британської імперії — з 267,9 млн до 309,0 млн чоловік. У Франції за цей же період площа колоній зросла з 0,7 млн до 3,7 млн. кв. міль, а населення — з 7,5 млн до 56,4 млн чоловік. Наприкінці XIX ст. обидві ці держави стали величезними імперіями, що позначилося на системі міжнародних економічних відносин. Відносини, що скла­лися між метрополіями і колоніями та напівколоніями, ма­ли грабіжницький, експлуататорський характер.

На початку XX ст. співвідношення сил між головними капіталістичними країнами прийшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці XIX ст. На порядок денний стало питання про його пере­діл, початок якому поклала перша світова війна.

Система валютних відносин у кінці хіх на початку хх ст.

Важливим компонентом формування міжнародних економічних відносин на початковому етапі розвитку монополістичного капіталізму були валютні стосунки між капіталістичними країнами, що складалися у процесі їх торгово-економічних та інших зв'язків.

В кінці XIX і на початку XX ст. у капіталістичному світі панувала валютна система золотого стандарту. Вона охоплювала як внутрішній грошовий обіг, так і міжнарод­ні валютні стосунки.

Найбільшого розвитку золотий стандарт набув у формі так званої системи золотомонетного обігу» або, як її ще звуть, системою класичного моннетаризму. Ця система ви­никла в Англії в останні десятиліття XVIII ст. Поступово вона поширилася на інші країни капіталістичного світу. Так, у 1871 p.золоту валюту запровадила в себе Німеччи­на, в 1877 p.—Голландія, в 1879 p.—США, в 1892 p.— Австрія, в 1897 p.—Японія, а в 1898 p.це зробила і Росія.

Отже, в кінці XIX ст. у капіталістичному світі золото стало переважно грошовим товаром. Англійський економіст Г. Кассел, характеризуючи систему золотомонетного стан­дарту, зазначає, що при цій системі «певна сума грошей завжди дорівнювала відповідній кількості золота і, навпаки, певна кількість золота була еквівалентною відповідній сумі грошей». З 1880 по 1908 p.у всіх капіталістичних країнах було викарбовано золотих монет на ЗО млрд марок.

Коли панував золотий стандарт, золото виконувало функцію міри вартості та правило за масштаб цін. Воно надавало всьому товарному світу грошовий матеріал, в якому відображувалася вартість. Золото виконувало та­кож усі інші функції грошей у внутрішній сфері обігу і в той же час відігравало роль світових грошей.

Це універсальне функціонування золота як грошей зу­мовлювало відповідну стабільність і гнучкість усієї гро­шово-кредитної системи капіталізму. Так, золото викону­вало функцію грошей як міри вартості, оскільки воно вті­лювало певну кількість суспільне необхідної праці, а отже, мало внутрішню товарну вартість. Всі товари ідеально виражали свою вартість у золотих грошах, що виконували роль загального еквівалента. В умовах класичного золо­того стандарту грошова форма вартості товару, тобто його ціна, втілювалася у повноцінних золотих грошах.

Виконуючи функцію грошей як міри вартості всіх то­варів, золото одночасно здійснювало і функцію засобу обі­гу. Ці дві функції повноцінних грошей, тобто грошей, що мають внутрішню товарну вартість, були нерозривно по­в'язані між собою, а отже, становили єдність. «...Золото,— писав К. Маркс,— функціонує як ідеальна міра вартості тільки тому, що воно уже обертається як грошовий товар у міновому процесі. В ідеальній мірі вартостей криється, таким чином, дзвінка монета».

В умовах класичного золотого монометалізму існувало вільне карбування повноцінних металевих грошей (монет), вага яких відповідала кількості дорогоцінного металу, по­значеній на них. Інакше кажучи, номінальна вартість зо­лотих монет дорівнювала реальній вартості їх як дорого­цінного металу. На перших порах держава гарантувала правильність ваги та вміст металевої монети.

Кожний власник золота міг принести його на монетний двір і одержати за нього певну кількість монет, які за своєю вагою відповідали зданому на монетний двір золоту (за винятком тієї незначної вагової частки золота, яку брала собі держава за карбування монет).

Хоча золота монета в процесі обігу стиралася і втра­чала частину ваги, а отже, і золотої субстанції, проте вона не позбавлялася своєї купівельної та платіжної сили. Свід­чення ж держави про те, що даний монетний знак вміщує відповідну кількість золота, було за певних умов достатньою гарантією того, що монетний знак може ще правити за такий самий засіб обігу, як рівноцінна золота монета.

Звичайно, оскільки золоті гроші, циркулюючи в обігу, постійно стиралися, то зменшувалася й їхня внутрішня вартість. Однак, незважаючи на деяку втрату свого реаль­ного вмісту, в міру розвитку капіталістичного ринку і то­варно-грошових відносин монети продовжували обслуго­вувати товарний обіг, а отже, зберігалася їх платіжна і купівельна сила. Тому держава дедалі частіше навмисне стала випускати в обіг неповноцінні металеві гроші. Із зростанням місткості капіталістичного ринку і розширен­ням грошового обігу металевий вміст монет поступово зменшувався, збільшувалася розбіжність між назвою зо­лотої монети і кількістю її золотої субстанції.

Зрештою це привело до того, що замість повноцінних золотих монет стали використовуватися їх символи, що циркулювали у формі філонної (розмінної) монети виго­товленої із срібла, бронзи, міді та ін., а також у формі Па­перових грошей.? «Як мінова вартість товарів,— зазначав К. Маркс,— завдяки процесові їх обміну кристалізується в золотих грошах, цілком так само золоті гроші в обігу випаровуються до свого власного символу, спершу в формі зношеної золотої монети, потім у формі допоміжних мета­лічних монет і, нарешті, у формі знаків, що не мають вар­тості, папірців, простого знака вартості».

Оскільки срібні, мідні та інші грошові знаки були сим­волом золотої монети, власний вміст цих допоміжних за­собів обігу визначався не відношенням вартості їх до зо­лота, а довільно встановлювався законом. Як білонні мо­нети, так і паперові знаки вартості випускалися державою та мали передбачену законом платіжну силу. За підрахун­ками французького економіста Дж. Мертенса, в період 1885—1913 pp.частка золотих та срібних монет становила 70—80 %усієї маси грошей, що циркулювала в обігу ка­піталістичних країн.

Якщо білонні монети випускалися для обслуговування дрібного обігу і лише тією обмеженою кількістю, в якій оберталися би золоті монети, то паперових грошей держа­ва друкувала дедалі більше з метою покриття своїх витрат. Як правило, паперові грошові знаки мають примусову ку­півельну силу, бо зобов'язання буржуазної держави забез­печувати їх своїм надбанням має суто декларативний, пси­хологічний характер.

У період імперіалізму в міру того, як зростала роль держави в економіці капіталістичних країн, посилювався мілітаризм і монополістичний капіталізм переростав у державно-монополістичний, уряди все більше вдавалися до емі­сії неповноцінних паперових грошей, або так званих білетів державної скарбниці.

Крім білетів державної скарбниці, в грошовому обігу капіталістичних країн циркулювали також банківські біле­ти '(банкноти).', На відміну від неповноцінних паперових грошей, що випускалися державною скарбницею і, як пра­вило, не поверталися в казну або поверталися частково, через стягнення податків і розміщення серед населення позик, емісію банкнотів здійснювали центральні емісійні банки. Оскільки банки це робили в порядку короткостро­кових позичкових операцій у заставу товарів або векселів, то по закінченні строку позики банкноти врешті-решт теж поверталися до свого банку.

Отже, банкноти випускалися залежно від економічних потреб, і їх кількість регулювалась об'єктивними законо­мірностями грошового обігу. Банкноти вважалися повно­цінними знаками вартості, бо вони здебільшого в законо­давчому порядку забезпечувалися золотом емісійних бан­ків. Банкноти можна було розмінювати на золоті монети або зливки.

Золоте забезпечення банківських білетів, вільна і без­застережна розмінність їх на валютний метал робили банк­нот рівнозначним золоту. Це гарантувало банкнотному обігу стабільність та еластичність, тобто максимально можливу чутливість і пристосовність до потреб товаро­обороту.

Ця різнобічна еластичність банкнотного обігу обмежу­вала розвиток інфляційних процесів. Тому, якщо інфляція і виникала в умовах золотого грошового обігу в економіці капіталістичних країн, то тільки через надзвичайні обста­вини (стихійне лихо, війни та ін.), і була, як правило, яви­щем короткочасним, епізодичним.

В результаті дії механізму золотомонетного стандарту в сферу обігу надходила лише така кількість повноцінних, тобто розмінних на золото, грошових знаків, якої потре­бувала економіка. Якщо, наприклад, промисловий цикл проходив фазу піднесення і тому необхідні були додаткові кошти для обігу і платежу, грошова маса (золоті монети, банкноти тощо) автоматично надходила в обіг. Коли ж наставала фаза кризи або депресії, грошова маса відпо­відно стискувалася. При зменшенні потреб економіки в грошах золото автоматично вилучалося з обігу, осідало поступово в резервуари скарбів тієї чи іншої країни. Звідси воно знову надходило в обіг, якщо цього потребувало роз­ширення товарообороту. Отже, при золотому грошовому обігу, за словами К. Маркса, «резервуари скарбів одночасно відвідними і привідними каналами для циркулюючих гро­шей, які через це ніколи не переповнюють каналів обігу».

У період існування золотого стандарту банкноти, що циркулювали в обігу, а також безстрокові депозити» (вкла­ди) в комерційних банках забезпечувалися відповідним .золотим запасом, що його мали центральний банк або дер­жавна скарбниця тієї чи іншої капіталістичної країни. Цей золотий запас був недоторканим, гарантованим державним законодавством і виконував функції резервного фонду для внутрішнього грошового обігу.

В умовах класичного золотого стандарту справжні гро­ші (золото), що обслуговують сферу внутрішнього обігу, могли бути легко перетворені в світові гроші, тобто гроші, за допомогою яких провадиться міжнародний обмін. На відміну від внутрішнього обігу, в якому беруть участь зо­лоті монети, розмінні монети, білети державної скарбниці і банкноти, в міжнародних платежах гроші функціонують у своєму первісному вигляді—у формі золотих зливків. «Виходячи за межі внутрішньої сфери обігу,— підкреслю­вав К. Маркс,— гроші скидають з себе набуті ними в цій сфері локальні форми—масштабу цін, монети, розмінної монети, знаків вартості — і знову виступають у своїй пер­вісній формі зливків благородних металів».

Будучи мірою вартості, засобом обігу, платежу і на­громадження всередині країни, а також світовими грішми в сфері світового ринку, золото зумовлювало єдність усієї грошової системи капіталізму, внутрішнього та міжнарод­ного грошового обігу. Валютний метал, що мав монетну форму, міг бути переплавлений у зливки певної ваги і об­слуговувати міжнародний обмін. І, навпаки, золоті зливки могли шляхом карбування в тій чи іншій країні бути пе­ретворені в монети або розміняні на банкноти й обслуго­вувати таким чином сферу внутрішнього грошового обігу.

Оскільки національні валюти більшості капіталістичних країн мали золоту базу, тобто ваговий вміст золота, між окремими валютами існувало певне співвідношення, так званий валютний паритет. Під валютним паритетом розу­міється співвідношення валют за кількістю золота, до яко­го вони офіціально прирівнені. Валютний паритет визначав рівність у певному співвідношенні грошових одиниць різ­них країн за їх ваговим вмістом золота і був твердо фік­сований. Паритет не змінювався протягом багатьох років, щозумовлювало стабільність валютних курсів, тобто ціни грошової одиниці однієї країни, вираженої в грошових оди­ницях іншої.

Відхилення курсу валют від паритету допускалося не більш як на процент в один або другий бік, у межах «зо­лотих точок». Якщо курси валют виходили за ці межі, то курси регулювалися стихійно завдяки експорту або імпор­ту золота.

Система класичного золотого ; стандарту найповніше відповідала господарським умовам ^домонополістичного ка­піталізму. її основу становив механізм автоматичного ре­гулювання господарських процесів через вільну гру сти­хійних економічних сил, що діють в умовах капіталізму. В міру переростання домонополістичного капіталізму в імпе­ріалізм поступово руйнувалась і система золотого стан­дарту.

Розвиток державно-монополістичного капіталізму оста­точно зруйнував грошову систему золотого стандарту. Ще перед початком першої світової війни в капіталістичних країнах посилилася тенденція до концентрації золота в центральних банках та державних скарбницях. Імперіаліс­тичні уряди намагалися вилучати з обігу якнайбільше ва­лютного металу. Замість золотих монет і кредитних білетів капіталістичні країни дедалі частіше випускали в обіг неповноцінні паперові гроші та інші не розмінні на золо­то грошові знаки, яким держава надавала примусового курсу.

Перша світова війна прискорила руйнування золото­монетного стандарту. Так, уже на її початку в Англії бан­ки припинили обмін банкнотів і чеків на золото. Обмін банкнотів на золото, а також карбування золотих монет було припинено і в інших країнах капіталу. Емісійні бан­ки, вдаючись до всіляких заходів, намагалися вилучити золоті монети з обігу. Ряд капіталістичних держав, зокре­ма США та Японія, заборонили вивіз золота.

З припиненням обміну банкнотів на золото і вилучен­ням його з обігу золотий запас держави втратив роль га­ранта грошового обігу, і тому в цілому ряді країн золотий обігбув у законодавчому порядку скасований. Припинен­ня обміну банківських білетів на золото прискорило пере­родження їх у неповноцінні паперово-грошові знаки.

Відхід від золотомонетного стандарту значно розширив емісійні можливості центрального банку. Наприклад, уряд Англії після припинення обміну банкнотів і чеків на зо­лото вже на початку першої світової війни санкціонував випуск центральним емісійним банком країни банкнотів понад дозволене законом золоте покриття. Одночасно уряд почав випускати білети державної скарбниці, що спричи­нилося до інфляційних явищ у країні. Якщо перед війною сума банкнотної емісії в Англії становила близько ЗО млн фунтів стерлінгів, то вже на кінець 1914 p.випуск банк­нотів та інших засобів обігу зріс у 2,5 раза, а на кінець 1918 p.—у 13 разів. Через інфляційне знецінення фунта стерлінгів його купівельна спроможність у 1920 p.зменши­лася порівняно з довоєнним періодом у 3 рази.

У Франції з початком війни в законодавчому порядку було підвищено максимум банкнотної емісії до 12 млрд франків, а трохи згодом — до 33 млрд замість максимуму в 6,8 млрд франків, установленого до першої світової вій­ни. За п'ять років випуск паперових грошей у Франції збільшився понад у 6 разів і досяг у 1919 p.37,3 млрд фран­ків. У Німеччині загальна сума паперових грошей в обігу за 1913—1918 pp.зросла з 6,6 млрд до 33,1 млрд марок, тобто в 5 разів.

Таким чином, система золотого стандарту, для станов­лення якої потрібен був довгий час, з початком першої сві­тової війни стала руйнуватися, а замість неї почала скла­датися урізана форма золотовалютної системи —болото-зливковий та золотодевізний стандарт. Трансформація валютної системи не могла не спричинити певні зрушення в міжнародних економічних відносинах, зокрема в сфері здійснення міжнародних платежів та розрахунків.